Лега А.Ю.

Черкаський державний технологічний університет

Тенденції та процеси по створенню системи міжнародної безпеки та їх вплив на світове співтовариство

Наприкінці XX ст. та на початку третього тисячоліття склалася об`єктивна необхідність щодо аналізу та прогнозування сценаріїв розвитку глобальної системи безпеки. Рушійної сили набули два протилежні процеси – глобалізація й фрагментація.

Непередбачувана ланцюгова реакція, викликана швидким розвитком інформаційних і телекомунікаційних технологій та рухом капіталу, дестабілізує одні країни й спричиняє кризу в інших. Зростає занепокоєння, що ситуація може вийти з-під контролю, загрожуючи цілісності культур і суверенітету держав. Отже, існує нагальна потреба пристосування принципів, норм та інститутів до нових загроз і викликів.

Впродовж останнього десятиліття поняття про реальну загрозу безпеці суттєво змінилися. Сьогодні загроза існує не для території країни, а для її устрою, функціонування її інститутів і добробуту її громадян. Головною загрозою безпеки міжнародної спільноти вважають слабкість ряду держав, внаслідок браку демократичних структур або їх неспроможності стримати й подолати такі явища, як організована злочинність, міжнародний і внутрішній тероризм, корупція, відсутність політичних свобод, порушення прав людини, релігійні та етнічні конфлікти, агресивний націоналізм.

У недалекому майбутньому внутрішні конфлікти можуть становити головну загрозу стабільності у світі. Прямим наслідком таких конфліктів можна назвати внутрішню міграцію, яка в свою чергу спровокує появу потоків біженців та інші регіональні дестабілізуючі зміни. Якщо міжнародна спільнота не буде здатна залучити сторони до діалогу, конфлікт може перерости не лише в громадянську війну, але й спровокувати війну між країнами, оскільки сусідні держави будуть намагатися обернути ситуацію на свою користь.

Негативні наслідки поширення внутрішніх конфліктів залишались головною підставою для зовнішнього втручання в ці конфлікти із застосуванням сили. Необхідність подолання наслідків внутрішніх конфліктів (зокрема, поява біженців, економічної руйнації та злочинності), а також поширення насильства за межі охоплених конфліктами держав ставлять під сумнів одну з фундаментальних норм міжнародних відносин — державний суверенітет.

Досить тривалий час на міжнародних форумах, зокрема в РБ ООН, наполегливо наголошується на тому, що основу системи міжнародних відносин становлять права особи, а державний суверенітет обумовлюється відповідальністю перед населенням. Це нове нормативне середовище піднімає питання відповідальності міжнародної спільноти за захист прав особи в разі бездіяльності держави та (або) насильства з її боку.

На сучасному етапі розвитку міжнародних відносин триває складний процес примирення та узгодження інтересів різних міжнародно-політичних суб'єктів, що має за мету формулювання нових законів світової політики та побудову нової системи міжнародних відносин. Зауважимо, що саме зараз вперше в історії спостерігаємо принципову цивілізаційну відмінність між головними світовими акторами. Якщо всі попередні системи були створені державами, які використовували відомі засоби, мали єдину шкалу оцінки результатів, то на сьогодні ситуація протилежна. Це ускладнює пошуки спільного знаменника для учасників, який міг би служивати основою нової системи.

Характерною рисою світового розвитку, починаючи з 90-х років XX ст., є інтенсифікація транснаціональних процесів, що відбуваються в матеріальній і духовній сферах суспільства. За цих умов більшу увагу привертають глобальні проблеми (ГП), які, торкаючись людства в цілому і кожної держави зокрема, концентрують у собі протиріччя суспільного розвитку.

На початку 90-х р. під системою ГП розуміли сукупність життєво важливих, загальнолюдських проблем, що становлять загрозу для всього людства і потребують для свого розв'язання спільних зусиль міжнародного співтовариства. Усі вони, по-перше, стосуються життєдіяльності всього людства; по-друге, виявляють себе як об'єктивні чинники розвитку суспільства.

Постійне загострення ГП призводить до переростання їх у проблеми глобальної безпеки (ПГБ). Міжнародне співтовариство увійшло в період розв'язання ПГБ, які змінили взаємовідносини між державами: з одного боку, складність їх розв'язання привела колишніх непримиренних суперників до партнерства в пошуку адекватних відповідей на ситуацію, а з другого - загострила протиріччя до рівня боротьби за виживання.

Поступово явно виокремилася нова закономірність, що визначає тісний взаємозв'язок відносин між людиною і природою, суспільством і державою, окремо взятою країною і міжнародним співтовариством. Дослідження проводяться з урахуванням головних потреб суспільства як живого організму і виходять із наявності восьми ПГБ: енергетичної, сировин ної, соціальної, інформаційної, технологічної, екологічної, епідемічної і проблеми роззброєння. Розв'язання ПГБ є передумовою прогресу в усіх сферах людської діяльності, руху міжнародного співтовариства до стану безпеки.

Під впливом ПГБ міжнародне співтовариство після Першої, Другої та „холодної” світових воєн увійшло в стан боротьби за виживання, що проявляється у двох протилежних тенденціях. З одного боку, відбувається інтеграція держав (за культурною ознакою), що проявляється у формуванні сучасних регіональних цивілізацій (східно-православної, західно-християнської, латиноамериканської, африканської, ісламської, індуїстської, конфуціанської), а на їх основі - технологічних анклавів (євроатлантичного, євразійського, латиноамериканського, азіатсько-тихоокеанського, південно-африканського), які стають центрами сили. З іншого — розпочалася фрагментація держав (за етнічною ознакою), що виражається в розпаді федеративних, поліетнічннх, поліконфесійних і регіональних держав (1945 р. - 51 країна-член ООН, 1995 р. - 185, 2002 р. - 189, прогноз на 2045 р. - майже 300).

Зважаючи як на інтеграцію так й на фрагментацію держав зазначимо, що основним аспектом для усих учасників сучасних міжнародних відносин повинно бути чітке уявлення владного апарату кожної держави про майбутнє своєї націїї як складової частини міжнародної спільноти.

Протиріччя сучасних цивілізацій, що є причинами конфліктів між ними, мають складну природу: по-перше, вони ґрунтовно диференційовані одна від одної мовою, історією, культурою, традиціями і, найголовніше, релігією; по-друге, у зв'язку з розвитком транспорту та комунікацій світ стає компактнішим, що підвищує рівень взаємодії народів, посилюючи розбіжності між цивілізаціями, загострюючи взаємну ворожість, яка бере свій початок у глибинах історії; по-третє, посилення ролі релігії створює основу для ідентичності, в результаті якої послаблюються національні межі й формуються цивілізації, що веде до ослаблення національних держав, породжуючи захисні дії у формі "фундаментальних" прагнень, наявних сьогодні в ісламі, західному християнстві, іудаїзмі, буддизмі й індуїзмі; по-четверте, у багатьох незахідних цивілізаціях почала формуватися й виховуватися на місцевій культурі своя національна еліта, яка характеризується антизахідною спрямованістю своєї політичної діяльності; по-п'яте, на відміну від економічних і політичних протиріч, релігійні розходження менш мінливі й тому менш компромісні та здебільшого нерозв'язані. Значна частина глобальних проблем суспільства являє собою та є потенційною в майбутньому причиною та джерелом виникнення воєнних конфліктів.

Кількість воєнних конфліктів у світі з року в рік зростає. Більшість з них є внутрішніми і мають характер зіткнення окремих груп населення за релігійними, етнічними, національними ознаками. Неспроможність задоволення потреб етнічних меншин на територіях багатонаціональних держав, зростання впливу ісламського фактора, що супроводжується зростанням терористичної діяльності, є причинами воєнних конфліктів сучасності, які потребують вирішення не у вигляді збройного втручання, а за допомогою оновлених норм міжнародної політичної системи.