Басалюк Наталія Василівна

Науковий керівник – Акімова Анастасія Олександрівна

Національний університет «Одеська юридична академія»

Теоретико-правовий аспект медіації у сфері цивільної юрисдикції

Проведення судової реформи, відмова від «державного патерналізму», зростання активності учасників цивільного обороту і визнання необхідним права конфліктуючих сторін самостійно врегульовувати цивільно-правові спори дали поштовх для розвитку «мирних» процедур.

Впроваджені державою юрисдикційні механізми, у тому числі у формі цивільного судочинства, залишаються найбільш впливовими, конституційно гарантованими способами захисту порушеного, оспорюваного чи невизнаного права осіб, однак, вони не завжди виявляються ефективними. Ще професор М.Капелетті у своїх роботах писав про те, що судову систему необхідно доповнити альтернативними процедурами, що утворюють «краще», «співіснуюче» правосуддя, яке на відміну від класичних судових процедур буде абсолютно доступним [6]. Час і прогрес зробили свою справу, і вже сьогодні учасники цивільних правовідносин можуть боротися із непорозуміннями, що виникли в обхід традиційного цивільного процесу. Один із можливих варіантів – медіація.

Переходячи безпосередньо до викладення змісту роботи, присвяченій одному із визнаних у світовій практиці засобів позасудового вирішення цивільних спорів, доцільним є саме визначення поняття «медіація».

Слово «медіація» походить від латинського «mediatio» – посередництво. В соціальній психології вчені розглядають медіацію як специфічну форму врегулювання спірних питань, конфліктів, узгодження інтересів. Більшість визначають медіацію – як певний підхід до розв’язання конфлікту, у якому нейтральна третя сторона забезпечує структурований процес, для того щоб допомогти конфліктуючим сторонам прийти до прийнятного вирішення спірних питань. Юридичні енциклопедії тлумачать медіацію як термін міжнародного права під яким розуміють посередництво у спорі між двома державами третьої – незацікавленої.

Проблематикою досліджень медіації та її різноманітних форм займалися вітчизняні і зарубіжні науковці. Так, О.В. Белінська вбачала у медіації добровільний та конфіденційний спосіб вирішення конфліктної ситуації, де медіатор у ході структурованої процедури допомагає учасникам конфлікту вступити у прямі перемовини з метою вироблення спільного рішення щодо проблеми [2]. Бесемер Х. визначив медіацію як технологію вирішення конфлікту за участю нейтральної третьої сторони [5]. Калашникова С.І. вважала медіацію організованими особливим чином переговори із участю нейтрального посередника (медіатора), який сприяє виробленню взаємовигідного рішення [4]. Як бачимо, у всіх підходах наголошується на участі третьої, незацікавленої у предметі спору сторони, завдання якої полягає у наданні конфліктуючим сторонам допомоги, створення атмосфери взаєморозуміння, конструктивної співпраці, реального оцінювання ситуації, вироблення прийнятних рішень й контролювання процесу. Слід наголосити, що до компетенції медіатора не входить прийняття рішення, він лише допомагає сторонам у вирішенні конфлікту.

Медіація має свою систему принципів, які С.І Калашникова. пропонує розділити за функціональним спрямування на організаційні, до яких належить добровільність і нейтральність, і процедурні – принципи конфіденційності, самостійності, рівноправності й співробітництва [4].

Вивчаючи особливості медіації, неможливо оминути й її типологію. Науковим світом активно крокує поняття «модель медіації», окреслюються критерії, за якими їх можливо і доцільно розмежовувати.

Під терміном «модель медіації» варто розуміти абстрактну теоретичну конструкцію, яка відображає процедурні особливості проведення медіації через характеристику її основних компонентів, а саме підстав звернення до медіації, ступеня інтеграції у судову систему країни, типу переговорів між сторонами у поєднанні з медіативною технікою медіатора та обсягу компетенції медіатора під час проведення процедури врегулювання конфлікту. Моделі відображають дійсність, систематизуючи реальний світ в абстрактній формі [3].

Залежно від інтеграції у судову систему країни виділяють присудову (інтегровану) та позасудову (приватну) моделі медіації.

Сьогодні можемо говорити про можливість успішного інтегрування медіації в діяльність органів цивільної юрисдикції. Найбільш перспективним і актуальним є розвиток судової та нотаріальної медіації. Чинне українське законодавство заклало основи запровадження медіації у цивільному процесі, передбачивши можливість укладення мирової угоди у ст.175 Цивільного процесуального кодексу, а ч.1 ст.130 ЦПК України визначає однією із цілей попереднього судового засідання з’ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду [1]. До судового розгляду, суддя має право вчиняти дії, які б сприяли досягненню згоди сторонами до початку розгляду справи по суті, використовувати медіативні техніки, що дає підстави прийти до висновку, про закладення основи для розвитку, функціонування та інтеграції медіації в цивільний процес, але стверджувати, що у цивільному процесі існує певна модель медіації не слід, оскільки визначити конкретні риси, притаманні певній моделі медіації поки що неможливо. В Україні не вистачає кваліфікованих медіаторів, тому наразі єдино прийнятною формою медіації є вищеописана, будемо сподіватися, що вона якнайкраще сприятиме утвердженню медіації як альтернативного способу взаємовигідного розв’язання спору до винесення судового рішення [2].

Говорячи про правове регулювання царини альтернативного вирішення правових спорів, варто сказати й про рекомендації Ради Європи, складені на основі порівняльного світового аналізу. «Життя» та «пригоди» медіації у світі, викладені у «Рекомендації щодо медіації в сімейних справах» та «Рекомендації щодо медіації в цивільних справах» ставлять за ціль поширення інформації про успіхи й невдачі різноманітних починань цього інституту, перейняття позитивного досвіду і розробку спеціального законодавства, у країнах де медіація набуває поширення як правова категорія. Наразі в Україні відбувається впровадження медіації в межах програми Ради Європи «Прозорість та ефективність судової системи».

У 2015 році було зареєстровано проект Закону України «Про медіацію», який став би правовою основою підтримки і регулювання розвитку медіації у нашій країні, тому подальша комплексна законотворча робота повинна утвердити медіацію як діючий, а не декларативний механізм попередження і врегулювання правових спорів у судочинстві в цілому, і у цивільному процесі, зокрема, адже медіація має ряд переваг перед традиційними способами врегулювання конфліктів, серед яких, по-перше, те, що суддя вирішує справу через призму ретроспективи, тобто дивиться у минуле й вирішує, де було допущено помилки, що саме було не так, а медіатор – спонукає зосередитися на майбутньому, на результаті, який очікує конфліктуючих сторін; по-друге, сторони знаходять власне рішення, оминаючи впливу ззовні; по-третє, правосуддя робить акцент на предметі спору, медіація – не обмежується ним, вона намагається з’ясувати не тільки видимі існуючі чинники, що призвели до спору, але й приховані причини шляхом переговорів, оцінкою ситуації, прийняттям компромісних рішень; по-четверте, судові витрати (судовий збір, витрати пов’язані із розглядом справи) інколи бувають вищими ніж вартість самого позову, що наштовхує на думку про недоцільність, а інколи навіть і неможливість звернення до суду, але ставить у вимогу необхідність вирішення суперечки учасниками цивільних правовідносин.

Активна і злагоджена робота усіх гілок влади, громадських організацій може призвести до подальшого розвитку медіації в Україні як способу вирішення спорів, коли сторони готові й спроможні це зробити. У перспективі можливе вдосконалення механізмів вирішення окремих категорій справ шляхом створення в державних органах та організаціях спеціалізованих служб або відділів, що займаються врегулюванням спорів за допомогою процедури медіації.

Таким чином, медіація у сфері цивільної юрисдикції в Україні – реальна, обґрунтована, доцільна. Наукові розробки дають можливість детально вивчити її зміст, сутність, вивести характерні ознаки і категорії-принципи, на яких повинно ґрунтуватися її впровадження. Варто наголосити: медіація – не алхімічна формула, здатна миттєво розвантажити суди від «дріб’язкових» справ, не панацея, що врятує від надмірних судових витрат і навіть не таблетка, що здатна вилікувати судову владу від необґрунтованих позовів і розтягнутих на роки справ. Медіація – це допоміжний захід, але він має право на існування і випробування часом, проте, для цього йому потрібне законодавче регулювання, спеціалісти-медіатори і ще більший практичний досвід.

Список використаних джерел

1. Цивільний процесуальний кодекс України: Відомості Верховної Ради (ВВР) – 2004 р. - № 40, / 40-42 /, стор. 1530, стаття 492.

2. Белінська О.В. Медіація – альтернативне вирішення спорів // Вісник Вищої ради юстиції. – 2011. - № 1 (5). – С.158-173.

3. Біцай А.В. Моделі медіації у світі та перспективи для України // Право і суспільство. – 2013. - №6. – С.85-89.

4. Калашникова С.И. Медиация в сфере гражданской юрисдикции: дис. канд. юрид. наук: 12.00.15 / Калашникова С.И.; Уральская государственная юридическая академія. – Екатеринбург, 2010. – 258 с.

5. Матеріали курсу підготовки медіаторів із кола посадовців, які займають керівні посади в органах виконавчої, законодавчої та судової влади. Спільна програма Європейської Комісії та Ради Європи «Прозорість та ефективність судової системи України». – Київ, 2010.

6. Cappelletti М. Access to Justice and the welfare state. Publications of the European University Institute, Florence, 1981.