Викладач англійської мови Павлович А. В.

Національний технічний університет України «КПІ»

Історія дискурсивного аналізу

Доведено, що є три окремі комунікативні одиниці, що представляють ієрархію комунікативних мовленнєвих одиниць: висловлювання – дискурс – текст. Ці одиниці комплексно взаємозв’язані між собою як окремі елементи і як одне ціле.

Ще І. Р. Фірт закликав мовознавців вивчати розмову, бо так можна краще зрозуміти що таке мова і як вона діє. Серйозне вивчення розмовного дискурсу проводиться не тільки лінгвістами, а й соціологами, антропологами та філософами. Вже не є спірним питанням те, що людське спілкування потрібно описувати у формах принаймні на трьох рівнях: значення, форма і зміст, або дискурс; а також лексико-граматичний рівень та фонологія, хоча є певні розбіжності щодо меж лінгвістики.

Однак прилаштування дискурсу в лінгвістику потребувало певного часу. Для І. Р. Фірта мова мала значення лише в контексті ситуації; він стверджував, що процес опису повинен починатися із формування набору контекстуально однорідних текстів, а ціль описів у тому, щоб пояснити як речення чи висловлювання набувають значення [4, 269].

Але І. Р. Фірт насправді сам не вивчав відношення між формою і значенням. Л. Блумфілд зосереджував увагу на вивченні форми та змісту, бо він вважав, що мовознавець не може визначити значення, так як для цього потрібно займатися іншими науками чи використовувати загальні знання. Те саме висловлювання може бути використане різними людьми в різних ситуаціях. Блумфілд доводив, що лінгвіст повинен займатися лише фонологічними, лексичними та синтаксичними рисами, притаманними висловлюванню. Він вважав, що лінгвісти не повинні з’ясовувати ні те, чому ідентичні висловлювання можуть мати різні функції в різних ситуаціях, ні те, яким чином слухачі правильно розшифровують подане повідомлення.

Роками лінгвісти масово і досить успішно вивчали питання стосовно фонології та морфології. Та коли М. Хомський зосередив увагу мовознавців на вивченні структури речення, все ще зберігалася тенденція вивчення формальних сторін мови. М. Хомський вважав, що головна ціль у лінгвістичному аналізі мови – це відокремити граматичні послідовності від неграматичних і вивчити структуру граматичних послідовностей [1, 26].

В кінці 1960-х Дж. Лакоф почав доводити, що насправді не можна описати граматику окремо від значення, що значні синтактичні узагальнення можна зробити за допомогою лексичних вставок на початку процесу утворення речення. Таким чином результати емпіричного дослідження примусили багатьох лінгвістів визнати важливість контексту і використовувати ряд дисциплін, які пересікаються на вивченні мовлення в певних умовах.

Однак, все ще нема дисципліни, яка вивчає взаємодію між дискурсом і текстом і все ще складно чітко визначити відмінність між усним дискурсом та писаним текстом, але це не є загально прийнята відмінність. Багато німецьких письменників вживають «текст», посилаючись на мовлення в той час, як Х. Хоей і Х. Дж. Відоусон вживають «дискурс», посилаючись на письмо, а потім на «прагматику», як це було визначено Дж. Н. Лічем та С. К. Левінсоном.

Перші спроби в дискурсивному аналізі були багатообіцяючими, хоча і не досконалими. До 60-х років було зроблено лише дві окремі спроби вивчити надреченнєву структуру, одна – Гаррісом, інша Мітчеллом. Стаття Гарріса «Дискурсивний аналіз», написана за традицією Блумфілда, показує формальний метод для аналізу зв’язного мовлення чи письма, який не залежить від знань аналітика про окреме значення морфеми. Але цей метод для аналізу дискурсу не був розвинутий, хоча поняття «трансформації», введене для роботи з відношеннями еквівалентності стало в модифікованій формі головною рисою генеративної граматики Хомського.

Д. Мітчелл, працюючи в традиції Фірта, використовує семантично мотивований аналіз і детально описує релевантних учасників та елементи ситуації і розділяє «процес купівлі-продажу» на стадії і вказує, що кількість стадій не обов’язково означає послідовність в часі. Він виділяє три категорії (мовленнєвого) повідомлення/угоди, які визначаються головним чином ситуацією тому, що вони мають такі спільні стадії (їх всього п’ять)

1. вітання

2. запит як до об’єкту продажу

3. дослідження об’єкту продажу

4. процес торгівлі

5. висновки

В той час як цей аналіз охоплює структуру повідомлення, спірним є те, що це взагалі не лінгвістичний аналіз – стадії визначаються і розпізнаються дією, що в них відбувається, а не характерними лінгвістичними особливостями. Однак, коли стадії були визначені не лінгвістичним шляхом, Мітчелл характеризує їх з точки зору лінгвістики, наводячи приклади видів фраз і речень, часто ритуальних, які в них трапляються.

Той факт, що лінгвіст не пропонує ніякої внутрішньої структури цих стадії не означає, що розмовний дискурс не має структури і складається із граматично добре сформованих висловлювань/речень. Добре відомо те, що немає способу описання структури абзацу в межах допустимих комбінацій із простих, складно-підрядних та складно-сурядних речень тому, що будь-яке зібрання типів речень в будь-якій послідовності може складати абзац і «правила» про написання абзацу таким чином набирають форми поради про «тематичні речення» та змінювання речень. Іншими словами, так як ми не можемо подати чіткий структурний опис розмови в межах «розповідного речення, після яких ідуть емоційно нейтральні речення» чи в межах «питального речення, після якого іде розповідне речення», можна привести чітку структуру в межах питання і відповідь, виклик та відповідь, запрошення та згода(прийняття запрошення).

Таким чином М. Лабов в своїх вивченнях дискурсивного аналізу доводить, що перший і найважливіший крок – це визначити «що сказано і що зроблено» і підкреслює, що одиниця аналізу – це не граматично визначене речення або частина складного речення [2, 121-123]. Як наслідок, будь-яка спроба схарактеризувати структуру дискурсу в межах функціональних одиниць може створити проблему граматичної реалізації: які типи речень, розповідне, питальне, наказове чи окличне, реалізовують багато різних функцій, і як може слухач визначити, яку функцію хотіли реалізувати.

Вивчаю правила взаємодії Х. П. Грайс вказує, що є основна необхідність для кожного учасника розмови бути «відповідним» і через це А може припускати, що, принаймні спочатку, є судження, відоме обом співрозмовникам, яке пов’язує відповідь Б на питання А. Це правило пояснює надзвичайну важливість розділених знань в розмові; не просто розділені правила для інтерпретації лінгвістичних одиниць, але розділені знання про світ, на які мовець може посилатися або до яких він може звертатися [3, 56].

Література:

1. Хомский Н. Аспектытеориисинтаксиса/ Публикацияотделенияструктурной и прикладнойлингвистики: Серияпереводов. – М., 1972. – Вып. 1. – 260 с.

2. Bhatia U. K. Language use in professional settings. – Longman, 1993. –246 p.

3. Geis M. L. Speech Acts and Conversational Interaction. – Cambridge University Press, 1995. – 248 p.

4. Nida E. A. Componential Analysis of Meaning: An Introduction to Semantic Structures. – The Hague etc. (Mouton), 1975. – 269 p.