Багатопартійність як одна з передумов побудови правової держави

Ключовим елементом демократичної політичної системи є багатопартійність, адже саме політичні партії заповнюють нішу між народом і урядом. У демократичному суспільстві партії є тією зв’язуючою ланкою, через яку уряд звертається до народних мас за підтримкою і забезпечує собі соціальну базу для здійснення свого курсу, а народ, свою чергу, користуючись багатопартійністю, може на найвищому рівні виражати свою думку і таким чином впливати на корегування офіційної лінії.

Багатопартійність є основною політичною умовою існування правової держави. Однопартійна система, наявність в суспільстві єдиної керівної спрямовуючої політичної партії, веде, як показав історичний досвід нашої країни, до злиття партійних органів з державними, виникнення партократії і тоталітарної держави. Багатопартійна система дозволяє існувати політичній опозиції для керуючої партії і забезпечує демократичний законний спосіб її зміни на випадок втрати довіри виборців на нових парламентських виборах [4].

Вже друге десятиріччя не припиняються спроби створити в Україні нормально існуючу багатопартійну систему. Але неспроможність утворення наводить на думку, що причина багаторічних поразок не стільки в невмінні створювати політичні партії, скільки у відсутності виразної ідеології, інструментом втілення якої в життя, власне кажучи, партія і є, а також існування недостатньо політично розвинутої соціальної бази – потенційного електорату.

Багатопартійна система – цілісне утворення, що формується в політичній системі суспільства на основі встановлених зв’язків між політичними партіями, які відрізняються одна від одної програмами, тактикою, внутрішньою структурою. Разом з державою та громадськими організаціями ця система покликана забезпечувати легітимну змінюваність, розвиток і стабільність державної влади, нормальне функціонування суспільства. Багатопартійна система – це, безперечно, атрибут демократії, засіб, за допомогою якого різні суспільні групи розподіляють владу у відповідності до своєї політичної ваги.

Головною передумовою утворення багатопартійної системи є процес демократизації політичного життя суспільства. За цих обставин партії виявляють себе як вторинні суб’єкти політики і виконують функції нейтралізації або конвертування соціального плюралізму, що об’єктивно існує у суспільстві. Об’єктивною основою багатопартійності є: соціальна диференціація, стратифікація суспільства, наявність соціально-політичних інтересів, спільних для різних соціальних груп; існування конкуруючих груп, що борються за вплив у верхніх ешелонах влади та місцевих органах.

Багатопартійність надає партіям рівні можливості у змаганні за державну владу. Тому багатопартійність в Україні – явище об’єктивне і закономірне, якщо враховувати становлення нашої держави як суверенної, демократичної та правової [3].

Дослідники становлення багатопартійності в Україні виділяють у цьому процесі декілька етапів або періодів.

Хронологічні рамки цих етапів умовно поділяють на три дати:

Осінь 1989 р. – перше формальне задекларування політичної партії в Україні;

Грудень 1991р. – проголошення незалежності;

Весна – літо 1994 р. – вибори до Верховної Ради і обрання Президента України [2].

Аналізуючи цю хронологію слід зазначити, що у період свого становлення багатопартійність в Україні розвивається ніби по спіралі: зародження – накопичення сил – вихід на державний рівень – розмежування – перегрупування – консолідація – боротьба за владу і знову розмежування. Очевидно, різні партії перебувають на різних витках цієї спіралі. Це пояснюється значною мірою тим, що не всі вони однаково швидко і з успіхом подолали визначені М.Вебером етапи становлення політичної партії: аристократичне угрупування – політичний клуб – масова партія.

Розкручування спіралі багатопартійності зумовило появу партій досить різнобарвного політичного спектру. Для періоду становлення багатопартійності характерні наступні риси:

Мультипартійність, тобто значна кількість політичних партій. До проголошення незалежності в Україні було зареєстровано 4 партії, а після серпня 1991 р. – 27. Вже в 1997 р. їх нараховувалося біля 40. Цей процес триває і по сьогоднішній день. За даними ЦВК України в 1998 році було вже 65 партій, у 2002 р. – 156, 2005 р. – 127, а у 2007 р. – 124.

Нечисленність партійних рядів. Велика кількість партій не дає змоги утворитися значним за кількістю членів декільком партіям.

Невизначеність соціальної бази. Більшість партій у своїх програмних документах, намагаючись розширити сферу свого ідеологічного впливу, чітко не вказали, виразниками інтересів яких груп вони є.

Більшість партій створювалась не на основі консолідації навколо ідеї; інтегративним стрижнем виступав, як правило, лідер чи група авторитетних людей.

Локальність партійного впливу, столичність партійної діяльності, недостатня поширеність партійних структур у провінції.

Порівняно чітка географічна зорієнтованість партій. Націонал – демократи домінують у Західній Україні, партії лівої орієнтації – у Східній.

Поява на політичній арені незареєстрованої, неструктурованої, але реально утримуючої владні важелі «партії влади».

Можна погодитися з висновком експертів Національного інституту стратегічних досліджень, що в Україні існує багатопартійність, однак багатопартійної системи немає, бо остання повинна характеризуватися помітною багатопартійною різноманітністю.

На мій погляд, причинами такого стану справ в період становлення багатопартійності є:

· слабка структурованість українського суспільства та особливості формування українського менталітету;

· низький рівень політичної культури населення;

· штучність створення багатьох партій, особливо перед виборами.

Так, за даними опитування 56,0 % вважають, що політичні партії необхідні для розвитку української демократії. Тільки 1,0 % визнали своє партійне членство; 90,0 % заявили, що вони безпартійні, а 9,0 % бажають вступити в якусь партію. При цьому 61,0 % мешканців України підтримує багатопартійну систему.

Еволюція багатопартійності триває. ЇЇ розвиток і остаточне утвердження залежатимуть від поглиблення процесів соціальної диференціації і структуризації населення. На підставі вироблення конструктивних програм дій політичні партії в Україні ведуть пошук майбутньої соціальної бази. Життєздатність кожної з них, чисельність, місце в партійній ієрархії залежатимуть від того, на скільки ідейно-програмні настанови і практична діяльність сприятимуть здійсненню політичних та економічних реформ для становлення незалежної правової України, формування зрілого громадянського суспільства.

Багатопартійність є політичною основою, політичною гарантією правової держави, яка забезпечує народовладдя, верховенство права над державою, а також яка включає виникнення політичних умов існування правової держави. Основним напрямком реалізації політичних умов існування правової держави є становлення в Україні сильних політичних партій парламентського типу. Нездатність України вийти зараз з цієї кризи, її подальше загострення, нерішучі заходи до її подолання, -- це плата за ліквідацію багатопартійної системи в роки тоталітаризму, за відсутність сильних досвідчених політичних партій, здатних розробляти і пропонувати народу ефективні програми подолання кризи і успішного розвитку країни в напрямку побудови правової держави [1].

Можна зробити висновок, що різні підходи партій, об’єднань, рухів до подальшого поступу України спонукати муть їх групування на ґрунті орієнтирів двох головних груп соціально-політичних сил суспільства: тих, хто прагне до оновленого, гуманно-демократичного соціалізму і тих, хто виступає за вільний ринок, мінімальне втручання держави в економіку.

У майбутньому це, можливо, приведе до зменшення кількості партій і формування класичної багатопартійної системи на зразок країн Європи або на зразок утворення двопартійної системи на зразок США чи Великобританії.

Література

1.Званішін В. Багатопартійна українська держава на початку XX ст. -- Київ.- 1992.- С.232

2.Конституція України – 2007. – С.160

3.Політичні партії в Україні // Збірник УВК за ред. М.Рябець. – К., 2002. – С. 503

4.Рябов С.Г. Політична теорія держави. – Київ, 1996. – С. 140

5.Рудич Ф.М. Політологія: Підручник. – К.: Либідь, 2005 – 480