Право/8. Конституційне право

Іванова В.В.

Національний авіаційний університет, Україна

Науковий керівник: к.ю.н., доцент Юринець Ю.Л.

Права і свободи людини та громадянина в зарубіжних країнах

Особисті права і свободи надаються людині як фізичній особі незалежно від того, чи є вона громадянином цієї країни. Так, відповідно до ст. 3 Загальної декларації прав людини кожна людина має право на життя, на свободу та на особисту недоторканність [1].

Декларація прав людини і громадянина 1789 р. [1] зазначає різницю між правами людини і правами громадянина, а Конституція Франції 1791 р. точно окреслила владу законодавця; провела розмежування між правами і свободами людини та громадянина, а також виділила повноваження держави щодо регулювання правового становища індивіда. Із аналізу певних норм випливає, що права людини є похідними природного права (права і свободи, якими кожна людина наділена від народження і які є первинними по відношенню до звичаєвого права, і повинні гарантуватися ним), а права громадянина є похідними звичаєвого права, хоча і ті, і інші мають невід'ємний характер.

Права людини є первинними, вони притаманні всім людям від народження, незалежно від того є вони громадянами держави. Права громадянина - це ті права, які закріплюються за особою лише в силу її приналежності до держави (громадянства) [4, ст. 312].

Таким чином, кожен громадянин тієї чи іншої держави наділений всім комплексом прав, які відносяться як до загальновизнаних прав людини, так і до всіх прав громадянина, які визнані даною державою, а не громадянин - лише першою частиною цього комплексу.

Право на життя, включаючи скасування смертної кари, служить загальноєвропейським критерієм для визнання демократичності держави, точніше кажучи, для визнання демократичності політичного режиму, який існує в даній державі.

Ряд сучасних конституцій дуже докладно описує заборони у сфері особистого життя. Так, Конституція Королівства Нідерландів, значно оновлена в 1982 р., у ст. 10 включає довгий перелік обмежень можливих посягань на особисте життя громадянина, наприклад: кожна особа має право на повагу свого приватного життя; правила для захисту приватного життя встановлюються законом; особа має право знайомитися з зареєстрованими відомостями про нього, користуватися ними і виправляти їх.

Складовою частиною права на особисте життя є недоторканність житла. Важливе правило в цій сфері містить, наприклад, Конституція Грецької Республіки: «Житло кожного громадянина недоторканно, приватна сімейне життя індивіда непорушним, домашні обшуки можуть проводитися не інакше як у випадках і формах, передбачених законом, і завжди в присутності судової влади» (ст. 9).

Дуже важливим є право громадян на свободу пересування і свободу вибору місця проживання. Такий прояв свободи особистості в країнах СНД ще обмежується інститутом прописки, реєстрації тощо. На Заході ніяких прописок не існує, і таке положення закріплюється конституціями. Так, ст. 19 Королівства Іспанія встановлює, що іспанці мають право вільно обирати місце проживання і право вільного пересування по національній території. Аналогічні норми є і в інших конституціях, наприклад в Конституції Італійської Республіки (ст. 16) [3].

У категорію особистих прав і свобод включають такі права і свободи, як свобода думки, свобода слова. Вони відносяться до числа особистих і одночасно політичних свобод людини. Всі демократичні конституції світу закріплюють це право, розглядаючи свободу як основу свободи друку та інакомислення. Свобода слова дозволяє кожній людині висловлювати свої думки, переконання і думки [4, ст. 239].

Свобода віросповідання - це свобода сповідувати релігію. У багатьох зарубіжних країнах говориться більше про свободу віросповідання, хоча сучасні конституції визнають і безбожництво. У деяких державах якої-небудь однієї з релігій надається більшої ваги, більше значення, ніж іншим. Наприклад, традиційною релігією в Болгарії є східно-православне віросповідання (ст. 13 Конституції Республіки Болгарії) [2].

Правові гарантії особистих прав і свобод бувають кримінально-правовими, кримінально-процесуальними, адміністративно-процесуальними, але найчастіше їх називають правом на судовий захист. Право на справедливий судовий розгляд і право на звернення до суду зафіксовано ще в перших поправках до Конституції США, наприклад 6-а поправка містить найважливіші права обвинуваченого в кримінальному процесі, тобто право на швидкий і публічний суд неупередженими присяжними того штату та округу, де скоєно злочин.

Право на інформацію про характер і причини обвинувачення, право на очну ставку зі свідками, право на примусовий привід свідка, право на допомогу захисника - цей конкретний перелік можливих дій забезпечує особисті права, якими особа може скористатися, щоб уберегти свою недоторканність, захистити свої права. Це дуже важливо, тому що держава, з одного боку, звинувачує у вигляді органів придушення, а з іншого - здійснює гарантії, які стримують ці органи. Якщо гарантії особистих прав не дотримуються, особа може апелювати до вищої справедливості і буде виправдано і звільнено з-під звинувачень і з-під варти.

Література

1. Загальна декларація прав людини від 10.12.1948. // Верховна Рада України/ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_015

2. Конституція Республіки Болгарії від 13.07.1991. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.parliament.bg/bg/const/

3. Конституції Італійської Республіки від 01.01.1948. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://costituzionerepubblicaitaliana.jimdo.com/

4. Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн : академ. курс : підручник / В. М. Шаповал. – 2-ге вид., переробл. і допов. – К. : Юрінком Інтер, 2013. – 464 с.