Ковальчук Ольга Ігорівна

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

І курс, спеціальність «Економіка підприємства»

Науковий керівник: к. е. н. Вітренко А.О.

НЕСТАБІЛЬНІСТЬ БАНКІВСЬКОЇ СИТЕМИ УКРАЇНИ В УМОВАХ КРИЗИ ТА ШЛЯХИ ЇЇ ПОДОЛАННЯ

Фінансова криза показала неможливість банківської системи України подолати несприятливі явища в економіці. Нестабільність, що виникла як наслідок кризи, спричинила ще більшу недовіру з боку людей до банків: вони намагаються якомога швидше забрати свої депозити. Мораторій НБУ на дострокове повернення депозитів ще більше погіршив ситуацію. Вклади постійно зменшуються у зв’язку з великою ймовірністю їх втратити, тому ця проблема потребує швидкого вирішення.

Зокрема, відтік коштів з банківської системи за період кризи з жовтня 2008 року оцінюється у розмірі близько 90 млрд. грн. Лише у першому кварталі 2009 року гривневі і валютні депозити скоротилися на 30 % і 13% відповідно [1; с. 40].

На українську економіку світова криза справила значний вплив. Насамперед вона призвела до кризи ліквідності у банківському секторі. Протягом останніх декількох років банки активно розвивали кредитування населення (іпотечне, авто-, споживче) за рахунок коштів, залучених з-за кордону. До початку фінансової кризи вітчизняні банки могли вільно залучити фінансові ресурси з-за кордону під 4-5 % річних і надавати їх в Україні під 10-11 % річних. Проблема полягала лише в тому, що кредити залучалися на 3-5, а видавалися на 10-20 років. Українські банки вирішували такі проблеми за рахунок рефінансування одержаних кредитів новими за такими самими, а іноді й нижчими ставками [2; с. 50]. Це призвело до зростання ставки кредитування в вітчизняних банках, а також були посилені вимоги до клієнтів. Таким чином зменшилась кількість операцій в банківські сфері, що призвело до погіршення ситуації. Ця ситуація потребує негайного вирішення. В іншому випадку вона буде погіршуватися далі.

В умовах фінансової кризи для стабілізації банківської системи може використовуватися рекапіталізація збанкрутілих банків.

Відповідно до міжнародної практики розв’язання системних банківських криз процес реструктуризації банківської системи складається з трьох етапів:

1. Вирішення проблеми нестачі ліквідності через стабілізацію зобов’язань банківської системи і зупинення масового відтоку вкладів на початку кризи.

2. Усунення з системи неплатоспроможних і нежиттєздатних банків, відновлення фінансової стійкості і рентабельності банків.

3. Здійснення реструктуризації активів і корпоративної заборгованості у середньостроковій перспективі [1; с. 40-41].

У більшості випадків статутний капітал банків не відповідає вимогам законодавства: його обсяг часто сягає менше 10 млн. євро (що закріплений законом як мінімальний), а депозитний портфель у багато разів перевищує статутний капітал. У 2008 році через неповернення кредитів почалися проблеми з недостачею капіталу, як наслідок багато банків зазнало значних збитків і резерви перевищили величину капіталу.

Для вирішення цих проблем необхідно істотно збільшити активи банківської системи, тобто провести рекапіталізацію банків. Вона здійснюється шляхом збільшення їх статутних капіталів у формі проведення додаткового випуску акцій та їх поширення серед інвесторів [3; с. 38].

Джерелами рекапіталізації можуть бути фізичні і юридичні особи, а також органи державної влади різних рівнів.

Рекапіталізація може проводитися різними способами, зокрема в період кризових явищ найчастіше використовують спосіб збільшення статутного капіталу шляхом використання санаційного капіталу.

Держава більш зацікавлена у рекапіталізації державних банків. Хоча рекапіталізація приватних банків також може мати багато позитивних моментів: в більшості випадків після її здійснення керівництво доручається державним органам, які можуть вільно вибирати кого їм кредитувати, можуть зменшувати ставку кредитування для певних сфер господарювання та ін. Що, в свою чергу, може пожвавити розвиток банківської сфери і економіки в цілому.

Основною метою рекапіталізації має стати відновлення активних операцій кредитування, зокрема кредитування реального сектору економіки.

Проте слід враховувати, що є також інші шляхи вирішення викладених проблем. В Україні значні обсяги ресурсів громадян вилучено з банківських установ. Ці кошти використовуються нераціонально (з точки зору розвитку фінансової системи). Тому передусім слід було б запровадити заходи з повернення таких активів до банківської системи шляхом посилення державних гарантій щодо повного та своєчасного повернення депозитів , реструктуризації заборгованості банківських установ за залученими кредитами, включаючи іноземні позики [3; с. 42-43].

Для стабілізації банківської системи також є бажаними такі заходи: «необхідно, по-перше, щоб центробанк, а не уряд відіграв першу роль при розробці фінансово-грошових параметрів національної економіки; по-друге, перейти до боргової форми і нормативного регулювання обсягів кредитно-грошової емісії та грошової маси в обігу; по-третє, розвивати стимулювальну, а не обмежувальну кредитну політику» [4; с. 15], «по-четверте, заборонити вилучення у банків ліцензій на здійснення валютних операцій, якщо банк є фінансово здоровим і стабільним; по-п’яте, запровадити спеціальний податок на міжнародні валютні операції; по-шосте, домагатися, щоб ступінь відкритості національної економіки відповідав рівню розвитку банківської системи та якості її державного і нормативного регулювання»[4; с. 15].

Література:

1. Батковський В. Реструктуризація банківської системи України у контексті стратегії подолання наслідків світової фінансової кризи//Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка.-№112.-2009.

2. Дорошенко І. Криза на ринках фінансового капіталу//Економіка України. - №10.-2009.

3. Кудряшов В. Рекапіталізація проблемних банків з використанням державних ресурсів//Економіка України. - №1.-2010.

4. Реверчук С.К., Ковалюк А. Банківські кризи у відтворювальних процесах глобалізованої економіки//Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка.-№111.-2009.