Филологические науки/ 8. Родной язык и литература

Старший викладач Ніколаєнко І. В.

Академія праці і соціальних відносин федерації профспілок України, Україна

Роль оповідача в процесі ретроспективного розгортання сюжету.

Одним з варіантів розвитку роману історичною другої половини ХХ століття стає його перетворення на роман філософський, коли історія стає необхідним ключем до розуміння сучасності та розкриття найскладніших проблем, які постають у процесі самовизначення особистості.

Тому особистість стає наріжним каменем у романі, де постать головного героя визначає mode of existence, спосіб існування, всього тексту, специфіку його побудови, особливості розгортання сюжету.

Такий тип історичного роману полягає в тому, що інтерес становить насамперед культура, естетична спадщина минулого, а не глобальні історичні процеси та катаклізми. Засобом осягнення минулого стає не тверезий соціально-історичний аналіз, а емоційно синтетичне осягнення чужої культури. Як наслідок, відбувається суб’єктивно-синтетичне відтворення історичної епохи, причому епоха показано “зсередини” – через долю героя, який належить епосі та може розглядатися як її найяскравіше втілення.

Роман англійського письменника японського походження Кадзуо Ісігуро “Залишок дня” можна віднести до так званого псевдоісторичного роману, який характеризується створенням своєї апокрифічної історії, де офіційні історичні події доповнюються автором на власний розсуд, пародіюються і в кінцевому результаті відбувається повна чи часткова зміна “класичної історії” на альтернативну.

Письменник передає право голосу герою, крізь призму сприйняття якого подано всі події та персонажі роману. Використання такого типу оповіді зумовлює і особливості композиції: ретроспективне розгортання сюжету, коли оповідач, перебуваючи на порозі небуття, згадує все своє життя, аналізуючи власні вчинки та поведінку людей, які його оточували. Сама назва роману визначає такий тип оповіді - вона інтенсифікує об’єм культурної пам’яті, пробуджує асоціації та апелює до життєвого досвіду читача. А використовуючи форму сповіді письменник скорочує відстань між автором і реципієнтом.

Письменник використовує тип внутрішнього оповідача. (Д. Лодж називає його “ненадійним оповідачем”), якому притаманні такі ознаки: внутрішня позиція, особова граматична форма, недостатнє знання (за кваліфікацією Вільгельма Фюгера). Останнє означає, що в цьому випадку “я”, що оповідає, ідентифікується з “я”, що оповідається таким чином, що створюється враження, ніби перебіг оповіді синхронізується з розвитком певних історичних подій.

У романі головний герой виконує функції розповідача, оскільки використання роману-сповіді означає, що він перебуває всередині зображуваного. Використання саме такої жанрової моделі означає, що суб’єкт зображення доволі “об’єктивний” і пов’язаний з певним соціокультурним і мовним середовищем, з позиції якого він зображає інших персонажів. Але форма роману-сповіді означає, насамперед, що йдеться перш за все, про психологічну еволюцію головного героя, рухливість його внутрішнього світу, адже використання такої форми припускає апріорі духовні зміни. Крім того, звертання до форми сповіді означає самотність героя, вибір героєм адресата свідчить про цілковиту його самотність ще поглиблюється з втратою рідних та близьких та невлаштованістю особистого життя.

Самотність героя є всеохопною, яка виступає причиною та наслідком його поведінки і світосприйняття. Навіть у свої найкращі часи він не міг цілковито позбутися відчуття своєї самотності. Він говорить про це ретроспективно, на схилі літ, аналізуючи минуле з позиції того майже всезнання, яким володіє людина, що впритул наблизилась до межі життя та смерті.

Використання форми роману-сповіді зумовлює двоплановість розвитку, коли зовнішній подієвий план завжди підкоряється внутрішньому, а поведінка персонажа повстає як наслідок здійснюваного ним аналізу й оцінювання ситуації. Характерно, що вибір типу оповіді від першої особи не просто створює враження наближеності описуваних подій, сприяє глибшому переживанню та вчитуванню і такий тип оповіді утверджує достаменність викладених фактів і актуалізацію зображених подій. Цей феномен отримав назву “презумпція автобіографізму”.

Водночас можна говорити про своєрідний “ефект виправдання”, зумовлений тим, що наратор, метою якою є вмотивування власної поведінки, займається детальним психологічним самоаналізом. Специфічною рисою такого типу оповіді є обмеженість наратора. Під цим маємо на увазі те, що автор сповіді обмежений своїм особистим досвідом, а, отже, похибки в зображенні інших персонажів, оцінці більш чи менш значущих подій, характеристиці спонукальних мотивів людської поведінки виникнуть неодмінно. Але ця обмеженість має і позитивну сторону: вона, визначаючи сконцентрованість наратора на власних переживаннях, вчинках і діях, зумовлює природність у зображенні внутрішнього світу розповідача. Його подано крізь призму власних вчинків і дій, що, у свою чергу, породжує текстовий символізм, коли абстрактні міркування героя про значущість світових подій ілюструються прикладами з власного життя.

Форма оповіді зумовлює розрив між часом подій та їхнім описом. Письменник намагається передати історичну епоху в художніх образах, але та епоха між двома світовими війнами постає відозміненою, збагаченою особистим переживанням та відчуттям культури, притаманними письменнику. Тобто, це не власна інтерпретація історії, історія перетворюється на тло, на якому відбувається протистояння та взаємопроникнення ідей, культурних настанов, а людина знову і знову шукає своє місце у Всесвіті та стверджується в ньому.

Проблема “пошуку себе” персонажем, фрагментації особистості не є якоюсь літературною новацією. Але звертаючись до цієї проблеми раніше, література розглядала її в рамках стабільного контексту, який підтримувався чітко визначеною системою цінностей та раціоналістичною парадигмою. Постмодерністська література часто визначає “пошук себе” персонажем як провідну тему, зв’язуючу ланку для всіх інших подій твору, проте інтерпретує її в контексті, позбавленому чіткої системи пріоритетів її в контексті, позбавленому чіткої системи пріоритетів та прив’язаності до факторів об’єктивно існуючого світу, з розмитими межами між справжнім та вигаданим. Оскільки відшукати індивідові своє “я” у такому світі неможливо, тема пошуку перетворюється на предмет гри, і сам пошук підміняється переслідуванням нав’язливої мети, досягнення якої, як вважається, мало би віднайти свою ідентичність. Така нав’язлива мета виражається по різному, наприклад, пошук універсальної істини і досконалості.

Література:

1. Е. Цурганова “Современные зарубежное литературоведение

стран Западной Европы и США. Концепции, школы, термины.”

РАН, М., Интрада, 1999.

2. М. Коваль “Гра в романі і гра в роман” Львів, Піраміда, 2000р.

3. О. Бандровська “Творчість Девіда Лоджа і академічний контекст”, ЛДУ, Київ, Генеза , 1998р.

4. В. Скуратівський “У колі “Маятника Фуко” або ностальгія за священним” ж-л “Всесвіт” № 8; 1998р.

5. С. Коннор “Теоретики постмодернізму”, ж-л “Всесвіт” № 11 1998р.

6. Т. Денисова “Феномен постмодернізму: контури і орієнтири”,

ж-л “Слово і час” № 2 1995р.

7. А. Книга “Наратологічний аспект у дослідженні роману Маргерит Юрсенар “Записки Андріана” КМА “Наукові записки”. Філологічні науки. № 19 2000р.

8. Д. Мазін “Особливості художньої актуалізації персонажів в романах Салмана Рушді”. КМА “Наукові записки” Філологічні науки. № 19 2000р.

9. Л. Андреєв “Французская литература и “конец века”

ж-л “Вопросы литература» № 6 1986г.

10. “Літературознавчий словник-довідник” під ред. Р. Гром’яка,

Т. Коваліва, К. 1997р.

11. “Антологія світової літературно-критичної думки ХХ століття” під ред. М. Зубицької, ЛДУ, 1996р.

12. “Вікно у світ” № 5; 1999р.

13. А. Якимович “Утраченная Аркадия и розорванный Орфей”. “Проблемы постмодернизма” ж-л “Иностранная литература”

№ 4 1991г.

14. О. Сачик “Творча гра та ігрова творчість” ж-л “Всесвіт” №1 1999р.

15. М. Салганик “О благотворности сомнений. С.Рушди – “Стыд” и другие романы. ж-л «ИЛ» № 9 1990г.

16. І Фізер “Постмодернізм: post /ante/ modo – термін з нульовим значенням” ж-л “Сучасність” 1998р.

17. J. – F. Lyotard. The Postmodern Condition: A Report on Knowledge University of Minnesota Press, 1999:

18. S. Connor. Postmodernist Culture. An Introduction to the Theories of the Contemporary. Cambridge, Blackwell Publishers Inc 1998.