Чайковська Олена Юріївна

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут»

Особливості мови телеведучих

До засобів масової інформації (ЗМІ) належать преса (газети, журнали, книги), радіо, телебачення, інтернет, кінематограф, звукозаписи та відеозаписи, відеотекст, телетекст, рекламні щити та панелі, домашні відеоцентри, що поєднують телевізійні, телефонні, комп'ютерні та інші лінії зв'язку. Всім цим засобам притаманні якості, що їх об'єднують — звернення до масової аудиторії, доступність багатьом людям, корпоративний зміст виробництва і розповсюдження інформації.

Для більшості людей телебачення – це незмінне джерело інформації, до якого вони звертаються чи не щодень, і яке має величезний вплив на формування їхнього мовлення, смаків, світогляду. Прикрий той факт, що у переважної більшості телевізійних ораторів відсутні практичні навички культури і техніки мовлення.

Ця тема є досить актуальною сьогодні, оскільки зростає конкуренція, телеканали хочуть вирізнитися, вийти на якісніший рівень, аніж був кілька років тому. Разом з тим постійно вдосконалюється, змінюється техніка ефірного мовлення [1].

Комунікативний стиль телеведучого – це система засобів спілкування, що використовується комунікатором при створенні ситуації спілкування з глядачем і має 2 компоненти:

- вербальний ( мовні прийоми – вітання, наказ, звернення, прохання, спонукання до дії, інформування, коментування вражень та ін.); в системі комунікації Р. О. Якобсона, це – Контекст і Повідомлення [2];

- невербальний ( паралінгвістичні особливості мовлення, інтонація, ритм, просодика, пантоміміка і т.д.); за Якобсоном - Контекст, Код.

Основними характеристиками комунікативного стилю ведучого є комунікабельність, динамічність та виразність. Успішність телевізійної взаємодії визначається особливостями індивідуального стилю комунікатора.

Існує поняття харизми особистості телекомунікатора, існуючої в колективній свідомості телеглядачів: “герой”, “антигерой”, “загадкова особистість” - і визначив її складові: зовнішній вигляд; виразність статевої приналежності (сексуальність); рухові та поведінкові характеристики; вміння говорити особисто від себе; професійні якості [2].

Отже індивідуальний комунікативний стиль формують зовнішні, внутрішні та професійні данні, що складаються не лише з набутих знань щодо спеціальності, а й з уміння за 5 – 10 секунд [3] заохотити глядача до перегляду програми, майстерно використовуючи невербальні та вербальні ресурси.

Також уваги заслуговує мовлення телеведучих, які не лише інформують населення за допомогою засобів мови, а й неабияк впливати на мовні норми (вимову, мелодику), словниковий запас глядачів. І такі діяння телеефіру часто результативніші, ніж шкільна наука. І досить прикрий той факт, що тележурналісти порушують елементарні правила вимови звуків, звукосполучень, граматичні та лексичні норми, неправильно наголошують слова, також їм часто бракує ораторської майстерності. Вони, мабуть, забувають, що від них залежить імідж та популярність не тільки конкретної програми, а й телеканалу загалом [1].

Характерні особливості голосу людини дослідити досить важко. Можна складати графіки коливання інтонації, вимірювати висоту і тембр, але це мало що скаже про характер мовця. Голос сприймається та аналізується на рівні глибоко підсвідомому.

Швидкість мовлення відповідає темпераментові людини, або темпові її життя. Природну швидкість мовлення можна змінити свідомо, але лише на короткий проміжок часу. Прискорений темп мовлення свідчить про те, що мовець цілковито занурений у свій предмет, він захоплений тим, про що говорить. Якщо мовлення уповільнюється, то це означає, що людина задумалась, обмірковує вже сказане, втратила впевненість або втомилась. Якщо швидкість мовлення коливається, то його носій – людина, яка легко збуджується, невпевнена і неврівноважена.

Умовою успішності постановки розмовного голосу є передусім чіткий слуховий контроль та самоконтроль за тональним звучанням живої мови. Важливо навчитись порівнювати й оцінювати якість чужого і власного голосу, усвідомлювати причини тих або інших недоліків, перешкод в оволодінні найліпшим звучанням. Автор багатьох праць про сценічне мовлення у театрі Р. Черкашин зазначає: “Розмовний голос має звучати приємно, чисто й виразно при будь-яких змінах тону, темпу, голосності мови. Для цього треба оволодіти “польотністю” голосу; тембр голосу має залишатись рівним і милозвучним як в середньому, так і в низькому і високому регістрах; мовний тон має бути рухливим, внутрішньо активним, емоційним; тембральна чистота і милозвучність мови повинні поєднуватися з розмаїтістю тембральних забарвлень слів та фраз відповідно до їхнього змісту й мовної установки словесної дії. Поставлений голос витримує без значної перевтоми підвищені звукові навантаження на мовні органи в творчих та акустичних умовах. Непоставлені голоси найчастіше хибують передусім на тембральну немилозвучність: можуть бути неприємні сиплі, приглушені, гугняві, чи, навпаки, пронизливі, верескливі” [1].

Література:

1. Ваніна О. Значення голосу і манери говорити для теле – і радіожурналістів / Ваніна О. // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук.-метод. праць. Львів, 2002.

2. Якобсон Р.О. Речевая коммуникация; язык в отношении к другим системам комунникации// Якобсон Р.О. – Избранные работы. М.:Прогресс, 1985., 357с.

3. Єлісовенко Ю. П. Культура і техніка мовлення в телерадіожурналістиці// Єлісовенко Ю. П. – Стиль і текст. – 2001. – ВИП. 2. – 175с.