Филологические науки/7. Язык, речь, речевая коммуникация

ст. викладач Ніколаєнко І.В.

Академія праці і соціальних відносин федераціїї профспілок України, Україна

МОВА І МІЖКУЛЬТУРНА КОМУНІКАЦІЯ

На сьогоднішній день процес трансформації охопив різні сфери громадського життя суспільства і розвивається він надзвичайно важко і болісно, оскільки стикається з величезною кількістю перешкод і обмежень з боку держави, з недовірою до влади, з некомпетентністю і волюнтаризмом. Одним із шляхів подолання існуючих труднощів є налагодження ефективної системи комунікації між різними суспільними групами і владою. Ця система повинна бути заснована на принципах рівного доступу до необхідної інформації, прямого спілкування між собою, колективного прийняття рішень і ефективної роботи. До цього потрібно додати, що різнобічні міжнародні контакти на всіх рівнях показали, що успіх у будь-якій сфері міжнародної діяльності багато в чому залежить від ступеня підготовки в галузі міжкультурної комунікації. І, нарешті, закінчення „холодної війни” між Сходом і Заходом істотно розширило торгово-економічні відносини між ними. У кожній країні з року в рік зростає кількість людей, що мають економічні, політичні, гуманітарні контакти поза межами своєї культури.

Результатом нових політико-економічних відносин стало збільшення прямих контактів між людьми на міжособистістому рівні, в побуті, в неформальних стосунках. Стаючи учасниками будь-якого виду міжкультурих контактів, люди взаємодіють із представниками інших культур, що найчастіше істотно відрізняються один від одного. Відмінності в мовах, національній кухні, одязі, нормах суспільної поведінки, відношення до виконуваної роботи найчастіше роблять ці контакти важкими, інколи неможливими. Але це лише поодинокі проблеми міжкультурних контактів. Основні причини їхніх невдач знаходяться поза межами видимих розбіжностей. Вони – у різному у світовідчутті, тобто іншому відношенні до світу і до інших людей. Головна перешкода, що заважає успішному вирішенню цієї проблеми, полягає в тому, що ми сприймаємо інші культури крізь призму своєї власної, тому наші спостереження і висновки обмежені її рамками. На жаль, ми не розуміємо значення слів, вчинків, дій, що не характерні для нас самих. Наш етноцентризм не тільки заважає міжкультурній комунікації, але його ще і важко розпізнати, тому що це несвідомий процес. Звідси напрошується висновок, що ефективна міжкультурна комунікація не може виникнути сама по собі, їй необхідно цілеспрямовано навчатися.

У дослідженнях міжкультурної комунікації можна виділити психологічні, соціологічні і лінгвістичні напрямки. Цей розподіл залежить як від об'єкта дослідження, так і від застосовуваних методик.

Лінгвістів насамперед цікавить, як саме відбувається процес комунікації. Що в мовному повідомленні сигналізує про наявність міжкультурної взаємодії? Що саме характеризує повідомлення, якими обмінюються представники різних культур? У яких комунікативних контекстах це проявляється? Як саме відбувається нерозуміння, неповне розуміння, які мовні особливості і механізми дозволяють або не дозволяють.

Ближче усього до психології з розроблюваних лінгвістичних тем знаходиться вивчення різних комунікативних стилів у їхньому використанні всередині і за межами своєї групи. Психологічне поняття акомодації застосовується до таких параметрів комунікації, як темп мови, вибір відповідної лексики, спрощена або ускладнена граматична структура. Акомодація може бути позитивною (підлаштування під співрозмовника) або негативною (використання максимально відмінного від співрозмовника стилю). Спрямованість акомодації при спілкуванні представників різних груп залежить (якщо говорити про внесок культурного компонента) від того, як одна група відноситься до іншої.

Другий важливий напрямок лінгвістичних досліджень пов'язаний з вивченням дискурсу як певного інтегрального процесу, центрального для комунікативної діяльності.

Мова – це дзеркало навколишнього світу, яка відображає дійсність і створює свою картину світу, специфічну й унікальну для кожної мови і, відповідно, народу, етнічної групи, мовного колективу, що користується даною мовою як засобом спілкування. Подолання мовного бар’єру недостатньо для забезпечення ефективності спілкування між представниками різних культур. Для цього потрібно подолати бар’єр культурний. Існують так звані національно – специфічні компоненти культур, тобто саме те, що і створює проблеми міжкультурної комунікації.

Мова. Мова – дзеркало культури, в ній відображається не тільки реальний світ, що оточує людину, не тільки реальні умови його життя, але і суспільна самосвідомість народу, його менталітет, національний характер, спосіб життя, традиції, звичаї, мораль, система цінностей, світовідчуття, бачення світу.

Мова – скарбничка культури. Вона зберігає культурні цінності – у лексиці, у граматиці, в ідіоматиці, у прислів’ях, приказках, у фольклорі, у художній і науковій літературі, у формах письмового й усного мовлення [5;26].

Мова – передавач, носій культури, вона передає скарби національної культури, що зберігається в ній, з покоління в покоління. Опановуючи рідну мову, діти засвоюють разом з цим і узагальнений культурний досвід попередніх поколінь.

Мова – знаряддя, інструмент культури. Вона формує особистість людини, носія мови, через нав’язані йому мовою і закладені в мові бачення світу, менталітет, відношення до людей тощо, тобто через культуру народу, що користується даною мовою як засобом спілкування.

Отже, мова не існує поза культурою як соціально успадкованої сукупності практичних навичок і ідей, що характеризують наш спосіб життя. Як один з видів людської діяльності, мова виявляється складовою частиною культури, обумовленої як сукупність результатів людської діяльності в різних сферах життя людини: виробничої, суспільної, духовної. Однак як форма існування мислення і, головне, як засіб спілкування мова постає в одному ряді з культурою.

Якщо ж розглядати мову з погляду її структури, функціонування і способів оволодіння нею (як рідною, так і іноземною), то соціокультурний шар, або компонент культури, виявляється є частиною мови або тлом його реального буття.

У той же час компонент культури є не просто якась культурна інформація, що повідомляється мовою. Це невід’ємна властивість мови, властива всім її рівням і всім галузям.

Мова – могутнє суспільне знаряддя, що формує людський потік в етнос, що утворює націю через збереження і передачу культури, традицій, суспільної самосвідомості певного мовного колективу.

Провідне місце серед національно – специфічних компонентів культури займає мова. Мова в першу чергу сприяє тому, що культура може бути як засобом спілкування, так і засобом роз’єднання людей. Мова – це знак належності його носіїв до визначеного соціуму.

Як галузь науки про мову, безпосередньо пов’язаною з вивченням культури, останнім часом все більшого поширення набуває лінгвокультурологія.

Лінгвокультурологія – це нова філологічна дисципліна, що вивчає певним чином підібрану й організовану сукупність культурних цінностей, досліджує живі комунікативні процеси народження і сприйняття мови, досвід мовної особистості і національний менталітет, дає системний опис мовної „картини світу” і забезпечує виконання освітніх, виховних і інтелектуальних завдань навчання.

Таким чином, лінгвокультурологія – комплексна наукова дисципліна синтезуючого типу, що вивчає взаємозв’язок і взаємодію культури і мови в її функціонуванні і відображається в цьому процесі як цілісна структура одиниць у єдності їх мовного і позамовного (культурного) змісту за допомогою системних методів і з орієнтацією на сучасні пріоритети і культурні установлення (систем норм і суспільних цінностей).

Висновки. Актуальність усіх проблем, пов’язаних з культурою, набула насьогодні небувалу гостроту. Підвищений інтерес до вивчення культур різних народів, висування на передній план культурології, що ще донедавна перебувала в напівзабутті; уже згадуване відоме пророцтво С. Хантінгтона про третю світову війну як війну культур і цивілізацій – усе це свідчить про дійсний бум, вибух інтересу до проблем культури.

У наш час науково-технічний прогрес і зусилля креативної частини людства відкривають все нові можливості, види і форми спілкування, головною умовою ефективності яких є взаємопорозуміння, діалог культур, терпимість і повага до культури партнерів по комунікації. Усе це разом взяте – і призвело до особливої уваги щодо проблем міжкультурного спілкування.

Тісний зв’язок і взаємозалежність викладання іноземних мов і міжкультурної комунікації настільки очевидні, що навряд чи потребують розлогих коментарів. Кожен урок іноземної мови – це перехрестя культур, це практика міжкультурної комунікації, тому що кожне іноземне слово відбиває іноземний світ і іноземну культуру.

Основна відповідь на питання про вирішення актуальних завдань навчання іноземним мовам як засобові комунікації між представниками різних народів і культур полягає в тому, що мови повинні вивчатися в нерозривній єдності зі світом і культурою народів, що говорять на цих мовах.

Специфічними особливостями володіє і сам носій національної мови і культури. У міжкультурному спілкуванні необхідно враховувати особливості національного характеру комунікантів, специфіку їхнього емоційного складу, національно-специфічні особливості мислення.

У нових умовах, радикальне підвищення рівня навчання комунікації, спілкуванню між людьми різних національностей може бути досягнуто тільки при ясному розумінні і реальному обліку соціокультурного фактора. Багаторічна практика викладання живих мов як мертвих призвела до того, що ці аспекти мови виявлялися в тіні, залишилися незатребуваними. Таким чином, у викладанні іноземних мов є істотне упущення. Одне з найбільш важливих і радикальних умов заповнення цієї прогалини – розширення і поглиблення ролі соціокультурного компонента в розвитку комунікативних здібностей. За словами Є. Сепіра, „кожна культурна система і кожен одиничний акт суспільного поведінки явно або приховано має на увазі комунікацію”.

Усі тонкості і вся глибина проблем міжмовної і міжкультурної комунікації стають особливо наочними, а іноді і просто усвідомлюваними, при зіставленні іноземних мов з рідними, чужими культурами зі своєю рідною, звичною. От чому навчальний предмет „світ досліджуваної мови” рекомендується, якщо дозволяють можливості, вести ніби з двох сторін, у вигляді рівнобіжних курсів: один – носієм мови і культури досліджуваної мови, а другий – носієм рідної мови і культури.

Взаємовідносини і взаємодія мови і культури відіграють найважливішу роль як для удосконалювання форм і ефективності спілкування, так і для викладання іноземних мов; їхнім ігноруванням пояснюється багато невдач у міжнародній і в педагогічній практиці.

Ось чому без знання світу досліджуваної мови неможливо вивчити мову як засіб спілкування. ЇЇ можна вивчити як скарбничку, спосіб збереження і передачі культури, тобто як мертву мову. Жива мова живе у світі її носіїв, і вивчення її без знання цього світу позбавляє можливості користуватися цією мовою як засобом спілкування. Вивчення світу носіїв мови спрямоване на те, щоб допомогти зрозуміти особливості мововживання, додаткові значеннєві навантаження, політичні, культурні, історичні реалії, так-як в основі будь-якої комунікації, тобто в основі мовного спілкування лежить „обопільний код”, взаємне знання реалій, знання предмета комунікації між учасниками спілкування.

Література

1. Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. – Москва: Художественная литература, 1990. – 543 с.

2. Почепцов Г.Г. Теорія комунікації. – Київ: Видавничий центр „Київський у- т”, 1999. – 307 с.

3. Почепцов Г.Г. Элементы теории коммуникации. — Ровно: Ровенский ин-т славяноведения, 1999. – 143с.

4. Тер-Минасова С.Г. Язык и межкультурная коммуникация. – Москва: Слово, 2002. – 262 с.

5. Верещагин Е.М., Костомаров В.Г. Язык и культура. – Москва: Русское слово, 1990. – 247с.

6. Фон Гумбольдт В. Язык и философия культуры. – Москва: Прогресс, 1985. – 451 с.

7. Бромлей Ю.В. Этнос и этнография. – Москва: Наука, 1975. – 284 с.

8. Антипов Г.А., Донских О.А., Марковина И.Ю., Сорокин Ю.А. Текст как явление культуры. – Новосибирск: Наука, 1989. – 196 с.

9. Воробьев В.В. Лингвокультурология. Теория и методы. – Москва: Наука, 1997. – 265 с.

10. Сепир Э. Язык. Введение в изучение речи // Избранные труды по языкознанию и культурологии. – Москва: Прогресс, 1999. – 655 с.

11. Виноградов В.С. Лексические вопросы перевода художественной прозы. – Москва: Наука, 1978. – 387 с.