Питання відтворення населення є одним з найважливіших для країн з соціальним спрямуванням економіки. Однак, поняття оптимального відтворення населення і особливо, трудових ресурсів, є достатньо невизначеним. Це можна розуміти і як розширене відтворення, але без покращення рівня життя населення, і навпаки - як звужене відтворення населення, але із зростанням його добробуту. Знайти «золоту середину» тут складно, тому що для кожної країни існують свої економічні, демографічні, культурні вимоги та умови розвитку. Однак, без сумніву на відтворення населення впливає стан економічного забезпечення – отримання доходу, і конкретно, заробітної плати, тому що кількість найманих працівників у суспільстві складає найбільшу частку зайнятого населення. В умовах кризи це питання постає найбільш актуальним, бо саме ця частина населення більше відчуває на собі її негативний тиск: збільшуються ряди безробітних, зменшуються розміри заробітної плати, погіршуються умови життя та праці, скорочуються різноманітні соціальні трансферти тощо. Тому дослідження проблем відтворення населення і особливо його активної частини - робочої сили, а також її вартості, є особливо актуальним в умовах кризи.

Заробітна плата є складовою вартості робочої сили. Як випливає з визначення вартості робочої сили згідно із Резолюцією МОП, вона є значною часткою загальних витрат роботодавця на утримання робочої сили, а також вагомою часткою ціни тієї чи іншої робочої сили.

В Україні існує інший підхід до визначення вартості робочої сили. Основний опір у визначенні розміру вартості робочої сили робиться на проведенні Держкомстатом України вибіркового обстеження обмеженого кола промислових підприємств. Останнє масове вибіркове обстеження витрат на робочу силу на підприємствах було проведене Держкомстатом України у 2006 році.

Порівняємо структуру витрат роботодавців на робочу силу в країнах ЄС та в Україні. Так, за даними 2004 року у країнах ЄС частка в загальних витратах становила: прямої оплати – 59,8%, оплати за невідпрацьований час – 7,1%, одноразових і нерегулярних виплат - 6,5%, заробітної плати в натуральній формі – 0.8%, внесків підприємств на соціальне страхування – 23,6%.

Тобто, показники структури витрат на робочу силу в Україні і в країнах ЄС майже однакові, однак, існують значні відмінності у рівні оплати праці найманих працівників. Так, витрати роботодавця на одного працівника в Україні складає 267 євро (за середньорічним курсом НБУ в 2006 році), що у 10 разів менше, ніж в середньому в країнах ЄС (у 2005 році – 2672 євро), а в порівнянні з Росією на третину менше (у 2005 році – 379 євро). В країнах Європейського Союзу простежується позитивна тенденція підвищення витрат на робочу силу. Україна за цим показником перебуває практично на одному рівні з Болгарією. У 2005 році Україну набагато випередили нові країни ЄС – Латвія (у 2,1 рази), Литва (у 2.5 рази) та Естонія (у 3.2 рази). А старі країни ЄС, такі як Фінляндія, Німеччина, Швеція і Люксембург, випередили Україну у 15,9- 17.9 рази [1]. Однак, ці дані ще до кризового періоду, на теперішній момент ця картина звичайно змінилася.

На якість робочої сили впливає і рівень зайнятості економічно активного населення. В Україні склалася негативна парадоксальна ситуація, коли рівень доходів у домогосподарствах, де є хоч одна працююча особа майже однаковий з доходами у сім`ях де немає працюючих. Тобто, зайнятість не завжди захищає родину від бідності. Рівень зайнятості населення України до 1989 року у віці від 25 до 49 років досягав 95%, тобто населення було повністю зайняте у народному господарстві. Однак, зараз спостерігається зовсім інша картина – рівень економічної активності населення значно нижчий не лише у співставленні з минулим періодом, а й порівняно з більшістю європейських країн, за виключенням постсоціалістичних країн, де він такий же само, як і в нашій державі – Болгарії, Польщі, Румунії, Угорщини. Однак, в передових країнах Північної Європи досягнуте майже 100% охоплення молоді навчанням, рівень економічної активності осіб віком 15-19 років становить 33-78%, віком 20-24 років – 73-84%, тоді як в Україні – відповідно – 16,7% та 64,1%.

За даними обстеження з питань економічної активності населення, що проводилося Держкомстатом України у 2007 році, контингент економічно неактивних чоловіків віком 25-39 років становив майже 0,5 млн. чол. З них близько чверті називали причину не участі на ринку праці зайнятістю роботою у домашньому господарстві, близько 9% - перебували на утриманні, 5% - не знали, де і як шукати роботу, або вважали, що знайти підходящу роботу неможливо. За результатами дослідження деяких соціологів, чимала частка працездатного населення відмовляється виходити на ринок праці не тому, що не може знайти роботу, а тому що вони просто не бажають працювати за низьку оплату праці. Їхня економічна неактивність відбиває соціальну апатію та утриманські настрої суспільства і, особливо, серед важливого для ринку праці прошарку населення у віці від 25 до 49 років.

В Україні складається ще одна негативна риса ринку праці – зростання зайнятості у неформальному секторі народного господарства (тобто офіційно не зареєстрованих). На протязі 2000-2007р.р. чисельність зайнятих у неформальному секторі економіки зросла на 56% (4,7 млн. осіб). Нині до цього сектора залучено 22,3% зайнятого населення. Найвищий рівень участі в неформальному секторі спостерігається серед найбільш уразливих (з позиції конкурентоспроможності на ринку праці) вікових груп населення: молоді віком 15-24 роки та пенсіонерів 60-70 років (29,3% та 63,5% відповідно зайнятого населення цієї вікової групи). А в найбільш важливій для економічно активного населення групі віком 25-49 років він сягає усього 18%.

Основною формою діяльності в неформальному секторі (72% зайнятих) є ведення особистого селянського господарства з частковою реалізацією продукції на ринку. Особисте селянське господарство, яке в умовах перехідного періоду стало основою добробуту багатьох домогосподарств і нині залишається провідною формою сільськогосподарського виробництва. Половина зайнятого сільського населення працює у неформальному секторі економіки (серед міського населення – 9,2%), тобто повністю виключена зі сфери чинного законодавства і соціального захисту на робочому місці [2].

Згідно матеріалів Міністерства праці і соціальної політики України, що посилаються на статистичні дані Держкомстату України, чисельність зайнятого населення за перше півріччя 2009 року в середньому становила 20.2 млн. чол., а чисельність безробітних громадян – 2.0 млн. чол. Тобто рівень безробіття населення за методикою МОП за цей період становив 9,1 % економічно активного населення. В середньому в країнах Євросоюзу в першому півріччі 2009 року рівень безробіття становив 8,8%, зокрема в Ірландії – 11.0, Словаччині – 11,2, Естонії – 12.5, Литві – 13,0, Латвії – 15.3, Іспанії -17,7% [3].Але автор не нагадує, що матеріальна допомога з безробіття в цих країнах на порядок вище ніж в Україні, і на неї може «протриматися» уся сім`я безробітного. Тобто, поняття європейського безробіття не йде ні в яке порівняння з українським, де сім`ї навіть з працюючими членами сімей знаходяться за межею бідності.

За результатами обстежень робочої сили в 2000 році частка неформальної зайнятості (незареєстрованої) становила 14,8%, а в 2008 році зросла на 21,8%. В умовах фінансової кризи «тінізація» економіки набула тотального характеру. За оцінками міністерства економіки України, її обсяг у першому півріччі 2009 року становив 39% і вперше за попередні роки вийшов за межі порогового значення (не більш як 30%) ВВП). За оцінками Світового банку та вітчизняних вчених, Україна має найбільший неформальний сектор, який перевищує 50% офіційного ВВП. [4].

Негативними рисами існуючого ринку праці є зміна структури зайнятості – скорочення зайнятості у високотехнологічних галузях промисловості (особливо в машинобудуванні), поряд з практично незмінними розмірами зайнятості в металургії та інших низько технологічних виробництвах. Також зареєстровано випереджальне зростання зайнятості в торгівлі, порівняно з наукомісткими, інноваційними видами послуг, відбувається стагнація зайнятості у сфері соціальних послуг, зокрема в освіті та охорони здоров`я.

Внаслідок деструктивних зрушень у розподілі зайнятих за секторами економіки та видами діяльності залишається вкрай низьким представництво професійних груп, які повинні становити основу якості вартості робочої сили – професіо