Найдьон Я.П.

студентка юридичного факультету

Науковий керівник: Бостан Л.М., к.і.н., доцент

Запорізький національний університет

м. Запоріжжя, Україна

Американська договірна правова культура як складова американської правової культури

В умовах побудови в Україні правової держави і громадянського суспільства суттєво зростає роль договору як засобу узгодження інтересів учасників цивільного обороту. Поряд з цим існує нагальна потреба приведення вітчизняного законодавства у відповідність з умовами розвитку ринкових відносин, міжнародних стандартів охорони та захисту прав і законних інтересів суб'єктів. А отже, звернення до позитивного досвіду зарубіжних держав на шляху пошуку нових форм у вітчизняному договірному праві є актуальним.

Чи не найвпливовішою у світі є сучасна правова система Сполучених Штатів Америки. В процесі її формування, в умовах загострення боротьби між прихильниками загального права і послідовниками кодифікації, складалася і правова культура, джерелами якої стали моральні принципи протестантизму, філософські постулати пуританізму і керівні норми Конституції 1787 року. Саме вплив останнього джерела на утворення американської правової культури відрізняє її, на думку К. Осакве, від англійської правової культури [1, с. 209].

Сам термін «правова культура» увійшов до юридичної літератури порівняно недавно, проте має вже достатньо широку джерельну базу. Дослідженням цієї проблеми займались такі вчені, як А. Венгеров, I. Голосніченко, В. Копєйчиков., В. Лемак, П. Меденцев., К. Осакве., В. Сальников, Т. Синюкова., О. Скакун, I. Яковюк та ін. Ряд науковців вважають, що правову культуру слід розглядати як характеристику якісного стану правового життя суспільства, що характеризується досягнутим рівнем розвитку правової системи – станом та рівнем правової свідомості, юридичної науки, системи законодавства, правозастосовної практики, законності і правопорядку, правової освіти, а також ступенем гарантованості основних прав і свобод людини [2, с.246-247].

Слушною є думка про те, що зміст американської правової культури добре виявляється у різних галузевих видозмінах, серед яких виокремлюють договірну, деліктну, кондиційну та фідуціарну культури [1, с. 217].

В контексті поставленої задачі інтерес представляє саме договірна правова культура. Під американською договірною культурою розуміється сукупність поведінкових норм, що визначають поведінку контрагентів на всіх стадіях їх договірних відносин, тобто поєднання норм, що визначають образ дій сторін договору на переддоговірному, договірному і післядоговірному етапах із взаємозв’язку. В основі цих норм лежать наріжні принципи загальної американської правової культури, видозміною якої вони є. На відміну від сутяжницької деліктної культури, яка тісно взаємопов’язана з судовим процесом і втілюється саме в пред’явленні судового позову, тобто позовної культури (lawsuit culture), американська договірна культура спрямована на уникнення судового позову і взагалі на уникнення будь-якого контакту з судовою системою. Ця культура перебуває виключно під контролем контрагентів і, в результаті вибудуваного механізму самоврядування, ця культура не схвалює втручання з боку третьої особи на будь-якій стадії відносин між ними. Отже, сутність сучасної американської договірної культури зводиться до наступного – довести роль диспозитивних норм (default terms) цивільного законодавства до абсолютного мінімуму при визначенні умов договору, бездоганності дотримання всіх імперативних норм договірного права при укладанні самого договору, максимізувати рівень договорослухняності (тобто законослухняності, оскільки договір вважається приватним законом) контрагентів, звести до абсолютного мінімуму роль суду при вирішенні договірних спорів. Іншими словами, американська договірна культура є несутяжницькою, позасудовою, самокерованою і побудована на основі принципів добросовісності та справедливості поведінки сторін на всіх стадіях їх взаємин [1, с.218-220].

Переважна ж більшість норм зобов'язального права країн, правові системи яких входять до романо-германської правової сім'ї, розрахована на регулювання зобов'язальних відносин, що виникають на підставі договору. Ці норми у своїй сукупності становлять договірне право. Останнє має свою внутрішню диференціацію і складається з низки субінститутів, які об'єднують правові норми, розраховані на регулювання окремих груп, видів та підвидів договорів, що породжують відповідні договірні зобов'язання. Поряд із цим договірне право країн континентального права будується на певних концептуальних основах, якими є класична теорія договору, свобода волі (і відповідно – принцип свободи договору), обов'язковість виконання договору, формальна рівність сторін та ін. Зокрема, визнання договору як «домовленості кількох осіб, що визначає їх юридичні відносини у формі вираження загальної волі», запропоноване Фрідріхом Карлом фон Савіньї, видатним німецьким цивілістом XIX ст., покладено в основу чинних цивільних кодексів багатьох країн романо-германської правової сім'ї [3, с.187-188].

Варто звернути увагу на те, зазначає П. А. Меденцев, що на так званій reliance-based theory, де на перший план виступає не consensus (взаємна домовленість сторін), а факт розрахунку сторони на зроблену іншою стороною заяву чи обіцянку (promise), базується договірне право країн англо-американського права. Однак нормативне обґрунтування концепція договору як обіцянки мають, наприклад, Французький Цивільний Кодекс (ст. 1108 ФЦК), Німецький Цивільний Кодекс ((§516 НЦК). Також у сучасних умовах набуває все більшого значення так звана теорія соціальних цінностей. Ціла низка спеціальних доктрин, адаптованих цією теорією, фактично паралізувала дію і відмовилася від класичного уявлення про договір: заперечується не тільки вимога consensus чи обіцянки, але і відповідно і сама ідея договірного зв'язку у вигляді, що сформувався у XX ст. При цьому країни загального права, зазначає П. А. Меденцев, зберігаючи за традицією вимогу щодо зустрічного задоволення і у цьому смислі – суворої priviti of contract, починають включати договірні за правовою природою відносини до предмета деліктного права, що призводить до поглинання договорів деліктами. У країнах континентального права, навпаки, дія договорів починає поширюватися на відносини, що не є договірними за своєю природою [4, с.187-189].

Взагалі правове регулювання та правова доктрина договорів у романо-германському праві охоплює специфічні питання, які виходять за межі загального вчення про угоди та зобов’язання: проблеми переддоговірних відносин, меж дії принципу свободи договору, порядку укладення договорів та ін. В англо-американському праві всі інститути договірних відносин розвивалися, переважно, судовою практикою й виражені в нормах загального права. У США договірне право походить з англійського загального права й нині продовжує контролюватися, переважно, загальним правом. Разом з тим, більшість основних норм загального права про договори включені до законодавчих актів і діють вже як норми законодавства. Застосування загального права поряд зі згаданими законами вимагає ретельного розгляду кожної окремої угоди для з’ясування, яка саме частина договірного права на неї поширюється. Основні положення щодо договірних відносин закріплено в Єдиному торговому кодексі США та у Зводі договірного права (Restatement of Contracts), а також у цивільних кодексах, що діють в окремих штатах (Луїзіана, Каліфорнія). Правові норми щодо договорів є основою зобов’язального права в цій цивільно-правовій системі.

Важливим напрямом розвитку договірного права України є його адаптація до законодавства Європейського Союзу [5, с. 9]. Це стосується насамперед договірного права. На сучасному етапі в Європі проводиться доволі інтенсивна робота щодо підготовки єдиного Європейського цивільного кодексу, який може стати кульмінацією в уніфікації однієї з найважливіших галузей законодавства. Певною передумовою в цьому слугуватиме уніфікація договірного права ЄС, здійснена на основі порівняльного аналізу правових систем ЄС та інших країн. Комісією по Європейському договірному праву, очолюваною професором Оле Ландо. Цей документ, що має назву «Принципи Європейського договірного права» є самостійним джерелом правового регулювання в країнах ЄС і може бути зразком для удосконалення вітчизняного цивільного законодавства. Але для входження України в правовий простір ЄС, зокрема у сферу договірного права, має бути проведена велика робота з оновлення масиву нормативно-правових актів у сферах цивільного та господарського законодавства, а також договірної та судової практики щодо застосування цього законодавства.

Список використаних джерел:

1. Осакве К. Американська правова культура: загальна квінтесенція та галузеві особливості //Науково-практичний фаховий журнал «Порівняльне правознавство». — 2012. — №3-4. — С.209-224.

2. Осакве К. Сравнительное правоведение в схемах : общая и особенная части. — 2-е изд. — М. : Дело, 2002. — 464 с.

3. Загальна теорія держави і права / За ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О.В. Петришина. — X.,2002. — 432 с.

4. Меденцев П. А. Поняття договору як концептуальна основа договірного права краін романо-германської правової сім'ї / П. А. Меденцев // Актуальні проблеми держави і права . — 2008 . — Вип.42. — С. 187-192.

5. Вещняков О.А. Апроксимація правового забезпечення цивільних майнових відносин в Україні до умов внутрішнього ринку Європейського Союзу : дис. ... канд. юрид. наук / О. К. Вишняков. — Одеса, 2008. — 206 с.