История/2. Общая
история
Національний
університет біоресурсів і
природокористування України, Київ
К.і.н., доцент кафедри історії і політології Хвіст Вікторія Олексіївна
Національний університет біоресурсів і природокористування України,
Київ
КРИМСЬКЕ
ПИТАННЯ В 1917-1918 РОКАХ
На
початку ХХ століття в період національно-визвольних змагань 1917 – 1920 років в
Україні, політична ситуація на Кримському півострові вкрай загострилася. Суть,
так званого кримського питання, полягала в першу чергу у стратегічному
геополітичному розташуванні півострова та розміщенні у Севастополі головної
бази військового Чорноморського флоту, який зіграв важливу роль у встановленні
влади в Криму, на півдні України та Росії. Саме тому приєднання Криму було
важливим і водночас складним питанням українського державного будівництва.
Висвітлення
складної політичної ситуації на південно-західних теренах колишньої Російської
імперії в роки революції та громадянської війни та дослідження проблеми
визначення статусу Криму і є метою даної статті. Адже, актуальність цього
питання є незаперечною і сторіччя потому, особливо в останні роки, коли
півострів було анексовано Російською федерацією. Вкотре Крим став обʼєктом
протистояння і наріжним каменем зовнішньої політики України та Росії.
Останнім
часом історичні наукові дослідження питання
українсько-кримських відносин почали набувати системного характеру.
Наукова полеміка охопила різні аспекти даної проблеми. Протягом останніх десяти
років захищено низку дисертаційних досліджень. Зокрема, Іванець А. В. «Кримське питання в політиці
Української Народної Республіки періоду Директорії (кін. 1918–1920 рр.)» та Несук О. М. «Українсько-російські
відносини 1917-1922 рр.» [2; 4]. Наприклад, дослідниця О. Несук кваліфікує
Крим як найбільшу територіальну проблему того періоду у відносинах України і
Росії, та вказує на їх рівні права на встановлення суверенітету над Кримським півостровом.
На
початку ХХ ст. Крим опинився на перетині інтересів кримськотатарського,
російського (великоруського) і українського національних проектів. Варто
зазначити: спірний Кримський регіон не був самодостатнім економічно, а був
тісно інтегрованим з материком і, перш за все, землями, що прилягали до нього.
Зокрема, у передреволюційний період із заселених переважно українцями губерній
та частин Таврійської губернії, з якої він отримував продовольство й вугілля. Населення
Криму станом на 1917 р. заданими голови статистичного бюро Таврійського
губернського земства есера М. Бененсона, складало 808,9 тис. осіб 35
національностей. Із них росіяни й українці становили – 399,8 тис. осіб або
49,4% від загальної кількості населення[1].
В
1917 р. кримське питання постало й вирішувалося, перш за все, на просторі пост царської
Росії, який в 1918 р. став міждержавним. Тоді про статус цінного в
стратегічному плані півострова сперечалися на міжнародній арені – Росія,
Україна, Туреччина і Німеччина. Вплив Туреччини та Німеччини з кінця 1918 р.
після їх поразки у Світовій війні, фактично, зникає або мінімізується,
натомість з’являється чинник держав Антанти.
Навесні
1917 р. український національний рух висунув гасло широкої автономії України у
складі демократичної Російської федеративної республіки. Влітку 1917 р., після
оголошення автономії України І
Універсалом, встановились партнерські стосунки між УЦР і Тимчасовим Кримсько-мусульманським
виконавчим комітетом, який був керівним центром кримськотатарського
національного руху. Тимчасовий уряд визнав Мусвиконком найвищим органом кримських татар, яким він, до
речі, був і так, взявши свого часу до рук культурну, релігійну, економічну, а
потім і політичну діяльність власного народу. В свою чергу його лідери поділяли
погляди загальноросійської демократії та акцентували увагу на антифеодальних і
просвітницьких завданнях [6].
Ще
після Лютневої революції український національний рух вперше сколихнув
військові частини Криму. У березні 1917 року було утворено Севастопольську
українську чорноморську громаду на чолі з В. Лащенком, яка вже у квітні провела
українську маніфестацію в Севастополі за участю матросів Чорноморського флоту,
на якій, як відомо, був присутній і командувач цього флоту адмірал О. В.
Колчак. Останній у своїй промові підкреслював, що саме українці на 90 % складають
підлеглий йому флот [3, с. 117]. У серпні все частішими стають вимоги
українізації флоту. А наприкінці серпня кримськотатарська делегація була
присутня на З’їзді народів, що проходив у Києві, на якому українці були змушені
визнати, що Крим належить кримцям. Але це в свою чергу аж ніяк не говорило про те,
що Рада відмовляється від своїх намірів боротися за включення Криму до України.
Після
жовтневого перевороту в Петрограді керувати краєм намагався тимчасовий вищий
орган влади Таврійської губернії – Рада народних представників, яка декларувала
прагнення погоджувати політику стосовно північних материкових повітів із
Українською Центральною Радою, а долю Криму визначити на Кримських установчих
зборах. Але протягом грудня 1917 – січня 1918 р. більшовики та їх союзники
захопили силовим шляхом владу в Криму та встановили ліворадикальний режим.
Згодом
УНР була змушена відмовитися від курсу на побудову федеративної Росії й
оголосити у ІV-му Універсалі державну самостійність. В січні 1918 р.
керівництво УНР ухвалює закон про належність Чорноморського флоту Україні, а в
лютому 1918 р. ставить питання про контроль над Кримом, яке у квітні 1918 р.
вживає дипломатичних, військових та адміністративних заходів для включення
Криму до складу України. Проте низка негативних обставин для уряду УНР,
призвели до невдалої реалізації кримської операції. Наприкінці квітня – початку
травня 1918 р., посилаючись на положення ІІІ-го Універсалу, німці примусили частини
кримської групи військ УНР покинути півострів.
29
квітня 1918 р. в результаті державного перевороту, було встановлено
Гетьманський режим який проголосив курс на приєднання Криму до самостійної
Української Держави. Але частина істеблішменту Німецького рейху, яка хотіла
утримати, а за сприятливих обставин і колонізувати Крим як плацдарм для експансії
в Азію, завадила приєднання Криму. За Україною, таким чином, лишалася тільки
північна Таврія. В цей час під охороною німців в Бахчисараї зібрався «курултай»
під проводом молодого політика Джафера Сейдамета.
Німці не дозволили татарам вибрати свій уряд і передали владу російському
генералу Сулейману Сулькевичові, який згодом утворив крайовий кримський уряд. Уряд
генерала Сулькевича мав власну думку щодо відносин зі своїм найближчим сусідом
– Україною. Генерал рішуче виступав проти об’єднання з Українською Державою, і
не хотів чути ні про яку автономію в її складі. Він намагався створити
самостійну Кримську республіку.
Однак,
українська сторона зрештою зуміла схилити уряд Криму до переговорів. В середині
вересня 1918 року до Києва прибула кримська делегація. Після довгих і жвавих
переговорів сторонам вдалося досягнуто порозуміння і виробити проект
двохстороннього договору. Крим отримав внутрішню автономію у складі Української
Держави, свій крайовий сейм, територіальне військо, свою адміністрацію і представника
у справах Криму при Раді Міністрів Української Держави. Кримська делегація
запропонувала, щоб ці умови були обговорені й затверджені курултаєм та з’їздом
національних та громадських організацій Криму. Представники від населення в
делегації запевняли українців, що на цих з’їздах не буде серйозної опозиції
проти злуки з Україною. Тим часом німці погодилися передати Україні
Чорноморський флот. В Севастополі на укріпленнях та на кількох торпедних і
канонерських суднах замайорів український морський кармазиновий прапор[5].Однак в результаті повстання проти гетьмана
Скоропадського до влади на Україні прийшла Директорія. І планам злуки Криму з
Україною прийшов кінець.
Отже,
проаналізувавши події 1917–1918 рр. хочу сказати що, українська політична еліта
та керівництво українських державних утворень пройшли важкий шлях у вирішенні
питання включення Кримського півострову до складу України.Кримська політика
Центральної Ради, а особливо гетьманату була перспективною та єдино доцільною
за тих обставин. Однак, тогочасна українсько-російська конфронтація, триваюча
громадянська війна, поширення білого руху в різних регіонах Росії, обставини,
пов’язані з завершенням Першої світової війни та, зрештою, нетривалий період
існування самихукраїнських держав унеможливили втілення визначених цілей.
1.
Бененсон М. Е. Экономические
очерки Крыма. – Симферополь : Южное кооперативное
издательство, 1919. – С. 6.
2.
Іванець А. В. Кримське питання в
політиці Української Народної Республіки періоду Директорії (кін. 1918–1920
рр.): дис. канд. іст. наук: 07.00.01 / Іванець Андрій Валерійович. – Київ,
2016. – 227 с.
3.
Наш Крим. Неросійські історії
українського півострова: зб.ст. / упоряд. та вступ С. В. Громенко. – Київ:
К.І.С., 2016. – 315 с. – Режим доступу до ресурсу:
http://www.memory.gov.ua/sites/default/files/nash_krym_2016.pdf
4.
Несук О. М. Українсько-російські відносини
1917-1922 рр.: дис. … канд. іст. наук: 07.00.02 / О. М. Несук / Київський
національний університет ім. Тараса Шевченка. – К., 1998. – С. 95.
5.
Хвіст В. О. Українська дипломатія та питання
приєднання Криму у 1918 році // Вісник аграрної історії. – К.: СПД ФО Куц
В.М., 2014. - № 8-9. – С. 79-83.
6.
Хвіст В. О. Основні політичні партії та рухи в
Криму в 1917 році // Гілея: науковий вісник»: Збірник наукових праць. -
К., 2014. Випуск 89. // http://gileya.org/index.php?ng=library