Философия/3. История философии

Аспірант Невмержицька О.М.

Національний університет біоресурсів і природокористування України

Основні естетичні цінності українського народу

Естетичні категорії як засіб, через який естетична практика виявляється в логічних формах мислення, посідають особливе місце в розумінні естетичної картини світу окремого етносу. Через них ми приходимо до понять найважливіших естетичних цінностей народу, передусім осягаємо його уявлення про красу. Потяг українців до прекрасного в усі часи виявлявся при оцінюванні моральних якостей, характеристик духовної чи практичної діяльності людини, художньої творчості, а також явищ і предметів навколишнього світу.

Краса - одна з найвищих загальнолюдських цінностей, а тому про категорію прекрасного здавна існувало багато суперечливих концепцій. Однак, погляди на прекрасне українських мислителів в цілому відповідали філософсько-естетичним підходам до цієї проблеми, які мали місце в європейській філософській традиції.

Проте, українській філософській думці притаманні і певні особливості. Зокрема, важливе місце в українському естетичному світогляді займає категорія піднесеного, що тісно пов’язане з прекрасним. Піднесене виражає сутність явищ, речей, процесів, які є важливими для людини, бо викликають почуття та переживання, які переносять її з світу почуттів до висот духовності, що і є за своєю природою прекрасним.

Перші уявлення про піднесене знаходимо ще в дохристиянському періоді історії, в якому язичницькі вірування наділяли природний світ особливим значенням, надприродними якостями, тим самим стверджували його велич. В цьому нас переконують етнографічні дослідження, в яких “загальні переконання про божественну природу та святість” сонця, місяця і зірок, “уламки давнього боготворіння землі та води” [4, с.173-176].

Після прийняття християнства, на перший план висуваються ідеї християнської релігії. На зміну язичництву приходить християнський світогляд, що зумовлює існування в українській культурі того часу піднесеного як естетичної цінності, яке засобом мистецьких форм виявляється через змалювання кращих людських помислів та вчинків, почуттів, що спрямовують у світ високої духовності. «У межах християнської візантійської традиції, - зазначає В.Жишкович, - першочерговим завданням давньоукраїнського мистецтва стає не відображення земного світу, а проникнення за межі земних речей, у світ божественний, ваги набуває вічна незмінна Ідея світу, що відкривається лише розумовому осягненню» [5, с.606]. У зв’язку з цим найкращим втіленням піднесеного стає сакральне мистецтво.

Проте розуміння піднесеного в українському національному світогляді виявляється не лише засобом втілення християнських ідеалів і цінностей. Найчастіше піднесене постає перед нами в змалюванні героїчної людини. Вона підпорядковує власні інтереси інтересам загальнонаціональним, власне благо – благу суспільному, а в своїх діях перш за все керується моральними переконаннями, розумом, вміє володіти емоціями, почуттями, природними інстинктами і стримувати їх при потребі. Такий людський тип у народній ментальності витворюється здебільшого під дією тих історичних подій, що змушують людину чітко визнавати свою соціальну позицію, за якою вона будуватиме власну поведінку.

В свою чергу до піднесеного та героїчного дуже близька категорія трагічного. Вона виявляє нерозв’язані суперечності між духовністю і чуттєвістю, свободою і необхідністю, особистістю і суспільством, пов’язана з певною жертвою, яку людина, соціальна група чи нація приносять свідомо і яка часто супроводжується стражданнями або й загибеллю. Призначення трагедії дослідники ще з античності вбачали в очищенні людських пристрастей, яке Арістотель пов’язує з дією страху та співчуття, А.Шопенгауер – зі само розгортанням сліпої та нерозумної волі, С.Кіркєгор – з відчаєм.

Для українського народу трагічне є не стільки логічною формою естетичного світосприйняття, скільки характеристикою його буття. Майже в усі часи існування етносу мали місце події, які ставали для нього трагічними. Страждання, відображаючи трагічну долю українського етносу, набували форми народних пісень і зберігалися в українській культурній традиції. Найглибше з них поняття трагічного передають балади, які описують трагічні події з суспільного життя та побуту.

З усвідомленням суперечностей людського буття пов’язана й інша естетична категорія – комічне. Сутність комічного полягає у висміюванні невідповідності явища, зазвичай соціального, діяльності та поведінки людей об’єктивному ходові речей і естетичному ідеалові. Воно може виявлятися і в невідповідності сучасного та минулого, змісту і форми, цілей і засобів, діяльності й обставин, реальної суті людини та її думки про себе.

Комічне виявляє себе через сміх, іронію, сатиру, бурлеск, дотепність, гумор тощо. В,Шестаков, даючи характеристику категорії комічного, писав: “Комічне має різноманітні естетичні модифікації та форми: від нещадної сатири до м’якого, посміхненого гумору, від прихованої, замаскованої іронії до застарілого гротеску. Межі між цими формами комічного в мистецтві дуже гнучкі, відносні, тому різні форми комічного легко переходять одна в одну” [11, с.130].

Гумор як вияв комічного завжди був притаманний українській людині. Філософську інтерпретацію цієї риси національної вдачі знаходимо у Д.Чижевського. Він у праці “Нариси з історії філософії” розглядає гумор як ознаку українського народного характеру. “Одним з боків емоціоналізму є і своєрідний український гумор, що є одним із найбільш глибоких виявів “артистизму” української вдачі, - писав філософ [3, с.19].

Почуття гумору, допомагаючи людині отримувати задоволення від комічного, необхідне не лише для творця, а й для того, хто сприйматиме художній твір, що відповідає вимогам комічного. Отже, гумор як визначальна риса української народної ментальності виявляє той факт, що комічне не лише присутнє в національному світогляді, а й активно побутує в національній культурі, у багатьох жанрах народної творчості. Д.Чижевський пов’язував це з “ “артистизмом “ натури, зі стремлінням до переходу в усе нові й нові форми” [3, с.19].

Висміюючи соціальні пороки, вади людського характеру, різні сторони родинного життя, комічне стверджує в свідомості людини той спосіб дії, який в межах даної спільноти вважається правильним, відповідає існуючим нормам. З цього погляду виховна функція комічного є дуже важлива.

Література:

1. Короткий тлумачний словник української мови/ За ред. Гринчишина Д.Г. –К.: Рад. шк.,1988. –320с.

2. Кульчицький О. Риси характерології українського народу // Енциклопедія українознавства: В 2т. –Мюнхен; Нью-Йорк: Молоде життя,1949. –Т.1.– С.708-718.

3. Чижевський Д.Нариси з історії філософії. – К., 1992.

4. Вовк Хв. Етнографічні особливості українського народу // Вовк Хв. Студії з української етнографії та антропології. – К.: Мистецтво, 1995. –С. 39-218.

5. Жишкович В. Образна система давньоукраїнського мистецтва // Народознавчі зошити. – 1999. – № 5. – C.606-621.

6. Донцов Д. Дух нашої давнини. – Прага: Вид-во Ю.Тищенка, 1944. –271с.