Держава для
фінансування своїх потреб може мобілізовувати фінансові ресурси у формі державного
кредиту. У цьому разі вона є позичальником, а населення і підприємницькі
структури, тобто фізичні і юридичні особи, – кредитодавцями. Державний кредит
має строк повернення і ціну в формі процента. У сфері міжнародних економічних
відносин держава виступає в ролі як кредитора, так і позичальника.
За своєю економічною
сутністю державний кредит – це форма вторинного перерозподілу валового
внутрішнього продукту. Його джерелом є вільні кошти населення, підприємств і
організацій. Використання державного кредиту є цілком виправданою формою
мобілізації коштів у розпорядження держави. Їхня доцільність при покритті
дефіциту бюджету зумовлена тим, що це має значно менші негативні наслідки для
фінансового становища держави, ніж покриття дефіциту за допомогою грошової
емісії.
Існування державного кредиту
призводить до появи державного боргу. Сума його складається з усіх випущених і
непогашених боргових зобов'язань держави як внутрішніх, так і зовнішніх,
включаючи гарантії за кредитами, що надаються іноземним позичальникам, місцевим
органам влади, державним підприємствам.
Державний борг має економічно
обґрунтовані межі. Величина боргу характеризує становище економіки та фінансів
держави, ефективність функціонування її урядових структур. Оскільки джерелом покриття
державного боргу є доходи бюджету, тобто податки, то можна стверджувати, що
величина боргу – це взяті авансом у населення податки. Проте такий висновок не
зовсім переконливий.
Сама система боргів держави
зародилася ще у середні віки і нині значно поширилася. Відповідно сама проблема
державної заборгованості привертала увагу як науковців, так і представників
урядових структур.
Отримуючи
кредити, держава має змогу використовувати додаткові можливості для свого
економічного й соціального розвитку, але в більшості наукових праць XVIII і XIX століть
державний борг розглядався як явище негативне. Так, А. Сміт наголошував у своїх працях, що
зростання державного боргу може спричинити банкрутство держави як позичальника.
Його висновки ґрунтувалися на тому, що державне споживання не є продуктивним і
не створює нових цінностей, а тому залучені державою кошти є витратами для
економіки
Досить категорично щодо
державних запозичень висловлювався інший відомий вчений Мальтус. Він зазначав,
що великий державний борг – це ракова пухлина, яка роздирає життя народу і його
добробут. Цієї ж думки дотримувався відомий вчений Ж.-Б. Сей, який порівнював
державний борг із новою зброєю, страшнішою за порох, зброєю, якою держава
повинна користуватися лише в крайньому разі.
Ці висловлювання вчених мали
значний вплив на діяльність урядів багатьох європейських країн у питаннях щодо
визначення обсягів державних запозичень і їхнього використання. Водночас досвід
розвитку світової економіки підтвердив, що розміри державних запозичень не
завжди призводять до банкрутства держави або до її зубожіння. Проте були
непоодинокі випадки, коли державні запозичення сприяли економічному розвиткові
держав. Це змусило переглянути теоретичні постулати щодо державного кредиту.
З'явилися наукові дослідження, в яких державний кредит визначався як важливий
інститут нової епохи людського розвитку.
Насамперед наявність
державного боргу не дає уявлення щодо реального фінансового становища держави.
Державний борг – це складне явище, зумовлене низкою факторів, яке в умовах
кожної держави може мати свою специфіку. Якщо нестачу коштів у бюджеті держава
покриває за рахунок отриманих позик, то це не можна вважати нормальним явищем.
Це свідчення нездорового фінансового становища, при якому виникатиме потреба
укладати договори на позики, а в кінцевому підсумку – розраховуватися за
боргами за рахунок збільшення податків.
Нинішні західні вчені
переконані, що покриття дефіциту за рахунок державних запозичень не є
виправданим. Водночас більшість дотримується думки, що розмір державного боргу
не можна обмежувати, тому що на відміну від приватних господарств і корпорацій,
які можуть збанкрутувати, уряд не може стати банкрутом. Одностайною є думка, що
в кожній державі розмір державного боргу необхідно пов'язувати з обсягами ВВП,
створеного економікою.
Все сказане вище дає підстави
дійти висновку, що проблема полягає насамперед не в розмірах державних
запозичень, а в їхньому використанні. Заслуговують на увагу наукові висновки
про те, що розмір річних державних запозичень завжди повинен дорівнювати обсягові
капітальних вкладень в економіку. Залучення додаткових коштів зі світового
ринку позикових капіталів має стимулювати економічне зростання держави. Часто
кошти, що виділяються міжнародними кредитними інститутами, видаються під певні
умови. Виконання цих умов може призвести до формування незахищеного
внутрішнього ринку, зростання соціального напруження та інших негативних явищ.
Тому в подібних випадках пріоритетними повинні бути економічні інтереси
держави. У більшості країн світу величина державного боргу регулюється
законодавче.
Литература:
1.
Бюджетна система: інтегрований навчальний комплекс / під. ред. Л. О.
Омелянович. – Донецьк: ДонНУЕТ, 2008. – 237 с.
2.
Василик
О.Д.,Павлюк К.В Державні фінанси України: Навч. посібник. – К.: Вища школа,
2003. – 608 с.
3.
Пасічник Ю.В. Бюджетна система України та зарубіжних
країн: Навч. посіб. – К.: Знання-Прес, 2006. – 607 с.