Право/Історія держави та права
Бардакова Лілія В’ячеславівна
Національна юридична академія України ім. Я.Мудрого, Україна
З перших днів національної демократичної
революції відбувалося згуртування
національних сил, і це привело до виникнення загальноукраїнського
громадсько-політичного центру, покликаного очолити масовий народний рух, -
Української Центральної Ради.
У
Києві самостійників на той час очолював М. Міхновський - палкий прихильник ідеї незалежності
України.
З березня 1917 року самостійники оголосили про
організацію УЦР, що мала перетворитися на орган тимчасового правління
незалежності України. З часом Рада
повинна була скликати український парламент і сформувати звітний перед ним
уряд.
До
діяльності Центральної Ради ввійшли представники всіх українських партій. Очолював Центральну Раду видатний
український історик, активний діяч національного руху М. Грушевський .
Членами
Центральної Ради стали майже всі відомі українські письменники, історики,
юристи, інші представники інтелектуальної еліти. Діяльність Ради була зосереджена, головним чином, на
вирішенні національного питання, досягнення автономії України.
Резиденцією
Центральної Ради був Педагогічний музей у Києві. На місцях створювалися
губернські, повітові й міські національні Ради.
Починаючи з М. Драгоманова, Л. Українки, І. Франка, значна
частина української інтелігенції вивчала і розповсюджувала різні соціалістичні
вчення. Але всі українські соціалістичні групи поєднували ідеї соціального
визволення з патріотичною боротьбою за національну свободу України. Національна
ідея, боротьба за українську державність в тій чи іншій формі для українських
соціалістів стояла на першому місці. Саме тому Центральна Рада, яка складалася
із соціалістів різних відтінків, ставила першим і найважливішим завданням
автономію України і лише на пізніших етапах своєї діяльності планувала
здійснити ряд соціально-економічних перетворень. У зв’язку з цим
непереконливими є твердження, що соціалістичний характер Центральної Ради був
основною причиною її невдач.
До того ж слід звернути увагу на те, що УСДРП та інші
соціалістичні партії схилялися до європейської соціал-демократії, послідовно
відстоювали демократичні свободи для всіх, у традиційному дусі категорично
відкидали революційний терор та ідею диктатури пролетаріату як його теоретичну
основу.
Консервативні та праві організації були невеликі і
поодинокі в складі Центральної Ради, отже, серйозного впливу на її діяльність
не справляли загальнонаціонального
піднесення. Центральна рада наважилася на рішучий крок: 10 червня схвалила і
того ж дня урочисто проголосила на Всеукраїнському військовому з‘їзді Універсал
“До українського народу на Україні й поза Україною сущою”.
В Універсалі висловлювалася надія на
те, що неукраїнські народи, які живуть разом в Україні з українцями
будуватимуть автономний устрій, здатний покінчити з безладдям у краї.
Універсал справив величезне враження
на суспільство. З місць йшли сотнями
телеграми, в яких висловлювалися солідарність з Радою і запевненням у
щирій підтримці.
У другому універсалі датованому 3(16)
липня 1917 року зазначалося, що Центральна Рада має поповнитися найближчим
часом представниками інших народів, які живуть в Україні, після чого стане
єдиним найвищим органом революційної демократії України.
7 листопада УЦР виступив зі своїм
Третім універсалом, яким проголошувалося створення Української народної
республіки (УНР), як автономної державної одиниці Російської республіки. УНР
планувала вступити у федеральні відносини з тими державами, які сформувалися на
руїнах імперії, і, звичайно, без більшовицьких урядів.
Юрисдикція поширювалася на дев‘ять
українських губерній. Проголошення УНР стало видатною подією в житті
українського народу. Це був черговий етап у розвитку української революції.
Рішення Центральної Ради відбилося на
настрої більшості населення України.
Висновок:
УЦР для українського народу домоглася
визнання прав українського народу на свою державу, культуру, мову і це найголовніше. Її незалежність
дипломатично визнали європейські країни, з політичного огляду вона вистояла і
не поступилася Тимчасовому уряду, Центральна Рада зуміла перемогти більшовиків
України, домагаючись демократичного, парламентського правління. Центральна Рада
залишилась вірною своїм прагненням.
Безпосередньою причиною розпаду Центральної
Ради стала її неспроможність задовольнити німецькі вимоги. Але серед головних
причин поразки, була відсутність двох основних підвалин державності: дієздатної
армії та відрегульованого адміністративного апарату. Саме відсутність
останнього позбавила Центральна Раду ефективного зв'язку з повітами і селянами,
які були її потенціальною опорою. У кінцевому підсумку Центральну Раду привів до
поразки недостатній розвиток українського національного руху.
Процеси
творення Української самостійної держави, започатковані в Акті проголошення
незалежності України Верховною Радою України від 24 серпня 1991 р., відкрили
перед національною історичною наукою широкі перспективи. Нині стає дедалі більш
зрозумілим той факт, що оздоровлення духовності суспільства, формування високої
національної свідомості, подолання надв'язуваного нам століттями комплексу
неповноцінності і провінційності, врешті-решт - вихід України на передові
рубежі світової цивілізації є неможливим без повернення історичної правди.