Економіка/11Логістика

Смирнов І.Г. д-р геогр.наук, професор

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

 

Логістична оцінка «Туристичних чудес України»

 

         Розкрито логістичні аспекти туристичних чудес України, враховуючи їхні транспортно-дорожні, торгівельно-складські, митні та інші функції, які з сучасної точки зору можна кваліфікувати як такі, що відносяться до сфери логістики.

         Represented logistical aspects of touristic wonders of Ukraine, considering their road and transport, trade and warehouse, customs and other functions which from the modern point of view is possible to quality as logistical ones.

         Постановка наукової проблеми. Стаття закінчує розгляд логістичних аспектів туристичних чудес світу та України, виконаний автором у двох попередніх статтях, де розглядалися «класичні» та «нові» дива світу. В данній статті розкритий логістичний аспект семи найвидатніших туристичних чудес України, список яких був оголошений за результатами інтернет-голосування 22 серпня 2007 року. Нагадаємо, що до «семи чудес України» були віднесені: 1. Заповідник «Кам’янець (XIV – XVIII ст.); 2. Козацький острів Хортиця (XIV – XVIII ст.); 3. Дендропарк «Софіївка» в Умані (XVII – XVIII ст.); 4. Києво-Печерська Лавра (ХІ ст.); 5. Софія Київська (ХІ ст.); 6. Хотинська фортеця (ХІІІ – ХVII ст.); 7. Херсонес Таврійський (І ст.).

         Аналіз останніх досліджень та публікацій з проблеми, що розглядається, показує, що з туристичної точки зору вона досить детально розглядається як у різноманітних енциклопедичних виданнях [1;2], так і в Інтернеті [3;4]. У той же час джерел, пов’язаних з логістичною оцінкою «туристичних чудес України» нами не знайдено. Отже дану статтю слід розглядати в контексті подальшого розвитку досліджень з логістики туризму – нового науково-практичного напрямку логістики, який розробляє автор, [5, 190-210;647-653; 7] а також  А.А. Гвозденко [8], П. Андруховець [9] та інші.

         Метою статті є відобразити логістичні аспекти «туристичних чудес України», які наведені вище, з тим щоб показати об’єктивну присутність та важливість логістичного чинника в господарському та соціально-культурному розвитку України за минулих часів та її різноманітних досягнень, які й відображають сім найвидатніших туристичних чудес нашої країни.

         Виклад основного матеріалу. Українські туристичні чудеса є значно молодшими від класичних, але багато з них не поступаються за віком новим чудесам світу. Об’єднує їх як з старими, так і з новими “чудесами світу» те, що присутність та важливість логістичного чинника є очевидною, але нажаль, недостатньо детально розкритою в наявних їх описах. Пояснюється це тим, що укладачів «списку туристичних чудес» цікавила насамперед їхня історично-культурна цінність. Незважаючи на це, логістичні аспекти без труду можна знайти в характеристиках всіх семи «туристичних див України» (табл.1).

Таблиця 1. Туристичні чудеса України та їх логістичні функції

№

Назва

Час

Логістичні функції

1

Заповідник «Кам’янець»

XIV – XVIII ст.

Давньоримський міст, транспортно-митний осередок середньовіччя.

 

2

 

Козацький острів Хортиця

 

XIV – XVIII ст.

Транспортно-митний осередок, корабельня, козацькі «склади» та клади під водою.

 

3

 

Дендропарк «Софіївка» в Умані

 

XVII – XVIII ст.

Історична транспортно-туристична інфраструктура, доставка дерев екзотичних порід з усього світу.

 

4

 

Києво-Печерська Лавра

 

XI ст.

«Логістика» монастирського господарства.

 

5

 

Софія Київська

 

XI ст.

Ранньосередньовічна будівельна та інформаційна «логістика», мультимодальна  доставка саркофагу.

 

6

 

Хотинська фортеця

 

XIII – XVII ст.

Транспортно-митні функції, історичний будинок митниці.

7

Херсонес Таврійський

I ст.

Порт, склади, «Віа Мілітаріс».

Національний історико-архітектурний заповідник «Кам’янець”: давньоримський міст, транспортно-митний осередок середньовіччя.

Кам’янець-Подільський – місто, що зберегло дух середніх віків. Тут можна побачити одну з найбільших оборонних споруд України, фортецю, що займає провідне місце у світовій історії оборонного зодчества та середньовічної військової логістики. Літопис приписує будівництво кам’яної фортеці литовським князям Корятовичам, які правили князівством у 60-90-х рр. XIV ст.Високий скелястий берег р. Смотрич, живописний краєвид, величезні вежі з таємничими латинськими написами, розгалуджена система брукованих доріг як у самому місті, так і на в’їздах до нього з боку Польської та Руської брам, унікальний фортечний міст, що правив за головні в’їзні ворота міста – все нині притягує десятки тисяч українських та іноземних туристів.

Історичне серце Кам’янця - старе місто функціонує як унікальний містобудівний комплекс площею 121 га, що відокремлений від решти міста глибоким каньйоном р. Смотрич.

Архітектура Старого міста – заповідника зберегла зразки культур різних народів (українців, поляків, вірмен, турків і росіян) та релігій (православної, католицької, іудейської, мусульманської), а саме: Турецький мінарет XVII ст.; - турецький та вірменський бастіон XVII ст.; Миколаївська (вірменська) церква XIV ст.; дерев’яна Хрестовоздвиженська церква XVIII ст.; монастирські комплекси XV-XVIII ст. орденів Домініканів, Францисканів.

Однією з унікальних інженерних споруд заповідника є Замковий міст, що з’єднує місто та Замковий комплекс. Він викликав немало суперечок щодо свого походження. За однією з гіпотез, міст було зведено римлянами у ІІ столітті під час походу Траянового війська на Гетто-Дакію. Отже вже тоді Кам’янець виступав як важливий оборонний, транспортний, торговельний осередок на перехресті давніх торгівельно-транспортних шляхів.

Завдяки ункальному поєднанню містобудівної, архітектурної, історичної спадщини Старого міста з ландшафтом каньйону р. Смотрич «Культурний ландшафт каньйону» визначено кандидатом до списку світової культурної спадщини ЮНЕСКО. До нашого часу збереглася система потерн (ходів) і казематів, фортеці. Денна вежа призначена для спостерігачів: можна піднятися на неї кожному і насолодитися оспіваним подільським краєвидом. Невід’ємною частиною Старого міста, його перлиною, є Стара фортеця, яка стала візитною карткою Кам’янця-Подільського, його символом.

Історія заснування фортеці починається в ХІІ столітті. Немов продовження кам’яних скель височать башти фортеці. Одиннадцять башт входять до складу фортеці, кожна має свою назву і свою історію. Так, наприклад, найвища башта названа Папською тому, що була збудована на кошти, виділені папою римським Юлієм ІІ. Ще її називають Кармелюковою, бо в ній тричі був ув’язнений Устим Кармелюк. У чорній (кутовій) башті знаходиться криниця глибиною 40 м і в діаметрі 5 м, що видовбана в скелі. Досі в її стінах збереглося величезне дерев’яне колесо з пристроєм для підняття води на поверхню.

Національний заповідник «Хортиця»: транспортно-митний осередок, корабельня, козацькі «склади» та клади під водою.

Хортиця з прадавніх часів відігравала важливу стратегічну роль на дніпровському річковому шляху із Варяг в Греки. Замикаючи дніпровські пороги, вона контролювала переправи, броди та навколишні суходольні шляхи. Тут зупинялися для перепочинку після подолання порогів військові загони та торгівельні флотилії русів, які спускалися Дніпром до Чорного або Середземного морів. Хортиця була опорним пунктом давньоруських військ під час боротьби з кочовиками.

За часів середньовіччя Хортиця стала одним з головних осередків формування і діяльності українського козацтва, постійно перебувала у сфері військових та господарських інтересів Запорозької Січі. Про це свідчать численні історичні джерела. В українській національній свідомості образ Хортиці є уособленням Запорозької Січі та запорозького козацтва.

З метою увічнення пам'ятних місць, пов'язаних з історією запорозького козацтва, Рада Міністрів Української РСР постановою № 991 від 18 вересня 1965 р. оголосила територію острова Велика Хортиця в м. Запоріжжі Державним історико-культурним заповідником. На території історико-культурного заповідника Постановою Ради Міністрів Української РСР № 500 від 28 жовтня 1974 р. з метою збереження в природному стані унікальних пам'яток геології, рідкісних видів рослин утворено геологічний заказник "Дніпровські пороги" загальною площею 1383 гектарів. Постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1993 р. № 254 "Про Національний заповідник Хортиця" його віднесено до сфери управління Міністерства культури і туризму України. Управління заповідником здійснює Державна служба з питань національної культурної спадщини.

До заповідника включені території острова Хортиця та прилеглих до нього островів і скель Байди, Дубового, Розтьобіна, Три Стоги, Середня, Близнюки, урочища Вирви на правому березі Дніпра в м. Запоріжжі. Загальна площа території заповідника становить близько 2386 гектарів. Острів Хортиця є комплексною історико-культурною та природною пам'яткою, на території якої нараховується близько 70 пам'яток історії та археології: багатошарова пам'ятка на о. Байди (доба неоліту-XVIII ст.), давньослов'янське поселення "Протовче" (XII-XIV ст.), Совутинське городище скіфського часу (V-III ст. до Р.Хр.), поселення Сабатинівської культури (XIV-XII ст. до Р.Хр.), військові укріплення козацьких часів та російсько-турецької війни 1735-1739 років. На території заповідника збереглася низка пам'яток доби українського козацтва: рештки земляних укріплень замку Дмитра Вишневецького (середина XVI ст.) та залишки укріплень Запорозької верфі (корабельні), спорудженої у 1739 р. на місці замку Д. Вишневецького на о. Мала~Хортиця, рештки земляних укріплень Хортицького ретраншементу на о. Хортиця та правому березі Дніпра, зведеного під час російсько-турецької війни 1735-1739 років, місця розташування козацьких зимівників.

            Унікальною особливістю Хортиці є те, що на острові представлені всі       тополандшафтні зони України - від степу до гір. В ярах, урочищах, плавнях   острова ростуть 1052 види вищих рослин, з яких 657 дикоростучі аборигени, 11 з яких занесено до Червоної Книги України, 41 вид - релікти та ендеміки.

До складу заповідника входить музей історії козацтва. Загальний музейний фонд заповідника становить 634 тис. одиниць зберігання. Програмою відтворення видатних пам'яток історії та культури України, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 23.04.1999 № 700, передбачено будівництво історико-культурного комплексу "Запорозька Січ", що являтиме собою комплекс споруд, присвячених історії запорозького козацтваXVI-XVIII ст. 3 метою подальшого розвитку заповідника та на виконання Указу Президента України від 29.04.2005 р. № 732 "Про невідкладні заходи щодо розвитку Національного заповідника "Хортиця" розроблено концепцію Державної    програми    розвитку   Національного   заповідника      "Хортиця",   яка схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30.08.2005 р. за № 373.

З точки зору логістики істотно, що за козацьких часів (XVI – XVIII ст.) о. Хортиця став місцем створення Запорозької Січі, яка виконувала важливі транспортні та торгівельно-митні функції на Дніпровському водному шляху (давній маршрут «з варяг у греки»). Отже, козаки контролювали торгівлю і товарні потоки не лише України, аде й Польщі, Литви та Півдня Росії, оскільки саме Дніпро з притоками з’єднував країни Північної та Західної Європи з Кримом та Туреччиною. Остання була не тільки військовим союзником або ворогом Запорізького козацтва (що залежало від конкретної історичної ситуації), але й найбільшим торгівельним партнером. Так, за договором 1649 р. козаки отримали дозвіл султана на вільне плавання Чорним морем з усіма його портами. Козаки також дістали привілей стосовно вільної співпраці з турецькими купцями, створення в портах своїх сколадів з товарами, а також звільнялися на сто років (!) від сплати мита та податків Османській імперії. Подібними пільгами в Україні користувалися турецькі купці, а Військо Запорізьке в Стамбулі мало власного торговельного представника, який захищав інтереси українських купців.

Щодо транпортних засобів, то широко відомі козацькі човни – «чайки», на яких запорізькі козаки доходили і до Стамбулу. А на о. Хортиця знайдено рештки козацької корабельні – верфі, де виготовлювалися великі човни. Цікаво, що при цьому немає жодної згадки про мапи, якими користувалися козаки, а без відповідних морських карт перетнути Чорне море і дістатися Стамбулу досить складно й нині.

З логістикою пов’язана і головна легенда Хортиці – Запорізька Січ та “склади” запорізьких козаків. Виникнення Січі відноситься до 1552 -1557 рр., коли Дмитро Вишневецький заснував перше укріплене містечко на Хортиці. Пізніше козацькі поселення розповсюдилися на південну частину острова та на правий берег Дніпра. В 1557 -1578 рр. на Хортиці створив свій табір козацький ватажок Яків Шах, звідки він здійснював набіги на турків та татар. Нові укріплення збудував у 1617 р. Петро Конашевич – Сагайдачний і ще в кінці ХІХ ст. в західній частині острова можна було побачити рештки валів, куренів та церкви. Поступово володіннями Січі стали, крім Хортиці, навколишні невеликі острови на Дніпрі та частина земель по обидві сторони річки, включаючи Велику Луку – примикаючу до Дніпра величезну ділянку степу біля сучасного Запоріжжя. Про те, що в Запоріжській Січі нагромаджувалися значні скарби, переважно здобич, відбита в турків та татар, є багато свідоцтв. Частина здобичі йшла на формування «Військової скарбниці» - казни Війська Запорозького, а інша частина розподілялася серед «товариства». Французький військовий інженер, що знаходився на польській службі, Боплан, жив в Україні в 1630 – 1640 рр. Він писав, що «кожний козак має на островах свій таємний куточок». Повертаючись з перемогою над турками «вони ділять здобич у скарбниці, і все, що отримують, ховають під водою, за виключенням речей, що можуть зіпсуватись від неї». За свідоцтвом Боплана козаки «під водою тримають не тільки гармати, відбиті в турків, але й гроші, які вони беруть за необхідністю». Якщо козак повертався з чергового походу, він забирав сховане, а якщо гинув у бою, то клад залишався у воді, або в землі.

Запорозька Січ була ліквідована за указом Катерини Другої в 1775 р., а казаків насильницьки було переселено на Кубань. Але під час розгрому Січі в багатьох козаків булу думка, що «як помре «Потьомка» (тобто князь Потемкін-Таврійський), то вони вернуться назад». Тому, залишаючи Січ, багато запорожців «нічого не брали з собою, а ховали добро – хто в землю, хто в скелю, а інші в Дніпро. Тоді ж, за переказами, десь на Хортиці, або її околицях була схована «Військова скарбниця» запорожців. Ще в кінці ХІХ ст. були живі численні свідки, які пам’ятали від своїх батьків та дідів прикмети запорозьких кладів. Розповідали, що в урочище Сагайдачному, десь «під каміннями», «допропасти» закопано козацьких «грошей», але «не всякому вони судились». Ходила й інша «балачка» - що на Стрілецькому острові незадовго до ліквідації Січі були «закопані гроші» - золото, срібло, зброя. Через декілька десятирічь після знищення Січі на Хортиці з’явилися «діди», які ніби-то знали прикмети кладів. Мабуть, це були козаки, які колись «сховали» своє майно або знали про клади, сховані їхніми товарищами. Їх поява тільки збільшила цікавість до хортицьких кладів, легенди про які вже давно ходили серед новопоселенців земель Запорозької Січі. В 1789 р. на острові була заснована колонія німців-менонітів, а спустілі запорозькі землі стали заселятися селянами. І знову розповсюдилися численні легенди серед нових поселенців про таємничі запорозькі клади…

Археологічні дослідження Хортиці ведуться до цих пір. Досліджується також дно Дніпра в околицях острова. В 1995 р. під час підводних археологічних праць біля о. Кандеровського була знайдена шабля XVI – початку XVII ст. виготовлена на Кавказі або в Ірані, а також сімнадцять човнів та два великих кораблі. Однак більша частина Хортиці і нині залишається недослідженою. За переказами, особливо багато запорізьких кладів на Великій Луці, одна з річок якої, що впадала в Дніпро, так і називалася – Скарбна. Десь біля її гирла, переказували, схована вся запорозька казна. Дві затоплених «чайки» археологи там дійсно знайшли, але більше нічого. Є легенди пов’язані з старовинними запорозькими похованнями. Одне з них знаходиться в селі Капулівка на річці Чертомлик і належить Івану Сірку, який після смерті Богдана Хмельницького протягом 20 років був кошовим отаманом запорожців та помер в 1680 р. Це він підписав широко відому «Відповідь турецькому султану». Похований він був «знаменито 2 серпня, со многою арматною й мушкетною стрельбою и с великою от всего низового войска жалостью». А з могилою цього кошевого отамана пов’язана наступна історія “про сідло отамана Сірка».

Селянин Прусенко, мешканець Капулівки, копав яму під стовб. Копнувши декілька разів, селянин наштовхнувся на кінський скелет, на якому знаходилося напівзгниле сідло, прикрашене блискучими «гайками». Набивши ними цілу кишеню, Прусенко пішов у Нікополь, до знайомого шинкаря. Той, побачивши «гайки» одразу зметикував, що це золото і попросив селянина почекати, поки він перевірить у знайомого ювеліра всі «гайки» щодо їх «шляхетності». А тим часом дозволив замінити його в шинку. Прусенко хазяйнував у шинку тиждень, випив, усе що було, а коли прийшов до тями, пішов шукати шинкаря, але так його і не знайшов. Шинкар щезнув разом з «гайками» (декілька років потому його нібито бачили в Одесі). Тут тільки Прусенко зрозумів, що  за клад він знайшов. Вдома в нього ще лишилося зо дві «гайки» і він показав їх управляючому в сусідньому селі. “Це ж найчистіше золото – сказав той. – Я можу тобі дати за них пару найкращих волів”. «Ех» – з досадою хекнув мужик та поскріб у потилиці.

Національний дендрологічний парк «Софіївка» (м. Умань Черкаської обл): історична та сучасна транспортно-туристична інфраструктура, доставка дерев екзотичних порід зі всього світу.

Національний дендрологічний парк „Софіївка" є одним із найвидатніших

творінь світового садово-паркового мистецтва кінця XVIII - першої половини XIX ст. Парк розкинувся на площі 154,7 гектарів на узбіччі старовинного міста Умань. Це - місто обласного підпорядкування, районний центр Уманського району Черкаської області. Розташоване на Придніпровській височині над рікою Уманкою (басейн Південного Бугу). Поруч з містом проходить автошлях М 05 (Київ — Одеса), що в Україні співпадає з міжнародним автошляхом Е95 (Санкт-Петербург — Одеса). Населення — близько 88 тисяч осіб Відстань від Києва до Умані - 212 км, від обласного центру (Черкас) до Умані - 194 км. Умань була важливим козацьким полковим містом та фортецею. У 1760 отримала Магдебурзьке право. Під час Коліївщини прославилася повстаннями під проводом Залізняка та Ґонти. На початку XIX століття Умань перетворюється на центр іудейського релігійного руху - хасидизму. Під час Другої світової війни Умань була окупована німецько-фашистськими військами, в місті був влаштований концтабір «Уманська яма». Після війни Умань стає райцентром і славиться зараз перш за все своїм унікальним парком.

Заснував парк у 1796 році багатий польський магнат Станіслав Потоцький на честь своєї дружини красуні-гречанки Софії і подарував його їй у день її янгола у травні 1802 року. Ідея створення парку у романтичному стилі з використанням римської і грецької міфології належала самій Софії. Дивовижні пейзажі, екзотичні рослини, античні скульптури, водойми, каскади, фонтани, камінні гроти - все це можна побачити, відвідавши парк. Цей шедевр вражає відвідувачів своєю красою вже більше 200 років. Туристичний сезон в Умані триває протягом усього року. Потік відвідувачів не зменшується ні влітку, ні взимку, старовинними алеями парку бродили Олександр Пушкін і Тарас Шевченко, Іван Котляревський і Сергій Волконський, Павло Пестель і Михайло Бестужев-Рюмін, Володимир Сосюра і Максим Рильський.

У цьому парку варто подивитись:

-   павільйон Флори, невід'ємний елемент в композиційному оформленні         усього паркового ансамблю, виглядає велично і в той же час вишукано, граціозно, завдяки своїм точним архітектурним формам, високим струнким колонам в доричному стилі та ажурному барельєфу на фризі, що зображає листя і грона винограду;

-   фонтан "Змія" - посеред просторої дзеркальної поверхні Нижнього ставу з широко роззявленої пащі змії, що звивається на камені, стрімко б'є 12-16-метровий стовп води. Вода надходить до фонтану по самопливному підземному водогону, викладеному з гранітного тесаного каменю вздовж  дороги, яка веде від академії та оранжереї до павільйону Флори;

-   великий водоспад, який видно з багатьох точок огляду. Можна годинами милуватися яскравими переливами води, що спадає майже з 15-метрової висоти. Важко повірити, що водоспад - творіння людських рук. Водоспадна вода надходить сюди через підземну річку Ахеронт із Верхнього ставу;

-   грот Тантала, надійність цієї споруди перевірила сама природа - у 1838, 1976, 1986 pp., коли в Умані траплялися значної сили землетруси, грот залишився неушкодженим. Ця споруда цілком надійна і не становить ніякої небезпеки для відвідувачів. Там само, поряд, увагу привертають величезні гранітні брили, які оточують Грот Тантала і своєю незвичайною вигадливою формою зображають то фігуру слона, то шапку російських князів, яка скоріше відповідає міфу про камінь Сізіфа;

-  Темпейську долину, багату своєю романтичною історією. Темпейська
долина багата символікою, яка повинна навіювати відвідувачам почуття
журби та роздумів. Тут екскурсовод повідомить деякі епізоди з біографії
графа Потоцького, які висвітлять історію виникнення парку, допоможуть
глибше зрозуміти й осмислити окремі його композиції;

-    грот Каліпсо, який здається створений самою природою. Вхід до нього розділений на дві половини гранітною, грубої форми підпорою, яка ніби підтримує його і надає йому цілком природного вигляду. В правому кутку гроту влаштований невеликий водоспад, гомін якого, очевидно, і став приводом для назви гроту Левовий або Громовий;

-   острів Анти-Цирцеї, або острів Кохання. Він створений в перший період будівництва парку в розширеній частині Верхнього ставу, або Чаруючого моря. Зв'язок з островом спочатку здійснювався з допомогою порому чи човна, а 1853 р. між північним берегом і островом був збудований дерев'яний місток для пішоходів на кам’яних опорах.

-   підземну річку Ахеронт, її довжина під землею - 211 м, ширина 3 м і висота 3 м; глибина води в каналі досягає 1 м. Протягом всього підземного каналу влаштовано 4 люки, за допомогою яких частково забезпечується його освітлення, а також здійснюється аерація. При цьому вражає геніальність інженерного розрахунку в поєднанні вибору віддалі при влаштуванні люків і вигинів каналу, що передбачає абсолютну відсутність протягу і убезпечує відвідувачів від застуди навіть в найжаркішу погоду;

-   старий дуб, віком біля 400 років. Німий свідок багатьох подій, що відбувалися у цих місцях. За народними переказами, саме під цим дубом збиралися на наради з козаками легендарні українські ватажки Максим Залізняк та Іван Гонта.

-   а також масу різноманітних статуй античних богів та давньогрецьких філософів, альтанки, скульптури.

         До цікавинок музею відносять:

-   катання човном по підземній річці Ахеронт;

-   катання на катамаранах та човнах по Верхньому ставу, навколо острова  Кохання;

-   катання верхи на конях, у кареті;

-   у зимовий період - катання на санях, запряжених кіньми;

-   можливість проведення весільних обрядів.

Отже з точки зору логістики парк «Софіївка» в Умані цікавий насамперед своєю історичною та сучасною транспортно-туристичною інфраструктурою, а також доставкою при його створенні дерев та рослин екзотичних порід зі всього світу.

Києво-Печерська Лавра: «логістика» монастирського господарства.

На високих схилах правого берега Дніпра величається увінчана золотими куполами Успенська Києво-Печерська Лавра. У 1051 р. в стольному граді Києві за князювання Ярослава Мудрого і митрополичого служіння святого Іларіона почала своє існування Києво-Печерська Лавра. Божим велінням, що було дане духівникові преподобного Антонія ігумену Есфігменського монастиря Феоктисту на далекій Афонської Горі, і благословенням самого преподобного Антонія була створена обитель, яка стала невичерпним джерелом благодатної молитви.

Незабаром високий духовний подвиг преподобного Антонія став широко відомим. До нього почали приходити за благословенням і духовними порадами городяни. Часто навідувались до печерного монастиря князь Ізяслав, син Ярослава Мудрого, і київська знать. їхнім коштом було споруджено наземний храм і келії, коли печери стали тісні для братії, кількість якої швидко збільшувалась. Сталося це близько 1062 р. Того року преподобний Антоній поставив першим ігуменом преподобного Варлаама, а сам пішов у віддалену печеру, де перебував сорок років.

Важливою подією в житті Києво-Печерського монастиря стало закладення і будівництво храму Успіння Божої Матері. Церква створювалася 15 років грецькими архітекторами й іконописцями і була освячена в 1089 р. митрополитом Іоанном. У розписах храму брав участь преподобний Аліпій, який вважається родоначальником вітчизняного, відмінного від грецького, іконописного мистецтва. 1091 р. у храмі було встановлено мощі преподобного Феодосія. Преподобний Антоній похований в Ближніх печерах згідно з його заповітом.Ченці Києво-Печерської обителі, і насамперед самітники, вирізнялися моральністю й подвижництвом. Це викликало в освічених і знатних людей інтерес до Лаври. Монастир став своєрідною академією православних ієрархів. До початку XIII ст. з числа його іноків у різні кінці Київської Русі було призначено 50 єпископів.

З Києво-Печерським монастирем пов'язане літописання. Першим відомим літописцем був преподобний Никон, ігумен Печерського монастиря. Автором Печерського літопису вважається преподобний Нестор Літописець, який близько 1113 р. закінчив свою геніальну «Повість временних літ». У першій чверті XIII ст. в монастирі було створено унікальний твір «Києво-Печерський Патерик», основу якого склали розповіді інока Полікарпа, а також послання Симона, єпископа Володимир-Суздальського.

У середині XIV ст. починається литовська експансія на Україні. Литовський князь Ольгерд, якому підпорядковувалися Київські землі, сповідував спочатку язичницьку віру, а після прийняття Кревської унії (1385 р.) між Литвою і Польщею почалося посилене насадження католицизму, Печерська обитель жила в цей період повнокровним життям. Про це свідчить, зокрема, такий факт: юнак Арсеній, родом з Твері, який прийняв постриг у другій половині XIV ст., «... возрадувався духом, коли знайшов у Києво-Печерському монастирі іноків, які сяяли доброчесністю, як зірки на тверді небесній, і намагався наслідувати їх, протягом багатьох років проходив різні ступені послуху...».

Печерський монастир користувався такою славою, що нерідко руські князі приходили до Лаври й залишалися жити в ній назавжди, причому дехто з них уславився як подвижник. Зокрема, тут у 1439 р. прийняв чернецтво з ім'ям Феодосій відомий полководець князь Федір Острозький, який передав обителі свої багатства.

З     1786    р.     київські     й    галицькі    митрополити    були    водночас  настоятелями (священноархімандритами) Печерської Лаври. Першою особою після настоятеля в Лаврі був намісник - як правило, ієромонах або ігумен, пізніше - архімандрит. Всіма справами монастиря керував Духовний Собор на чолі з намісником. До нього входили керівники лаврських відомств.
За духовними посадами наступним за старшинством після намісника був скарбничий. У його віданні були книги приходу й витрат усіх лаврських відомств. Начальник рахункового стола звіряв прибуткові й витратні статті, складав щомісячні та річні відомості. Благочинний відповідав за порядок у Лаврі, наглядав за поведінкою ченців, послушників, розпоряджався вартою. Еклезіарх відав усіма лаврськими церквами, різницями, начинням, виготовленням і продажем свічок, дзвоновим благовістом і церковною сторожою. Келар завідував трапезною, проскурнею та всіма їстивними припасами. Помічником келаря був «ключар погрібний». Ті, хто наглядав за Дальніми й Ближніми печерами, стояли на чолі братії печер і відповідали за порядок у печерах і печерних церквах. Лікарняний начальник піклувався про хворих і старих з числа лаврської братії. Економ внутрішній розпоряджався усім майном всередині Лаври; економ зовнішній керував лаврськими угіддями та господарством поза Києвом. Типограф керував друкарнею. Бібліотекар завідував лаврською бібліотекою. Для сповіді ченців обирався ними духівник.

У XVII – XIX ст. Києво-Печерська Лавра стала найбільшим церковним феодалом в Україні: «їй належали три міста, сім містечок, біля двохсот сіл та хуторів, більше ста шестидесяти винокурень та вітряків, біля двохсот шинків, два кінних заводи». Також Києво-Печерській Лаврі було підпорядковано багато дрібних монастирів та так звані пустелі (зокрема Китаєвська, Микільська та інші під Києвом) з їхніми угіддями і кріпаками в Україні, Росії, Білорусі.

Свого часу Києво-Печерська Лавра зіграла важливу роль у розвитку давньоруської культури, була центром літописання. Тут перекладалися на церковно-слов’янську мову та переписувалися твори іноземних авторів. У Лаврі працювали відомі літописці Нестор (автор «Повісті минулих літ»), Сільвестр. У ХІІІ ст. було складено «Києво-Печерський патерик» - важливе джерело історії Києва.

Києво-Печерська Лавра здійснювала широке будівництво ще з ХІ ст. (Успенський собор, Троїцька надбрамна церква). Наприкінці ХІІ ст. навколо Лаври було зведено оборонні стіни (в 1240 р. вони були зруйновані ордами Батия). У 1698-1701 рр. паралельно до них було споруджено нові фортечні стіни з баштами. В 1731-44 рр. споруджено Велику дзвінницю, висота якої 96, 52 м.

Активна господарська та будівельна діяльність Лаври обов’язково передбачала виконання транспортно-логістичних функцій. До напрямків «логістики» монастирського господарювання можна віднести фінансову, складську «логістику», управління запасами, виробничу та збутову «логістику», транспортування різноманітних вантажів, інформаційну (бібліотека, типографія) та освітню «логістику».

Так, при Печерському монастирі існували будинок для прочан і лікарня, на будівництво яких, Лавра  витратила понад  ста  тисяч  карбованців.   Свята  обитель  приймала на утримання до вісімдесяти тисяч паломників щороку. Багато з них не тільки безкоштовно жили в лаврському готелі, а й харчувалися за рахунок монастиря хлібом і капустняком три, чотири і більше днів поспіль. І так протягом десятиліть! Лавра, як й інші монастирі імперії, виділяла значні кошти на розвиток освіти: утримувала власну початкову школу, Духовне училище, асигнувала кошти на навчання бідних учнів Київської єпархії і навіть встановила п'ять стипендій в духовно-навчальних закладах Києва і Костроми “На згадку про чудесний порятунок священного життя Государя-Імператора Олександра II 4 квітня 1866 року”. 1 грудня 1860 р. в Лаврі відкрилося двокласне народне училище для дітей штатних служителів і жителів Києва. Згодом його було названо лаврською двокласною церковнопарафіяльною школою. У 1914 р. вона приймала на навчання до 130-140 дітей.

 У Лаврі склався унікальний некрополь. На території святої обителі, в церквах і печерах її спочивають: перший Київський митрополит Михаїл, князь Феодор Острозький, Єлисей Плетенецький, св. Петро Могила, Інокентій Гізель, десятки інших видатних діячів вітчизни. Багато хто з вельможних людей хотів, щоб після смерті їх поховали на Лаврському цвинтарі.

 Величезної шкоди архітектурним та історичним цінностям Лаври було завдано в роки Великої Вітчизняної війни. З листопада 1941 р. було висаджено у повітря Успенський собор. Досі точно не встановлено, ким виконувалися вибухові роботи - гітлерівцями чи радянським подпіллям. Наприкінці 50-х років посилився тиск партійно-політичної системи, і Заповідник перетворюється на розсадник атеїстичної пропаганди. У цей час за вказівкою директивних партійних органів було засипано старовинні колодязі Антонія і Феодосія, які ще з давніх часів користувалися великою популярністю у віруючих, а також виконували дренажну функцію.  У 1961 р. волюнтаристським рішенням партійних органів діючий монастир, який поновив свою діяльність на території Нижньої Лаври у 1941р., за часів німецької окупації, було закрито, його насельників вигнано. У наступні двадцять з лишнім років Ближні печери Києво-Печерської лаври (їх було внесено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО) було перетворено в популярний туристичний об’єкт для українських та іноземних відвідувачів. Якщо на початку ХХ ст., щоб відвідати Ближні печери, слід було попередньо одержати дозвіл у Михайлівському монастирі, то протягом 1960 – 1980 рр. печери відчули щоденний ніким не контрольований надмірний туристопотік. Як результат, це негативно вплинуло на мікроклімат печер (температуру повітря, вологість, вміст СО2), що поряд з іншими чинниками призвело до обвалу частини Ближніх печер у 2005 – 2006 рр.

У червні 1988 p. з нагоди святкування 1000-літнього ювілею Хрещення Київської Русі, згідно з постановою Ради Міністрів УРСР, новоствореній печерській громаді було передано територію Дальніх печер з усіма наземними будівлями й печерами; у 1990 р. передано територію Ближніх печер.

Софія Київська: ранньо-середньовічна будівельна та інформаційна логістика, мультимодальна доставка саркофагу.

Дивне відчуття охоплює кожного, хто переступає поріг славетної Софії Київської. Десь поза стінами залишається гомінливе сьогодення, віки розступаються, і постає далеке минуле… Софійський собор - всесвітньо відома пам'ятка архітектури і монументального живопису XI століття. Заснування собору згадується в літописах як під 1017 p., так і під 1037 р.Будівничим Св. Софії літописці називають великого київського князя Ярослава Мудрого. Джерела свідчать, що в цій справі Ярослав завершив починання свого батька Володимира - хрестителя Русі. Присвячений Премудрості Божій, собор, за задумом творців, мав утверджувати на Русі християнство.  Упродовж сторіч Софія Київська була головною святинею Русі-України - "митрополією руською". Собор, як головний храм держави, відігравав роль духовного, політичного та культурного центру. Під склепінням Св. Софії відбувалися урочисті "посадження" на великокняжий престол, церковні собори, прийоми послів, затвердження політичних угод. При соборі велося літописання і були створені перші відомі на Русі бібліотека та школа. На честь заснування Ярославом 1037 р. софійської бібліотеки перед входом до собору в 1969 р. було встановлено пам’ятний знак (скульптор І. Кавалерідзе).

  Отже, логістичний аспект Софійського собору як визначної історичної пам’ятки полягає як у ранньо-середньовічній інформаційній «логістиці» (оскільки він виступав як головний потужний інформаційно-культурний центр Київської Русі, який мав як міжнародні інформаційні зв’язки, насамперед, з Візантією та її столицею Константинополем, так і розгалуджену мережу внутрішніх інформаційних потоків, що охоплювала всю обширну територію Давньоруської держави і зв’язувала Київ з Новгородом, Черніговом, Суздалем, Новогород-Сіверським, Галичем тощо), так і будівельної “логістики». Остання відрізнялася тим, що практично всі будівельні матеріали, потрібні для спорудження та оздоблення собору, виготовлялися на місці, в Києві. Це стосується, як плінфи (обпаленої цегли), з якої зведені стіни величної будівлі ХІ ст. (плінфу виробляли в майстернях безпосередньо біля місця будівництва собору), так і смальти (шматочків кольорового скла), з якої виготовлена мозаїчна фігура Оранти-матері Божої, що молиться, на внутрішньому склепінні головного куполу собору (смальту продукували в майстернях Києво-Печерської лаври, звідки доставляли на будівництво Софіївського собору звивистою дорогою, що вела від Печерських пагорбів крізь чагарники Хрещатицького яру до Верхнього міста. Можливо використовувався ще один «доставочний» маршрут водний – Дніпром від Печерська до Подолу, а звідти – Боричевим узвозом (нині Андрієвським) та Володимирською вулицею до місця будівництва. В кожному разі майже всі будівельні матеріали, потрібні до зведення собору, виготовлялися в Києві, і лише білий мармуровий оздоблений екзотичним рослинним орнаментом саркофаг, у якому поховано Ярослава Мудрого, за всіма ознакми, було виготовлено в Херсонесі, який належав Візантії, а звідти водним шляхом (морем і по Дніпру) було доставлено в Київ. Отже і тут не обійшлося без, стосуючи сучасні логістичні терміни, мультимодального транспортування нестандартного вантажу державного значення, яке й було розроблене й успішно виконане давньокиївськими «логістами».

Софія — свідок й безпосередній учасник життя Києва протягом багатьох сторіч. Вона пережила навалу орд степових кочовиків у грізному 1240 році, періоди занепаду й відродження міста у XIV—XVI століттях, бачила національно-визвольну боротьбу українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького проти польсько-литовських феодалів у XVII столітті.

Великих збитків було завдано музею під час Другої світової війни. Хоч сам Софійський собор не зазнав руйнування, однак були пограбовані архіви музею, вивезені цінні фрески XII століття з Михайлівського Золотоверхого-монастиря, що зберігалися у храмі. Лише після війни їх повернули музею в пошкодженому вигляді.

Хотинська фортеця: транспортно-митні функцфї, історичний будинок митниці.

          Розташований на важливих транспортних магістралях, Хотин завжди привертав увагу завойовників. Зметою захисту від них була споруджена фортеця, яка пережила століття і бачила під своїми мурами полчища воїнів Османської імперії, повстанців Мухи, народних месників Дитинки, вояків Дмитра Вишневецького, Петра Дорошенка. Під час визвольної війни українського народу проти польської шляхти до Хотину двічі вступали війська Богдана Хмельницького. Хотин, що приваблює туристів з усього світу, одне з найдавніших міст України, нещодавно відсвяткував своє 1000-річчя. На початку XI ст. київський князь Володимир Великий створив систему прикордонних фортець на заході й півдні своєї держави, у тому числі Хотин. Назва міста, ймовірно, походить від дієслова "хотіти": це місце було завжди бажане для древніх поселенців, вони завжди хотіли жити у цьому красивому і багатому краї (інші версії пояснюють походження назви міста від слов'янського імені Хотин або від імені вождя даків Котизона). Спочатку це була невелика, збудована східними слов'янами на місці давнього поселення дерев'яна фортеця, яка захищала їх від численних завойовників. Поряд з нею і одночасно з нею існувало неукріплене селище. На його території археологи виявили залишки напівземлянкових жител з пічами-кам'янками, які датуються ІХ-Х ст., а на глибині 1,2-1,4 м було виявлено культурний шар VII-VIII ст. Особливо великим населеним пунктом Хотин був в ХІ-ХШ ст., коли він входив до складу Київської Русі. Тоді він займав територію більш як 20 га. Історики обгрунтували тезу, що замок і місто Хотин походять з самого початку XI ст. Після монголо-татарського завоювання Русі роль Хотина, як одного з найважливіших форпостів Галицько-Волинського князівства на південному заході ще більше зросла. Його укріплення охороняли важливу переправу на Дністрі і стримували грабіжницькі напади степових кочівників. Князь Данило Галицький, хоч і вимушений був підкоритися Золотій орді, не відмовився від боротьби з нею. Він посилено будував нові і укріплював старі фортеці. Виконуючи його волю, в Хотині в 40-50-х роках XIII ст. замість дерев'яних побудували кам'яні укріплення. Перша кам'яна фортеця була невеликою. Вона була розташована на тому самому місці, там де сьогодні стоїть північна башта, і простягалася на південь до теперішнього комендантського палацу. Впродовж віків її неодноразово реконструювали та розширювали, руйнували завойовники і знов відбудовували. Наприкінці XIV ст. Хотин увійшов до складу Молдавської держави. Воєвода Стефан III Великий значно розширив кордони фортеці. Було зведено мур шириною 5 і висотою 40 метрів. У самій фортеці були викопані глибокі підвали, які служили приміщеннями для воїнів. Упродовж XV-XVI ст. Хотинська фортеця — була резиденцією молдавських господарів. Завдяки міцній твердині і вигідному розташуванню, Хотин став центром розвитку ремесел і торгівлі, які в свою чергу сприяли розквіту культури та економіки міста. Про це, зокрема, свідчить і рукописне Хотинське Євангеліє XIV ст.

У Хотині в ті часи відбувалися найбільші у Молдавському князівстві ярмарки, на які приїздили купці з різних країн Східної та Західної Європи. Місто було важливим митним пунктом в європейсько- азіатській торгівлі. Від того часу залишився будинок старої хотинської митниці. У другій половині XVI ст. від хотинського ярмарку у молдавську казну надходила величезна сума грошей - 10000 золотих на рік. Влітку 1538 р. під час облоги замку польськими військами на чолі з графом Яном Тарновським було знищено частину стін і башт. У 1540-1544 pp. їх відбудували.

Після занепаду Молдавського князівства місто і фортеця перейшли до рук турків. Вони ще більше посилюють оборонну міць фортеці, але місцеве населення ніколи не змирилося з новими поневолювачами. Помічниками у цій боротьбі часто виступали запорозькі козаки. Так було в 1563 році, коли козаки на чолі з легендарним Дмитром Вишневецьким (Байдою) зайняли фортецю і почали переговори з молдавським господарем про спільний виступ проти Туреччини. Через зраду молдавських бояр загін козаків був розгромлений, а Дмитро Вишневецький був страчений в Константинополі. У 1615 р. польські війська зайняли Хотин. Після Цецорської війни 1620 р. між Польщею та Туреччиною, в ході якої польські війська були розбиті, а великий коронний гетьман Станіслав Жолкевський загинув, Хотин став головним форпостом оборони від турецької навали. У вересні - на початку жовтня 1621 року біля стін Хотинської фортеці проходили події знаменитої Хотинської війни, яка прославила запорозьких козаків і їхнього гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного і стала зламним моментом в історії Османської імперії. Перемога під Хотином врятувала Західну Європу від вторгнення яничар, справила сильне враження на всі народи і знайшла свій відголос в літературі. Після Хотинського  миру фортеця  була повернена молдавським господарям, але фактично її контролювали турки.  На обох берегах Дністра,  по якому проходив кордон між Османською імперією та Річчю Посполитою, височіли та протистояли одна одній дві могутні  фортеці – хотинська та кам’янець-подільська. Впродовж XVII століття Хотин переходив з рук в руки, ним володіли і польські королі, і турецькі феодали, неодноразово місто визволяли запорозькі козаки. Під час визвольної війни у Хотині 1650-1653 pp. перебували війська Богдана Хмельницького. 11 листопада 1673 р. коронний гетьман Ян Собеський на чолі 30-тисячного польсько-литовсько-козацького війська вщент розгромив у Хотині 40-тисячну турецьку армію. Війни з турками тривали ще довгі роки. Тільки на початку XVIII століття туркам вдалося остаточно закріпитися в Хотині і в фортеці. Після реконструкції 1712-1718 pp. (при допомозі французьких інженерів) вона стала наймогутнішим вузлом османської оборони на сході Європи.

Хоча в XV1II-XIX ст. фортеця поступово втрачає своє оборонне значення, під її мурами продовжують кипіти битви. Її кілька разів штурмують російські війська. В 1739 році вони вступають в Хотин після перемоги над турками у битві під Ставчанами в якій хоробро билися з ворогами українці, росіяни, грузини і молдовани. В 1769-1787 pp. росіяни знову штурмують Хотинську фортецю. Але лише після російсько-турецької війни 1806-1812 pp. Хотин увійшов до складу Росії і став повітовим центром Бессарабської губернії. Відступаючи, турки майже повністю знищили Хотин, який поступово став відбудовуватись. В 1826 році місту Хотину був наданій герб: в золотому полі срібна тривежева цитадель, супроводжена вгорі срібним рівнораменним хрестиком над двома схрещеними шаблями -символами захисту краю від ворогів. На передній вежі півмісяць на держаку, а на держаках обох крайніх веж - застромлені бунчуки. В 1832 р. на території фортеці було збудовано нову церкву св. Олександра Невського. 1856 року уряд скасував статус Хотинської фортеці як військового об'єкту. Саме місто протягом XIX ст. розбудовувалось на рівнинному плато за регулярним планом. За переписом 1897 р. Хотин нараховував 18126 мешканців. Після реформи 1860-х років у Хотині виникли перші промислові підприємства. Тут було кілька водяних млинів. На початку XX ст. в Хотині діяли 3 броварні 10 ґуралень, 4 тютюнові фабрики, лісопильний і цегельний заводи, 2 друкарні. Місто мало дві лікарні на 45 ліжок, аптеку, діяли 2 двокласні повітові училища (чоловіче і жіноче), 2 чоловічі однокласні училиша та одне приватне. Багато лиха і страждань жителям міста принесли Перша світова та Громадянська війни. В 1918 році на прикордонну Хотинщину претендувало 5 держав: Росія, Україна, Молдавська народна республіка, Австро-Угорщина і Румунія. 10 листопада 1918 року в Хотин вступили війська королівської Румунії. Почалися репресії та терор. Але хотинчани не підкорилися новим окупантам. В січні 1919 року спалахнуло антирумунське повстання. Влада в більш як ста селах перейшла до рук Хотинської Директорії на чолі з И. І. Волошенком-Мардар'євим. Директорія, підтримувана народом, вирішила вигнати румунів з свого краю і повернути собі волю. Протягом 10 днів учасники Хотинською повстання вели запеклі бої з королівськими військами. Проте увірвавшись 1 лютого в Хотин, загарбники вчинили розправу над населенням. Щодня окупанти вели сотні людей на руїни Хотинської фортеці, звідки ніхто не повертався. Хотин упродовж 22 років став повітовим центром Румунії. 6 липня 1941 р. до Хотину знову увірвалися загарбники - німецько-румунські війська. Знову почалися роки терору і страждань. В місті вже в перші дні окупації була створена антифашистська організація, яка діяла цілий рік і яку очолював Кузьма Галкін. Лише в серпні 1942 р. вона була розсекречена і знищена. Визволено місто було 3 квітня 1944 р. Проте в післявоєнні роки Хотин, як і вся Україна, зазнав впливу тоталітарної комуністичної системи. Незалежність 1991 року стала втіленням вікової мрії хотинчан про свою державу.

Сьогодні Хотин - одне з найбільших міст Чернівецької області, важливий промисловий, туристичний і культурний центр Буковини. У вересні 1991 р. під час свята з нагоди 370-річчя Хотинської битви було відкрито монумент на честь гетьмана України Петра Сагайдачного (скульптор І. Гамаль). У Хотинській фортеці проводилися зйомки багатьох популярних художніх фільмів: "Гадюка", "Захар Беркут", "Балада про доблесного лицаря Айвенго", "Три мушкетери", "Чорна стріла", "Стара фортеця", "Стріли Робін Гуда". Серед недавніх - екранізація кіностудією їм. Олександра Довженка твору відомого українського письменника Юрія Мушкетика "Яса".

Беручи до уваги багаті історичні традиції міста, в 2000 році постановою Кабінету Міністрів України був створений Історико-архітектурний заповідник "Хотинська фортеця". А у вересні 2002 року древнє місто відзначило свій 1000-літній ювілей.

Херсонес Таврійський: порт, склади, «Віа Мілітаріс».

Цей надзвичайний історико-археологічний заповідник відомий далеко за межами нашої країни. Розкопки, що ведуться у ньому вже близько двох сторіч, відкрили світові місто-державу, що за тисячі років свого існування була визначним торговельним, транспортним і політичним центром Причорномор'я. 2500 років тому біля південно-західної кримської бухти, що нині має назву Карантинна, грецькі переселенці з Гераклеї Понтійської, потіснивши корінне плем'я таврів, заснували нове місто Херсонес Таврійський. Гучна назва (у перекладі з грецької вона означає «півострів таврів») скоро виправдала себе: сторіччя потому місто вже займало майже всю територію Херсонського півострова. Мешканці міста - митці, ремісники, лікарі, землевласники - змогли створити величну й історично багату культуру, пам'ятки якої збереглися і понині. А вино, що виробляли херсоніти із нововиведеного ними сорту винограду, славилося на весь тогочасний еллінський світ. Розташований на вигідній в усіх відношеннях території, Херсонес від самого початку заснування став ласим шматком для завойовників, тому мешканці постійно змушені були захищати свою територію. Кровопролитні війни з кочовими племенами виснажували економіку міста і винищували його населення, тому херсоніти просили захисту у своїх більш сильних союзників, поступаючись натомість власною самостійністю й незалежністю. Так Херсонес потрапив під вплив спочатку Понтійського царства, потім – Риму, від якого залишилася фортеця Гаракс та брукована дорога «Віа Мілітаріс», збудована за всіма традиціями римського дорожнього будівництва. Остання по прямій лінії, через гори, з’єднувала Херсонес та фортецю та мала довжину 100 км. Рештки цієї дороги зберіглися до нашого часу, їх показують туристам.

В IV ст. н. є. християнство, що існувало в Херсонесі від початку свого виникнення, стало основною релігією міста. Театри, капища, олтарі та інші пам'ятки античного архітектурного мистецтва було зруйновано, натомість на околицях міста з'явилися численні монастирі, каплиці, скити, а також славнозвісне печерне місто. В V ст. Херсонес став форпостом Візантійської імперії і отримав нове ім'я: візантійці називали місто Херсоном, слов'яни - Корсунем. Херсонес цікавий також і тим, що був хоч і опосередкованим, проте «учасником» хрещення Русі. На початку X ст. київський князь Володимир вподобав візантійську принцесу Анну. Її батько, імператор Василь Другий, пообіцяв видати дочку за Володимира в обмін на військову послугу від Київської Русі, але опісля відмовився родичатися із могутнім князем-язичником. Тоді розлючений Володимир вирішив захопити Херсонес, щоб потім обміняти його на принцесу. Місто боронилося з усіх сил: руському війську вдалося подолати опір лише через дев'ять місяців облоги, та й то лише тому, що знайшовся зрадник, який повідомив, де пролягає міський водогін. Залишившись без води, Херсонес змушений був здатися. Василь Другий, звісно, не хотів втрачати такий стратегічно важливий об'єкт, як Херсонес, і йому нічого не лишалося окрім, як дати згоду на весілля Анни й Володимира, але лише за умови, що той прийме християнство. Київський князь охрестився і поїхав до Києва з дружиною, перед цим фактично пограбувавши і так знекровлене довгим опором місто.

У XIII ст. торгівля на Чорному морі опинилася під владою італійських купців, які заснували на узбережжі моря свої факторії і склали серйозну конкуренцію Херсонесу. Торгові шляхи перемістилися до Східного Криму, і економіка Херсонесу почала стрімко занепадати. У кінці XIII ст. місто було спалене ордами хана Ногая, а ще через 50 років територію полісу зайняли генуезці. Від міста залишилося лише невелике поселення біля порту, що обслуговувало генуезькі кораблі. У XV ст. життя в Херсонесі згасло остаточно, і з плином часу земля поглинула те, що залишилося від цього у минулому могутнього міста митців, ремісників, героїв. Розкопки тут почалися лише 1827 року. За 180 років археологічних робіт відкрито більше третини міста. Віднайдене під шаром землі вразило дослідників настільки, що Херсонес отримав ще одну назву - «Руська Троя». До складу заповідника входять 5 археологічних комплексів (городище Херсонеса Таврійського, некрополь Херсонеса в Карантинній, фортеця Чембало, фортеця Каламіта, античні земельні наділи та садиби) і 11 пам'яток архітектури на території городища та фортеці Каламіта. Задля збереження цих унікальних архітектурних пам'яток Херсонес було занесено до списку 700 найвизначніших пам'яток світової культури ЮНЕСКО.

Висновки. З наведеної вище логістичної оцінки «туристичних чудес України» добре видно, що різноманітні логістичні (в сучасному розумінні) функції притаманні всім семи українським дивам. Так, важливими транспортно-митними осередками середньовіччя були місто-фортеця Кам’янець-Подільський, Козацький острів Хортиця, Хотинська фортеця. Рештки давньоримських транспортних споруд спостерігаються в Заповіднику «Кам’янець” та Херсонесі Таврийському. Розвинуті «логістичні» функції монастирського господарювання були притаманні Києво-Печерській Лаврі. Середньовічна будівельна «логістика» простежується в Софії Київській та Києво-Печерській Лаврі. Мультимодальна доставка цінних нестандартних вантажів здійснювалися в минулому у випадку як Софії Київської (саркофаг для Великого князя), так і Дендропарку «Софіївка» в Умані (доставка дерев екзотичних порід). Можна тільки уявити, скільки зусиль та коштів потребувало здійснення цих «логістичних» операцій за рівня розвитку транспортних технологій та техніки того часу. Але незважаючи ні на що, ці складні «логістичні» завдання були успішно виконані, в результаті чого ми нині маємо можливість захоплюватися туристичними чудесами України. Отже, важливість логістичного чинника для створення та функціонування туристичних див України та світу була в минулому та залишається нині надзвичайно великою.

Література

1.                            1000 чудес света. Сокровища человечества на пяти континентах. – М.: Астрель, 2005. – 576с.

2.                            Клімов А.А. Чудеса світу. Ілюстрована енциклопедія. – Харків: Ранок, 2004. – 128с.

3.                            www.7chudes.in.ua

4.                            http//svit.ukinform.com

5.                            Смирнов І.Г. Логістика просторово-територіальний вимір: Моногр. – К.: Обрії, 2004. – 335с.

6.                            Смирнов І.Г. Бізнесові основи міжнародного туризму: К.: ВПЦ «Київський університет», 2007. – 125с.

7.                            Смирнов И.Г. Еврологистика по-древнеримски //Logistics. – 2008. - №4. – С.42-47.

8.                            Гвозденко А.А. Логистика в туризме: Уч.пос. – М.: Финанси и статистика, 2004. – 272с.

9.                            Андруховец П. Украина и Россия: туризм глазами логиста //Logistics. – 2008. - №5. – С.16-17.