Самойленко Анастасія Дмитріївна

Донбаська Національна Академія Будівництва та Архітектури

Особливості регіональної ідентичності мешканців Донбасу

Феномен ідентичності дослідники тлумачать як співвіднесеність буття окремої людини, її волі, розуму, емоцій, почувань із ширшим культурним контекстом — національним, регіональним, релігійним, професійним та іншими; ця співвіднесеність дає людині основу її життя, включає в груповий і загальносвітовий контексти,виокремлюючи як буття цілком оригінальне, унікальне, але і водночас буття спільне з іншими людьми. Поняття ідентичності можна сформулювати як:

- «безперервне відтворення й нове тлумачення характерних вартостей, символів, пам’яті, міфів і традицій, які утворюють особисту спадщину нації».

- національна ідентичність є насамперед внутрішнім досвідом людей. Національна ідентичність є передусім феноменом світоглядним — спрямованістю людини на певні цінності, символи, поняття, що є безумовно значущими для цілої спільноти. Ідентичність регіональну ми можемо розглядати за аналогією із національною (регіональний зміст входить до ширшого національного контексту) та тлумачити як співвіднесеність окремої особи з меншим, ніж національний, контекстом — з «малою батьківщиною», її мовними й світоглядними особливостями, релігійними переконаннями, традиційними способами праці, краєвидами тощо. Регіональна ідентичність ґрунтується на загальновживаних у культурі символах. В цьому контексті для регіональної самоідентифікації значення має життєве середовище завжди історично та географічно конкретне, прив’язане до певного місця, образ якого культивований, „ахретипно закарбований” прожитими саме тут життями багатьох поколінь предків. Регіональні образи культури можуть здаватися неочевидними ззовні, проте виявляються наочно переконливими при погляді зсередини – при аналізі місцевих фольклорних та художніх текстів (як високої, академічної, так і самодіяльної традицій), розгляді феноменології проявів в конкретному локальному середовищі загальнокультурної символіки, метафорики, знаковості.

Відштовхуючись від впливу вищенаведених чинників, на регіональну ідентичність можна поглянути на особливості самоідентифікацій мешканців Донбасу. Говорячи по те, яким чином Донбас зберігав свою особливу регіональну ідентичність, яка не зовсім легко підпорядковується національним ідентичностям — українській чи російській, американський українознавець Г. Куромія звертає увагу насамперед на особливості заселення неосвоєних степових земель і на специфіку їх індустріалізації. Новоприбульцям, зауважує він, притаманний феномен амбівалентності самоідентифікацій — вони легко забували про своє етнічне походження і швидко засвоювали особливий «українсько-російський діалект», який вважали «місцевою мовою». Якщо територія, як правило, формує відчуття прив’язаності і у такий спосіб забезпечує ідентичність, то у випадку з Донбасом Куромія пропонує альтернативне пояснення — оскільки «окраїнні землі» забезпечували свободу пересування, «людям не потрібно було шукати ідентичність».

Донбас – відносно молоде адміністративно-територіальне та соціокультурне утворення. Його заселення та формування певної ідентичності відрізнялося штучністю та вимушеністю етносоціальних міграційних процесів (заселення здебільшого відбувалося за рахунок мігрантів з інших регіонів) та однобічністю промислового розвитку. Формування регіональної ідентичності на Донбасі ускладнювалось тим, що він протягом останніх двох століть був своєрідним „плавильним казаном”, де „змішувались мовні, релігійні та культурні явища”, відбувалося „нівелювання етнічної ідентифікації”, а також швидка асиміляція заробітчан („селян-шахтарів”), формувався характерний „патрон-клієнтальний” тип соціальних відносин.

Після встановлення радянської влади в ідентифікації мешканців Донбасу почали відігравати роль міфи, пов’язані з героїзацією праці та героїв такої праці (стаханівський рух, образ самого Стаханова тощо), з чого і починалося формування образу так званого «краю-ударника». Трудовий план – в свою чергу – реєстрував коло значущих звершень (початок стахановського руху, колгоспно-тракторного почину П.Ангеліної та ін.). Нарешті персонажний план регіонального образу культури формував пантеон знатних людей краю. В радянський час значну роль відігравали міфологеми „тоді-тепер”, „ми-вони” та інші. До речі, вони закріплені в свідомості і дотепер.

Дослідники, як вітчизняні, так і зарубіжні, відзначають, що для жителів регіону був завжди властивий потяг до свободи. Але, зазначає Г. Коржов, то була своєрідна свобода. Для цієї свободи більше підходить визначення „вольность”, яке російський дослідник Н. Лапін використовує для аналізу цінностей в сучасній Росії. Він протиставляє таку вільність власне свободі, яка передбачає широкий вибір можливостей, нероздільно пов’язаний з внутрішнім самоконтролем, відповідальністю та врахуванням інтересів інших людей. На відміну від свободи, вільність — це, радше, анархія, непідконтрольність, вседозволеність.

У просторовому вимірі в уявленні регіонального мешканця цілісний образ свого краю складала сукупність особливих знакових місць, які формували картину історичного минулого Донбасу. В цьому регіональному образі язичницькі витоки були репрезентовані комплексом Кам’яних Могил, скіфських курганів, що вказувало на особливі коріння культури мешканців регіону.

Не останню роль в усвідомленні себе мешканцем Донбасу, створенні регіональної ідентичності відігравала присутність на території проживання кургану Савур-Могили, який займає культурній пам’яті своєрідне місце та є символічним мостом, що поєднав найбільш героїчні та драматичні сторінки його історії (як козацької так і часів ІІ Світової війни, а конкретніше – визволення Донбасу). Ще одним таким знаковим місцем є Святогір’я – головна християнсько-релігійна святиня Донбасу.

Поєднуючи всі ці уявлення та міфологеми як в суспільній, так і в індивідуальній свідомості «на виході» утворювався образ такого собі донбасівця-трударя, сміливого, здатного на значні звершення, не позбавленого культурних аспектів життя.

Період незалежності вніс свої корективи та додав інших особливостей само ідентифікації мешканців Донбасу. Так, появленням міфологем, альтернативних радянським, ускладнилось формування нового офіційного образу культури, з яким здатна себе ідентифікувати більшість населення регіону. Як наслідок – культурна цілісність виявляється певною мірою штучною. На нинішньому етапі демократичні процеси викликають активне «розмиття» колись єдиного, ідеологічно монолітного культурного поля. Регіональний образ культури набуває суттєвих змін, переоцінює попередні орієнтири та уявлення, що проходять історичну перевірку на свою подальшу життєздатність. На прикладі культурного образу Донеччини можна побачити, як суттєво послаблюється попередня так звана „робоча” домінанта.

З іншого боку, демократичні процеси та входження у відкритий світовий інформаційний простір стимулювали прояви субкультур, зокрема, молодіжних, інших нових для Донбасу культурологічних форм. Так відбувається певне розмиття старих образів і уявлень, тому ідентичність мешканців Донбасу поступово стає менш регіоналізованою, має більш низький інтеграційний рівень, і менш слабку прив’язку до території проживання.

Література:

1.Комаров «Ідентичність Донбасу»

2. «Український тиждень» Куромія Г.

3. Модерн України році «Львів – Донецьк: соціяльні ідентичності в сучасній Україні».2007р.

4. Joanerges С. 70-71 Нагорна Л.П. Регіональна ідентичність: український контекст. — К.: ІПіЕНД імені І.Ф.Кураса НАН України, 2008. — 405 с.

5. О.Кузьмук «Оптимальні чинники формування спільної загальнонаціональної ідентичності громадян україни: соціокультурний вимір»