Мальцева О.В.

Приазовський державний технічний університет

СМІХОВІ АРХЕТИПИ ТА ЇХНІ ХАРАКТЕРНІ РИСИ: КЛОУН, БЛАЗЕНЬ, ЛОВКАЧ, ДУРЕНЬ

Засновник аналітичної психології Карл Густав Юнг стверджував, що існують психічні структури (архетипи), які присутні в кожному з нас. Як генетичний набір визначає наш фізіологічний розвиток, так і архетипи, немов інваріанти, визначають характер нашого психологічного становлення. Архетипи самі по собі не усвідомлюються, але можуть бути представленими в свідомості у вигляді різних образів, котрі залежать від культури, до якої належить людина, а також від її особистих уявлень про оточуючий світ.

Одним з найпоширеніших та універсальних інваріантів в традиційній культурі є образ трікстера. Власне слово «трікстер» в перекладі з англійської означає «обманщик, хитрун, ловкач», воно походить від trick – трюк, хитрість, обман; жарт, пустування, витівка; фокус, вміння, вправність. Похідні форми: tricksy – ненадійний, оманливий, бешкетливий, грайливий, разодягнений, вряджений; tricky – складний, заплутаний, вигадливий, забавний, хвацький, кмітливий, мистецький. Говорячи про трікстера, К. Юнг підкреслював, що цей міфологічний персонаж є уособленням сміхової стихії, завдяки чому у архаїчній свідомості відбивалося складне розуміння світобудови, в якому в силу синкретичності первісного світогляду поєднувалося серйозне й смішне, героїчне й комічне, культурний герой та його демонологічно-комічна протилежність.

У сучасному тлумаченні це поняття має численну кількість синонімів, або слів, близьких за смислом: блазень, скоморох, ловкач, плутяга, обманщик, дурень або паяц. Можна стверджувати, що всі вони в тій чи іншій мірі відбивають окремі сторони трікстерської природи. Ці іпостасі трікстера далі ми будемо називати «архетипами сміхової стихії», особливо виділяючи найбільш узагальнені: клоун, блазень, ловкач, дурень. Хоча, слід визнати, що ця класифікація є достатньо умовною, оскільки цим чотирьом архетипам сміхової стихії властиво обмінюватися своїми нарядами й масками, щоб приховувати своє справжнє обличчя.

Самим людяним із сміхових архетипів є клоун. Його непомірно великий рот, розтягнутий неловкою посмішкою або, навпаки, гримасою розгубленості виражає неймовірну тугу, немовби пародіює неусталеність наших настроїв та емоційних станів. Ми сміємося над клоуном, тому що він – один з нас, зворушливий, мовчазний, симпатичний, такий, що намагається щодуху бути на коні, але вічно потерпає від негараздів та випадає з сідла. Клоун демонструє нам абсурдність нашого життя й закликає нас посміхатися над собою. З огляду на це, ми всі – клони, що постійно помиляються та потрапляють в засідку обставин. Ще клоун показує нам нашу вразливість. Хоча він завжди сповнений серйозних намірів, ми заздалегідь знаємо: йому ніколи не досягнути успіху. Його великий тріумф – це жалка усмішка або дурнувате знизування плечима, що ілюструє його чергову невдачу. «Ну що тут вкоїш – таке життя» – пантомімою говорить клоун й одразу ж забуває про все те, що сталося, поспішаючи назустріч новим неприємностям.

Блазні – це дотепні гострослови та критики. Вони виводять на чисту воду сильних світу цього та висміюють недосконалість соціального устрою нашого суспільства. Якщо клоун вказує на ті слабкості людини, що є споконвічними, то увага блазня зосереджується на соціальному та політичному аспектах сьогодення. Його хвилюють недоліки сучасної доби. На відміну від людяного клоуна, блазня не можна назвати людинолюбцем – у нього однаково гострі і зуби, і язик. Його ризиковані випади й пасажі сходять йому з рук лише тому, що вони подаються у вигляді жартів. Якщо мова клоуна – пантоміма, гримаса, то зброя блазня – слово. Його перо гостріше шпаги: колкості та насмішки блазня ранять наповал, збивають пиху, вибивають грунт з-під ніг, принижують чванливу риторику, викривають лицемірство. Блазень при дворі – ще й найкращій порадник короля, який постійно виставляє себе на посміховисько, щоб не виглядати розумнішим за господаря.

Ловкач (плутяга) – це пустун й бешкетник із міфів та легенд. Він з’являється найчастіше як невмілий творець світу, котрий є джерелом усіляких неприємностей; іноді він – не більше ніж безсоромний та похітливий диявол. Щоб не робив плутяга, його роль не співпадає з існуючими загальновизнаними ролями. Міфологічний плутяга уособлює в собі характерні риси і Бога, і диявола. Завдання ловкача позбавляти людей їхньої впевненості у собі, у своїх власних силах, своїй непогрішимості, збивати з них апломб та пиху. Як тільки цивілізація й упорядкованість життєвого укладу щільно забирають людину в свої обійми, одразу ж виникає ловкач, щоб посіяти безлад й нагадати нам про той хаос, що є доісторичною основою буття й витоком будь-якої норми.

Дурень – самий виразний з цих чотирьох архетипів сміхової стихії. Він найбільш складний, оскільки має два головні прояви: глупий дурень та великий дурень. Перший неловкий, недалекий. Другий – знає те, про що інші навіть не здогадуються. Глупого дурня можна побачити щодня. Великий дурень – дуже рідкісний екземпляр. Визначна ознака обох дурнів – наївність. Наївність глупого дурня робить його незграбним, безхитрісним, оскільки він бажає й пробує жити, як всі. Великий дурень навіть і не намагається пристосовуватися: по своїй дурноті він живе відповідно до своїх власних законів й чекає, «коли ж світ прогнеться під нього». Глупий дурень постійно бездумно або проти волі втрачає свої гроші. А великий дурень сам ними щиро ділиться. Глупий дурень вічно потрапляє в халепу, в той час як великий усюди відчуває себе, як вдома. Великий дурень живе за межами отупляючої повсякденності, дивуючись кожній миті буття. Глупий дурак повністю занурений у повсякденність, йому не відомий подив, він не прогнозує, не аналізує, йому все здається знайомим та приземленим. Великий дурень постійно вказує нам, куди слід йти, куди ми йдемо, а частіше – куди ми вже прийшли.

Ці чотири архетипи сміхової стихії присутні в кожній людині та за різних життєвих обставин проявляються відповідними гранями, дозволяючи нам адаптуватися до будь-яких особистих буттєвих умов та соціокультурних ситуацій.