Коровіна Марія Андріївна

студентка 1 курсу

(науковий керівник – к.і.н. О.М. Кропивко),

Національний університет біоресурсів і природокористування, Україна, Київ

ВИДАТНИЙ УКРАЇНЕЦЬ – ЦЕРКОВНИЙ І ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНИЙ ДІЯЧ АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ

Андрей (Роман) Шептицький народився 29 липня 1865 р. у с. Прилбичі (Яворівського р-ну Львівської області) у родині графа Івана та графині Софії з родини Фредрів Шептицьких. 17 січня 1901р. Папа Лев ХІІІ призначив Станіславського єпископа Андрія Шептицького митрополитом Галицьким та архієпископом Львівським [1, с. 19].

Цей чоловік був не лише видатним українським церковним діячем , але й відомим громадсько-політичним діячем. Беручи активну участь у політичному житті, Шептицький був членом Палати Панів у Відні та членом Галицького сейму. У 1902 р. архієпископ домігся створення гімназії у Станіславі та виступив з протестом проти переслідувань студентів Львівського університету [2, с. 20]. Митрополит займався й меценатською діяльністю, адже був знавцем мистецтва. У 1913 р. засновує Український Національний музей у Львові, дбаючи про постійне поповнення зібрань [3, с. 146]. Ставить собі за мету опікуватися школами, науковими інститутами. На кошти церкви митрополит відправляє молодих священників до студій Риму та Відню, засновує український шпиталь – «Народна лічниця» у Львові [4, с. 324].

У період першої світової війни митрополит відмовляється емігрувати, зустрівши її початок у Львові, коли російські війська вже зайняли Галичину. Митрополит не боячись нічого, відкрито викривав імперіалістичний характер війни, закликав не визнавати нової влади, адже мав великий авторитет серед народу. За розпорядженням графа Шереметьєва, Шептицького було заарештовано і депортовано до Курська, а потім перевезено до Суздаля [5, с. 133]. Свободу митрополит Шептицький отримав після Лютневої революції.

10 вересня 1917 р., повернувшись до Львова, митрополит займався церковними справами, а на проголошення Західноукраїнської Народної Республіки Шептицький відповів листом, в якому закликав віруючих жертвувати навіть життям, заради будівництва української держави. 25 червня 1919 р. Паризька мирна конференція визнала право Польщі на окупацію Східної Галичини. Навесні 1921 р. митрополит Андрій зустрівся з президентом Франції Мільєраном, маршалом Фошем, де відстоював право українців на власну державу [6, с. 13]. Проте за умовами Ризького договору 18 березня 1921р. Східна Галичина відходила до Польщі, а 15 березня 1923 р. Рада послів Антанти прийняла рішення про передачу території Східної Галичини Польщі за умови надання їй територіальної автономії. Зустріч митрополита з президентом Франції викликала невдоволення польського уряду, з того часу було вирішено усунути Шептицького. За антипольські виступи 26 вересня 1923 р. митрополита було заарештовано і депортовано до Познані [7, с. 10]. Громадськість відповіла на арешт Андрея Шептицького протестом, Рим також поставився негативно до цього акту зі сторони польської влади. Через це уряд Польщі був змушений відпустити митрополита. В 30-х роках ХХ ст. польський уряд розгорнув масове примусове обернення православних Галичини в католицтво. Особливого розмаху ця акція набула на Волині, де місцеве населення нову релігію не визнало, і за постановою польського уряду почався процес конфіскації і руйнації православних храмів. Андрей Шептицький засудив таке варварство, звернувшись в Лігу Націй [5, с. 135]. Польський уряд надзвичайно обурився, але руйнацію храмів припинив.

З початком другої світової війни Шептицький зустрів німецьку армію як визволительку, з нею пов’язував надію на відновлення української державності та закликав народ підкорятися встановленій владі. Але надзвичайно швидко митрополит переконався, що німецька окупація супроводжується тими самими репресіями, грабунками мирного народу та його депортаціями до Німеччини. У листі до Папи Пія ХІІ, що датований 1942 р., він пише: «... німецька влада люта, майже диявольська і в ступені хіба що вищому, ніж більшовицька» [4, с. 330]. У період війни Шептицький рятує близько 600 чоловік єврейської національності, яких переховує спочатку в соборі Св. Юра, а пізніше – у віддалених монастирях. Восени 1942 р. митрополит особисто благословляє перші військові загони УПА. Помер Андрей Шептицький 1 листопада 1944 р., похований у підземеллі собору Святого Юра. [8]

Тож як висновок, можна сказати, що своє завдання, як українського церковного, культурного та громадсько-політичного діяча він виконав цілком і повністю. В умовах польської окупації Галичини залишався оборонцем прав українського населення. Митрополит Галицький, архієпископ Львівський, він доклав надзвичайних зусиль, щоб домогтися рівних політичних прав українців, відстоював право свого народу на власну державу, неодноразово наважувався звертатися до найвищих інстанцій Польщі, а пізніше – СРСР, захищаючи права віруючих та священнослужителів України.

Література:

1) Цегельський Л. Митрополит Андрей Шептицький. - Львів: Місіонер, 1995. -19 с.

2) Кравченюк О. Хроніка життя і діяльності митрополита Шептицького //Патріярхат. За єдність церкви і народу. - 1990. - Ч 6. - С. 20 - 22.

3) Голият Р.С. Краківська конференція про митрополита Андрея // Світло.-1995. - Ч.4. - С. 145 - 147.

4) Суханова З.Г., Сулима-Матлашенко Н.В. Андрей Шептицький: реалії хресного шляху // Сторінки історії України: Посібник для вчителів. - К.: Освіта,1992. - С. 318 - 334.

5) Кость П. Історія української церкви. - Львів, 1992. - 135 с.

6) Цвенгрош Г. Апостольський Престол і митрополит Андрей Шептицький. -Львів, 1992.- 37 с.

7) Красівський О. За українську державу і церкву. Громадська ісупільно-політична діяльність митрополита А. Шептицького в 1918 - 1923рр. - Львів, 1996. - 10 с.

8)Вікіпедія, вільна енциклопедія: [Электрон. ресурс]. – Режим доступа: http://uk.wikipedia.org/wiki/Андрей_(Шептицький)