Історія/1. Вітчизняна
історія
К.і.н. Ілляшенко Ю.Ю.
Черкаський державний
технологічний університет, Україна
Форми державної опіки над
дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, в Україні
(90-ті роки ХХ ст. – початок ХХІ ст.)
Проблема
сирітства є надзвичайно важливою в сучасній Україні й потребує вирішення як на
державному, так і на загальносуспільному рівні. Адже, Конвенція ООН про права
дитини проголошує: „... дитині для повного і гармонійного розвитку її особи
необхідно зростати в сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові і
розуміння...” Однак, як свідчить статистика, кількість дітей-сиріт і дітей,
позбавлених батьківської опіки, які навчалися у школах-інтернатах, на початок
1995-1996 навчальних років становила 8582 особи, на початок 1996-1997 н.р. –
9513 осіб, на початок 1997-1998 н.р. – 10345 осіб, на початок 1998-1999 н.р. –
10665 осіб, на початок 1999-2000 н.р. – 11150 осіб. За даними Міністерства
освіти і науки України у 1999 році загальна кількість дітей сиріт та дітей,
позбавлених батьківської опіки, досягла 103400 тисяч осіб. Згідно статті 52 Конституції України „утримання та виховання дітей-сиріт і
дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу”, що
повністю відповідає вимогам статті 20 Конвенції Організації Об’єднаних Націй
про права дитини („Дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного
оточення, має право на особливий захист і допомогу, що надається державою.”).
Структура державної системи опіки над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського
піклування, включає в себе такі заклади державної опіки: будинки дитини (вік
0-3 роки); дошкільні дитячі будинки (вік 3-7 років); дитячі будинки змішаного
типу (вік 3-18 років); школи-інтернати (вік 7-18 років); будинки інваліда (для
дітей, що потребують спеціального догляду); спеціальні школи-інтернати (для
дітей з вадами розвитку); професійно-технічні училища для дітей-сиріт (вік
16-18 років); притулки для неповнолітніх (для так званих „дітей вулиць”, що
займаються бродяжництвом, не мають постійного місця проживання). За даними
Міністерства статистики України на кінець 1997 року в Україні нараховувалося 39
шкіл-інтернатів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування,
на утриманні яких знаходилося 10723 дітей; 50 дитячих будинків системи
Міністерства освіти України, в яких виховувалося 4076 дітей; 43 будинки дитини
системи Міністерства охорони здоровся України, в яких перебувало 4620 дітей. 93
% від загальної кількості цих дітей – соціальні сироти і лише 7% – біологічні. У 2005 р., згідно
статистичних даних, у навчально-виховних закладах та закладах для дітей-сиріт
та дітей, позбавлених батьківської опіки, виховується близько 25 тис.
дітей, з них приблизно половина у школах-інтернатах, близько 5 тис. осіб – у будинках дитини
системи Міністерства освіти і науки, 3 тис. – в дитячих будинках системи
Міністерства охорони здоров’я, 3,2 тис. – в будинках-інтернатах Міністерства
праці та соціальної політики України.
До закладів державної системи опіки приймаються діти, що
не були усиновлені, або над якими не було оформлено опіку, а саме: біологічні
сироти (батьки яких померли); діти, від яких відмовилися у пологовому будинку;
діти, що тимчасово залишилися без батьківської опіки (батьки знаходяться на
довготривалому лікуванні, визнані недієздатними, заарештовані або засуджені, їх
місцезнаходження невідоме та ін.); діти з малозабезпечених сімей; діти, батьки
яких ведуть аморальний чи асоціальний спосіб життя; діти, відібрані у батьків
за постановою суду з позбавленням чи без позбавлення останніх батьківських
прав; підкидьки; „діти вулиць” (безпритульні, жебраки та ін.). Діти, що
перебувають в закладах державної опіки, знаходяться на повному державному
утриманні: вони забезпечуються їжею, одягом, мають дах над головою, але позбавлені
головного – любові та уваги з боку близьких людей. Як правило, діти, що
перебувають в закладах інтернатного типу, мають більш низький рівень
інтелектуального, емоційного розвитку, навичок комунікації у порівнянні зі
своїми однолітками, які зростають в сім’ї. Постійне перебування у закритому
комунікативному просторі, відсутність особистих речей (крім одягу та предметів
особистої гігієни), особистого простору, випадки жорстокого поводження з боку
персоналу та інших мешканців закладу, відторгнення з боку суспільства
спричинюють закомплексованість, емоційну невдоволеність дитини, відчуття нею
власної неповноцінності. Найбільшою мірою соціальна незахищеність дітей-сиріт
та дітей, позбавлених батьківського піклування, проявляється після досягнення
ними повноліття і виходу з інтернату. Процес пристосування таких дітей до реального
життя був ускладнений кризовою ситуацією 90-х років ХХ ст. (яка, власне, триває
й досі). Відсутність досконалої правової бази та юридичних механізмів стосовно
випускників закладів системи державної опіки позбавляють останніх можливості
отримати престижну професію, роботу, забезпечити себе житлом тощо.
Тому досить частими є випадки, коли такі діти, входячи у дорослий світ і не
маючи соціальних навичок особистого життя, потрапляють до кримінальних груп чи декласованих прошарків населення.
Література: