Экономические науки/3.финансовые отношения

 

Скрибцова К.І.

Донецький національний університет економіки і торгівлі ім. М.Туган-Барановського, Україна

Боргова політика України у період трансформації фінансової системи

 

Одним із напрямів реструктуризації державних фінансів у період ринкової трансформації економіки і фінансової системи став розвиток системи державного запозичення. В умовах різкого зниження обсягів ВВП відбулося  різке звуження дохідної бази бюджету, що не могло супроводжуватися адекватним зменшенням витрат бюджету. Об’єктивно виникла необхідність використання державних позик як одного з джерел фінансування бюджету. Водночас чинниками нарощування державного боргу були не тільки державні позики, а й низка проблем, що виникли після розпаду СРСР. Таким чином, боргова політика держави складалася з окремих сегментів, у кожному з яких були свої нюанси і проблеми [2].

Важливість вказаної проблеми закономірно привертає до неї увагу великої кількості вітчизняних економістів. В Україні дослідженнями зазначеної проблематики займаються О.Д.Василик, Л.О. Омелянович,  А. С. Гальчинський, Г. В Кучер., В. В. Корнєєв, О.В. Плотніков, Т. Г. Бондарук, В. М. Суторміна, В. О. Степаненко, та інших.

Метою данної статті є виявлення впливу боргової політики на економіку держави, на розвиток фінансової системи та шляхи оптимізації державного боргу країни. Зокрема обґрунтування шляхів вдосконалення боргової політики в умовах трансформації фінансової системи.

Перш ніж перейти до власне боргової політики, пов’язаної з державними запозиченнями, необхідно розглянути питання надання державних гарантій за кредитами і розрахунками суб’єктів підприємницької діяльності. Певний час держава доволі марнотратно видавала гарантії і погоджувалася брати на себе зобов’язання за розрахунками, насамперед за поставки нафти і нафтопродуктів, газу й інших енергоносіїв. У даний час ситуація докорінно змінилася, що цілком правомірно. З позицій трансформації фінансової системи це дуже важливий момент, оскільки чітко розмежовує державні фінанси і фінанси підприємств, установлюючи міру відповідальності кожного суб’єкта.

Державне запозичення в умовах ринкової економіки — досить розвинена галузь фінансової діяльності держави, що відіграє важливу роль у функціонуванні фінансової системи. Вона давно вже не зводиться тільки до проблеми пошуку і залучення коштів, яких бракує. Використання позик пов’язано з певними завданнями податкового регулювання економіки і державного впливу на стан фінансового ринку. Якби проблематика державного запозичення визначалася тільки про­блемами формування державних доходів, то в економічно розвинених і багатих країнах позики давно б пішли в минуле. Проаналізуємо в контексті всіх цих аспектів розвиток і трансформацію боргової політики в Україні.

Сутність боргової політики держави полягає у відповіді на основні питання: брати кредити чи ні; у кого, на яких умовах і на який термін позичати гроші; як використовувати кошти, отримані від державного запозичення; які обмеження встановлювати, як управляти державним боргом, як забезпечувати платоспроможність держави за своїми боргами? Кожна країна, у тому числі й Україна, вирішує ці проблеми по-своєму залежно від потреб і можливостей. При цьому важливо врахувати, що українська держава почала розвивати систему державного кредиту майже з нуля. Якщо в інших сегментах фінансової системи існували певні база і досвід, то в державному запозиченні не було на що спертися, були відсутні відповідні державні служби і необхідна інфраструктура, а також законодавче забезпечення. Це, безперечно, не виправдання допущених помилок, але і не враховувати цю обставину під час аналізу трансформації фінансової системи України не можна [1].

Проблеми запозичення на внутрішньому фінансовому ринку набагато складніші. Насамперед це стосується вибору потен­ційного кредитора. У країнах із розвиненою ринковою економікою основними інвесторами на фінансовому ринку, у тому числі кредиторами держави, є фізичні особи. Система державного запозичення в громадян має фінансову логіку незалежно від стану державних фінансів. Вона полягає в концентрації розрізнених, незначних за розмірами сум, що дасть можливість використовувати їх на реалізацію певних проектів. Але нераціонально через систему державних позик відволікати фінансові ресурси підприємств і комерційних банків, адже державі завжди складніше забезпечити високу ефективність у використанні цих коштів. Подібне запозичення можна розцінювати як фінансовий нонсенс. Але саме у такому напрямку розвивалася система державного запозичення в Україні.

Насамперед, слід зазначити, що залучення державою коштів від населення в Україні значною мірою утруднене. Проте яким би низьким він не був, заощадження є завжди. Але фінансова практика свідчить, що, незважаючи ні на що, вклади населення в комерційних банках, у тому числі і в Ощадному банку України, постійно зростають — що­річно в середньому на 35—50 %. Отже, резерви в залученні через державні внутрішні позики коштів населення існують [4].

Щодо довіри до української держави можна зазначити, що в останні роки вона виявилася помітно підірваною. Вимушена реструктуризація заборгованості і за зовнішніми, і за внутрішніми позиками негативно позначилася на її кредитоспроможності. Україна врегулювала питання з Лондонським клубом кредиторів, поступово вирішує проблеми, які виникли, у взаємовідносинах із Паризьким клубом кредиторів і міжнародними фінансовими організаціями, робить спроби погасити борг за знеціненими вкладами населення. Ті проблеми, що зараз виникли, цілком закономірні на початковому етапі розвитку системи державного запозичення. Але головне полягає в тому, що ці помилки визнані й у міру можливості усуваються, а боргова політика приводиться у відповідність до можливостей державих [2].

Найбільші проблеми сьогодні Україна відчуває в забезпеченні своєї платоспроможності, а вона залежить насамперед від ефективності використання запозичених коштів. Основна частина позикових коштів, як і податкові та неподаткові доходи, використовується на фінансування соціальних видатків, національної оборони, утримання управлінського апарату. Основним джерелом погашення заборгованості стають нові позики. Фактично тепер починає розвиватися система рефінансування державного боргу, що зумовлює його подальше нарощування [3].

Отже можна зробити висновок, що  проблеми, які виникли, вимагають свого вирішення. Вже давно порушувалось питання про поділ загального бюджету в Україні на поточний і бюджет розвитку з закріпленням коштів, що надходять від державних позик, за бюдже­том розвитку. Це створює передумови для їх інвестування в економічний розвиток, завдяки чому додаткові доходи, отримані від зростання ВВП, можуть бути джерелом погашення позик. Також досить давно розглядається питання про необхідність створення спеціалізованої фінансової інституції — банку розвитку. І хоча необхідність цього очевидна, вирішення питання затягується. Не маючи ж ні організаційного, ні інституційного забезпечення у використанні позикових коштів, дуже складно забезпечити ефективність їх використання.

 

ЛІТЕРАТУРА:

1.Закон України «Про державний внутрішній борг України» №2605-Х1І від 16 вересня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1992. -№41. -Ст. 598.

2. Кучер Г.В. Сучасні проблеми обслуговування державних боргових зобов’язань// Сучасні економічні проблеми розвитку підприємництва: Зб. наук. праць КДТЕУ.– К.: КДТЕУ, 2007.– С. 193-202, 0,4 д. а.

3. Бюджетна система : [інтегр. навч. комплекс] / під ред. Л.О. Омелянович – Донецьк: ДонНУЕТ, 2008. – 237 с. – ISBN 978-966-385-091-7.

4. www.minfin.gov.ua – офіційний сайт Міністерства фінансів України.