МУЗИКА І ЖИТТЯ

МУЗИКОЗНАВСТВО №5

В. В. Петрик

Луганська державна академія культури і мистецтв

ЗВУКОВА СВОЄРІДНІСТЬ РОСІЙСЬКОГО ДЗВОНОВОГО ІНСТРУМЕНТАЛІЗМУ

На протязі багатьох століть російський народ з великою пошаною і любов’ю ставився до дзвонового дзвону, надаючи йому чисто людські якості, вміння радіти під час урочистостей і сумувати за своєю рідною землею. Про це розповідає історія дзвонів Данилевського монастиря. Данилевський чоловічий монастир був «першим на Москві», заснований у 1282 році князем Данилом Московським у честь свого небесного заступника Данила Стовпника [3, с. 86]. На протязі декількох століть монастир збирав свої дзвони, які дарували йому прихожани. На початку ХХ століття була сформована Данилевська дзвіниця на якій налічувалося 18 дзвонів. У 30-ті роки ХХ століття монастир закрили а дзвони продали за ціною металу. Данилевські дзвони врятував американський підприємець Чарльз Ричард Крейн, який викупив дзвони і подарував їх Гарвардському університету. Супроводжував дзвони і настроював їх відомий дзвонар Костянтин Сараджев. Він охарактеризував дзвони Данилевського монастиря як «визначні дзвони міста Москви» [3, c. 89]. Але в Америці дзвони звучали зовсім по іншому, як писав В. Горохів: « Дзвони звучать гучно, звук чистий, могутній, але як говорять слухачі і спеціалісти, чомусь дуже насторожений, срамотний, що не створює ансамблю. Випробовували використовувати електроніку з комп’ютерами, але даремно. Чудовий звук російського дзвону – це пісня душі російського народу, і розкривається він тільки на рідній землі. А далеко від вітчизни туга дзвонів передається, викликаючи ностальгію» [3, c. 93].

В рік двадцятип’ятиріччя відродження Данилевського монастиря дзвони повернулися у свою обитель, а у вересні 2008 року був здійснений перший дзвін історичних дзвонів.

Тільки у кінці ХХ століття дослідники науки про акустику змогли розпізнати музично-акустичні особливості дзвонового звуку.

Професійний слух музиканта, як правило прагне виділити із різноманітних звуків музичні характеристики, серед яких на першому місці є звуковисотність. Звук дзвону вирізняється присутністю у ньому декількох компонентів з конкретно визначеною висотою. Число таких компонентів у процесі звучання постійно змінюється в результаті чого створюється певна мелодична тканина яку можливо інтерпретувати як «музика дзвону». При чому внутрішня будова цієї тканини є тонкою і витонченою: тут царює природне сполучення тонів, не огрублене стандартами темперації [1, c. 161].

Як стверджує класична теорія акустики засновником якої є Г. Глемгольц, наше сприйняття тембру залежить від спектру звуку, тобто від складу обертонів і співвідношення їх амплітуд. Дзвоновий дзвін здавна використовує ті музично-слухові можливості про які дослідники акустики дізналися лише у ХХ столітті. А. Гусєва підкреслює «Сучасні дослідження дозволяють виявити визначенні фізичні ознаки, за якими наш слух визначає тембр і зокрема тембри дзвонів це:

· різна інтенсивність тонів у період атаки;

· різна інтенсивність тонів і їх співвідношення і різні моменти часу і продовж усього періоду розвитку звука і атаки, усталеної частини і спаду»[5, так само].

Дослідниця А. Гусєва наголошує: «Звук дзвону має всі музичні характеристики – висоту, гучність, тривалість, визначені обертонові структури (тембр). Найбільш простим і схожим за звучанням музичних інструментів є звук європейського дзвону призначеного для карільону. Його можливо назвати октавним, оскільки найбільш яскраві тони у його спектрі знаходяться між собою в такому інтервальному співвідношенні коли тембр такого дзвону сприймається як консонуюче звучання, тобто один із тонів превалюючи сприймається як головний» [1, c. 162]. Далі дослідниця відзначає, що «під час дослідів російських дзвонів було встановлено, що найбільш активні тони розташовуються по такій схемі: між першим і другим тоном досить широкий інтервал (приблизно від сексти до нони); між другим і третім – вузький (секунда, терція). Далі, між активним третім і четвертим завжди менш активна квінта; наступний – активний тон у інтервальному виражені розташований на відстані, біля двох октав від самого нижнього тону. Ці приклади інтервальних співвідношень свідчать про багатоваріантність внутрішніх сполучень тонів» [1, так само]. Таким чином можливо зробити висновок, що у момент удару найбільш активним тоном може бути любий із тонів. Для російських дзвонів, у цілому не тяжіючих до октавності, такі співвідношення можуть слугувати своєрідною музичною характеристикою їх типу. Порівняно з консонуючими співзвуччями – тембру октавного дзвону, тембр російського дзвону як пише Гусєва «…з одного боку можливо охарактеризувати як значно «розстроєний», або дисонуючий, але саме така «розстроєність» і створює особливе індивідуальне темброве багатство і своєрідність кожного дзвонового звуку» [1, c. 162]. Одна з можливих характеристик сприйняття дзвонового звуку приводиться у книзі А. Лапшина: «На слух звучання дзвону викликає відчуття потужного але короткочасного звуку однієї висоти і тривале відлуння різних призвуків. Ці призвуки дають акордний ефект, що вирізняє дзвін від струнних і духових інструментів, де домінує один тон, а роль обертонів вторинна» [2, c. 39].

Таким чином звук дзвону являє собою цілковито особливе явище, яке характерне яскравим підкреслено індивідуальним тембром. Специфічний звуковий образ дзвонового голосу не залишався абсолютно незмінним на протязі усієї історії свого існування в Росії, дзвін набував різне забарвлення в залежності від засобу звуковидобування: розгойдування самого дзвону або розгойдування його язика. Тим не менш, у кожному конкретному випадку голос дзвону ми можемо пізнати бо він неповторний за своїм тембром і традиційно звичний для слуху в тій або іншій місцевості. У результаті дослідів були одержані такі дані «… на основі спектрального аналізу звуку дзвону зроблені спостереження з приводу об’єктивних особливостей традиційної благозвучності російських дзвонів. Назвемо серед них:

· залежність висоти звучання дзвону від його розмірів. Чим більше дзвін, тим нижче він звучить, і у зв’язку з цим його тембр сприймається як більш багатий;

· різниця у звучанні російських і західних церковних дзвонів, обумовлена наявною відсутністю внутрішнього настроювання дзвону, яке наближається до консонуючого співзвуччя з переважанням октавних співвідношень між тонами;

· при подібності загального принципу розташування схожих основних тонів у звучанні кожного конкретного дзвону, була виявлена різниця в їх інтервальному співвідношенні, що свідчить про індивідуальну своєрідність таких співзвуч»[1, с. 163].

На думку дослідниці «…звукова своєрідність і гармонічне багатство притаманне російському дзвону, складає основу його музичної виразності»[1, с. 164]. Очевидно, що при об’єднанні декількох дзвонів саме ці якості виявляються ще яскравіше – головні тони дзвонів взаємодіють з оточуючими їх частковими тонами, і мелодична інтонація, яка створюється між ними, підпорядковується ритму розмірених ударів.

Література

1. Гусева А. Музыкально-акустические особенности колокольного звука / А. Гусева // Музыкальная академия. - 2008. - №4. - С. 161-164.

2. Лапшин А. Опыт бронзового литья / А. Лапшин. – Рыбинск Астропринт, 2001. – 117 с.

3. Тараратская Н. О колоколах Московского Данилова монастыря / Н. Тараратская // Музыкальная академия. - 2010. - № 4 С. - 86-93.