Савченко В.Г., Черненко М.І.

Дніпропетровський державний інститут фізичної культури і спорту (ДДІФКіС)

 

СУЧАСНІ АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ФІЗИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ХВОРИХ ТА ІНВАЛІДІВ

 

 

Постановка проблеми. У відповідності із визначенням експертів Всесвітньої організація охорони здоровя (ВООЗ) та Міжнародної організації праці (1967) реабілітація є системою державних, соціально-економічних, медичних, професійних, педагогічних та психологічних заходів, які направлені на попередження розвитку патологічних процесів, що приводять  до тимчасової та стійкої втрати працездатності, і на ефективне та раннє повернення хворих та інвалідів  у суспільство,  до  суспільно корисного життя. На сьогоднішній день накопичена велика кількість вітчизняних та закордонних  джерел інформації, в яких висвітлюються різні аспекти реабілітації [1-7]. Продовжують розроблятись і удосконалюватись всі реабілітаційні напрямки. Вони направлені на підвищення рівня життєдіяльності неповнофункціональної особи, а також на зниження соціальної недостатності таких осіб.

Медична реабілітація  за визначенням комітету експертів Всесвітньої організації охорони здоров’я ВООЗ (1980) є активним процесом, метою якого є досягнення повного  відновлення пошкоджених внаслідок хвороби або травми функцій у період лікування і тим самим попередження інвалідності, а  у випадках розвитку інвалідності – допомога хворому  в досягненні максимально можливої фізичної, психічної, професійної  та соціальної повноцінності і наступна найбільш адекватна інтеграція його в суспільство. Медична реабілітація  включає всі види  відновного лікування, в тому числі і фізичну реабілітацію. При цьому фізична реабілітація  розглядається  як один із головних аспектів медичної реабілітації.   

Питання реабілітації хворих, інвалідів та спортсменів є дуже актуальними. Не дивлячись на багаточисленні публікації вітчизняних та закордонних вчених, на наш погляд, настав час намітити найбільш важливі напрямки та питання в фізичній реабілітації, що потребують свого вирішення.       

Аналіз останніх досліджень і публікацій. В Україні в основному її законі – Конституції підкреслюється (ст. 46,  49), що держава створює мережу  закладів по догляду та реабілітації неповнофункціональних осіб. Питанням реабілітації хворих та інвалідів присвячені розділи в Законі про охорону здоров’я, Законі про соціальну захищеність інвалідів і інших законодавчих та інструктивно-методичних матеріалах. В 2005 році був прийнятий Закон про реабілітацію інвалідів в Україні, в якому суттєве місце відводиться медичній  реабілітації, в тому числі і фізичній реабілітації.

Не дивлячись на багаточисленні публікації вітчизняних та закордонних вчених [1-6], має місце цілий ряд невирішених питань в організації та проведенні фізичної реабілітації,  а тому їх розробка є дуже актуальною.               

Мета дослідження. Уточнити окремі невирішені питання  в організації і проведенні фізичної реабілітації хворих та інвалідів і розробити  рекомендації по їх усуненню.

Методи дослідження. Аналіз науково-методичної літератури, історій хвороби та амбулаторних карт хворих і інвалідів, їх медично-експертних справ та індивідуальних програм реабілітації інвалідів; навчально-методичних документів.

При написанні роботи були використані матеріали лікувально-профілактичних закладів та медично-соціальних експертних комісій переважно м. Дніпропетровська, навчально-методичні матеріали кафедри фізичної реабілітації ДДІФКіС.

Результати дослідження та їх обговорення. У 1997 р. у Львівському інституті фізичної культури була розроблена кваліфікаційна характеристика професії «Фахівець  фізичної  реабілітації», яка була затверджена , а через один рік вона була внесена до класифікатора спеціальностей в Україні. При цьому відмічалось, що фахівець із фізичної реабілітації має вищу фізкультурну освіту. Починаючи  із 2000 р. у Національному університеті фізичного виховання і спорту України та інших ВНЗ (вищих навчальних закладах) почалася підготовка магістрів і вищих науково-педагогічних кадрів  через аспірантуру і докторантуру зі спеціальності „Фізична реабілітація”- 24.00.03  [ 6 ].

Фахівці з фізичної реабілітації на сьогоднішній день у відповідності до штатного розпису працюють у фізкультурно-оздоровчих, спортивних, освітніх, реабілітаційно-соціальних і інших закладах.

Але таких спеціалістів дуже мало  працює у лікувально-профілактичних закладах, в яких вони могли б суттєво впливати на процес реабілітації хворих та інвалідів. Це, на наш погляд, звязано із  різними  факторами, в тому числі і із недосконалим законодавством. Так,  Міністерство охорони  здоров’я України  5.11.2001 р. віддало розпорядження №11.03.04/22 в якому вказується, що лише в окремих випадках головний лікар  може відкривати посаду для спеціаліста з фізичної реабілітації. Фізичні реабілітологи з вищою фізкультурною освітою приймаються на роботу в лікувально-профілактичні заклади в  якості інструктора із лікувальної фізичної культури та масажиста. Це є недооцінка знань та навиків таких  спеціалістів. Крім цього, певну роль відіграє консервативність мислення багатьох керівників лікувально-профілактичних закладів , які рахують , що фізичних реабілітологів можуть готувати лише в спеціальних медичних закладах. Таке відношення створює певні труднощі в підготовці та працевлаштуванні  спеціалістів і магістрів із фізичної реабілітації.  Ці труднощі стають  все більш вагомими, так як іде процес комерціалізації державної системи охорони здоровя.

Наряду з цим, у лікувально-профілактичних закладах України відмічається тенденція, що при проведенні медичної  реабілітації домінуюча роль  повинна відводитись  медикаментозним  та хірургічним засобам лікування.  

Підготовка  фізичних  реабілітологів повинна проводитись на базі лікувально-профілактичних закладів. Але тут ВНЗ, що їх готують, мають суттєві труднощі. Нерідко мають місце  відмови в доступі студентів та викладачів до пацієнтів під самими різними приводами.  

Негативний погляд на фізичну реабілітацію підтримують також і  цілий ряд фармацевтичних фірм, які зацікавлені в розповсюдженні та впровадженні в практичну діяльність лікувально-профілактичних закладів дорогих та часто неефективних медикаментів.

На сьогоднішній день у відновній медицині, крім фізичної реабілітації, широко впроваджуються в практику  також і інші  коригуючі технології, а саме: дієтотерапія, гомеопатія, ароматерапія, психотерапія, біоенергоінформаційні та інш.

Слід відзначити, що фізична реабілітація розроблена при багатьох поширених захворюваннях та травмах. При цьому, при оцінці ефективності  фізичної реабілітації багато авторів [2-4] не враховують результати медикаментозного та інших видів лікування хворих і інвалідів в гострий та підгострий періоди. Як правило,  лікування хворих в такі періоди проводиться комплексно. В зв’язку з цим, відносити отримані позитивні результати за рахунок лише фізичної реабілітації є неправильним. На наш погляд, в таких випадках необхідно проводити аналіз всього відновного лікування і враховувати медикаментозне та інші види лікування.

Багато розроблених комплексів лікувальної гімнастики, масажу та інших методів а також   програм фізичної реабілітації не враховують важкість функціональних порушень, ускладнення хвороби, особливості особистості, стать, вік, супутні захворювання та їх важкість і інш.фактори. Враховуючи вищевикладене,  необхідно розробляти програми фізичної реабілітації з урахуванням цих факторів.  

Підготовка спеціалістів-реабілітологів для реабілітаційних центрів, що починають створюватися в системах МОЗ і Міністерства праці та соціальної політики України у відповідності до Закону про реабілітацію, потребує  дещо більшого об’єма їхніх знань і практичних навичок  з медицини. Крім цього,  такі спеціалісти повинні мати певну підготовку по юриспруденції  і соціальній роботі. Це дало б змогу розширити сферу діяльності фізичних реабілітологів та більш ефективно використовувати набуті ними  знання і навички – наприклад, по обслуговуванню одиноких непрацездатних громадян.

Перехід ВНЗ на кредитно-модульну систему в певній мірі впливає на якість підготовки спеціалістів із фізичної реабілітації. В ряді випадків тестування студента по тій або іншій дисципліні не дає змоги правильно визначити рівень  його знань та навичок. А тому, на наш погляд,  потрібна комплексна оцінка знань студента , в тому числі і  на державному екзамені у бакалаврів: 50% тести а 50% письмові відповіді на екзаменаційні питання.

При організації наукових досліджень по фізичній реабілітації має місце, на наш погляд, один із найбільш важливих недоліків, який не залежить  від дослідника – це відсутність у науковців з фізичної реабілітації необхідного сучасного  діагностичного обладнання для достовірної оцінки ефективності розроблених та рекомендованих програм і методик фізичної реабілітації. Так, наприклад, комп’ютерна електроміографія для оцінки рухової активності пацієнтів використовується в поодиноких випадках. В зв’язку з тим, що  така діагностична апаратура необхідна для підвищення якості наукових досліджень,  вона може бути  зосереджена  в центральній лабораторії ВНЗ. При цьому така апаратура може бути використана і для наукових досліджень  не лише по фізичній реабілітації, а і по іншим спеціальностях та спеціалізаціях.

Слід відзначити, що наукові розробки по фізичній реабілітації створені переважно для хворих та інвалідів. В той же час, в Україні мають місце поодинокі  наукові праці по фізичній реабілітації спортсменів.   

В Україні має місце обмежена кількість  сучасних посібників та підручників для підготовки фізичних реабілітологів. Це переважно підручники українських та російських вчених.  Проте, немає кращих підручників іноземних авторів далекого зарубіжжя. Дуже прикро, але лише невелика частина  наших викладачів і студентів мають доступ і здатність прочитати спеціальну літературу по організації реабілітаційного процесу та по спеціальній реабілітології на іноземних мовах.  В зв’язку з цим, для підвищення якості підготовки фізичних реабілітологів в  Україні необхідні переклад та друкування кращих підручників по цій спеціальності авторів із далекого зарубіжжя для  студентів і спеціалістів-реабілітологів.

Життя показує, що отримані знання по фізичній та інших видах реабілітації потрібно постійно поновлювати, а тому на законодавчому рівні потрібно ввести обов’язкову в певні строки перепідготовку фізичних реабілітологів на   кафедрах фізичної реабілітації ВНЗ, що готують фахівців із фізичної культури та спорту. Потрібно також ввести обов’язкову атестацію (1 раз в 5 років) таких фахівців.

Висновки та рекомендації.

1. В Україні на рівні міністерств необхідно вирішити питання про обов’язкове виділення лікувально-профілактичних закладів в якості баз для підготовки фізичних реабілітологів та узаконити адекватне і раціональне працевлаштування в закладах охорони здоров’я фахівців із фізичної реабілітації.

2. З метою підвищення якості наукових розробок  необхідно оснастити сучасним обладнанням наукові лабораторії ВНЗ, що готують фахівців із фізичної культури і  спорту та фізичної реабілітації.

3. Продовжувати удосконалення системи оцінювання знань студентів-реабілітологів.

4. Ввести обов’язкову перепідготовку (1 раз в 5 років) та атестацію на кафедрах фізичної реабілітації  ВНЗ  фізичної культури і спорту.

Перспективи подальших досліджень пов’язані з удосконаленням організації і підвищенням якості проведення фізичної реабілітації хворим та інвалідам.

Список літератури

1. Белова А. Н. Нейрореабилитация:  руководство для врачей. – М.: Антидор, 2000. – 568 с.

2. Гордон Н.Ф. Инсульт и двигательная активность. – К.: Олимпийская литература, 1999. – 127 с.

3. Епифанов В.А. Восстановительная медицина: Справочник. – М.: ГЭОТАР-Медиа, 2007. – 592 с.

4. Козырева О.В., Иванов А.А.   Физическая реабилитация. Лечебная физическая культура. Кинезитерапия: учебн. словарь-справочник. – М.: Советский спорт, 2010. – 280 с. 

5. Марченко О.К. Фізична реабілітація хворих із травмами й захворюваннями нервової системи: Навч. посібник. – К.: Олімпійська література, 2006. – 196 с.

6. Мухін В.М. Фізична реабілітація: Підручник. 3-тє вид.. переробл. та доповн.  – К.: Олімп. л-ра, 2009. -  488 с.

7. Черненко М.І., Аршава І.Ф. Медико-соціальна і психологічна реабілітація хворих та інвалідів: Підручник. – Д.: Вид-во Дніпропетровського нац. ун-ту, 2007. – 608 с.