Мартинюк В.К.

Волинський національний університет імені Лесі Українки

«Ад», «рай», «гріх» в контексті ранніх віршів П. Тичини

Художня система П.Тичини не змогла обійтися без біблійних образів пекла і раю, мотиву гріха, оскільки її творила людина з мисленням християнина. Розглянемо їх у контексті ранньої поезії поета.

У вірші «За хмарами обвали» (1926) «З кримського циклу» ліричний герой, звертаючись до природи з проханням відкритися йому, хоче впасти на «синю глибочінь» неба, в якому «за хмарами обвали / грохочуть, як в аду» [3, 368]. Ліричний герой намагається вирватися з християнського світогляду, який йому притаманний. Він «причислений» до Бога, але просить в природи: «Візьми мене, природо, і до своїх причисль» [3, 368]. Він розуміє зміст і мислі Божі, а просить в природи: «Дай я зрозумію твій зміст і твою мисль». Хоч добре знає про всю небезпеку свого бажання. Бо, впавши в обійми природи, в її «синю глибочінь», він ризикує впасти в захмарні обвали, які «грохочуть, як в аду». Щодо аду як поняття, то в Біблії воно має таке значення: ад – це міце, де перебувають і караються померлі грішники до воскресіння і судного дня. У притчі про багача і Лазаря багач, померши, мучиться в аду (Лк. 16:23). Або в Євангелії від Луки Ісус так визначає долю міста Капернаума, яке не прийняло Його: «А ти, Капернауме, що до небес піднісся, - аж до аду ти зійдеш» (Лк.10:15). В Об’явленні від Івана Ісус про себе говорить: «І маю ключі Я від смерті й від аду» (Об.1:18). Ад, згідно Біблії, це місце невгасимого вогню. Багач зі згаданої притчі, потрапивши в ад, жаліється Авраамові: «Я мучуся в полум’ї цім» (Лк.16:24). Синонімом аду в Євангелії є «геєна огненна», «де їхній черв’як не вмирає і не гасне огонь», куди потрапляють грішники (Мр. 9:43-44). Ми можемо сказати, що образ вогню супроводжує чи доповнює образ аду Нового Заповіту. Крім того, уяву про ад як образ нам дає змалювання його як темряви зовнішньої, «де плач і скрегіт зубів» (Мт. 5:12). Тобто образи вогню, геєни, зовнішньої темряви у синтезі дають нам образ аду Нового Заповіту чи шеолу Старого, який наводить містичний жах яскравою картиною невимовних мук тих, хто туди потрапив.

Ад у поезії «За хмарами обвали» П. Тичини - тільки віддалена алюзія на ад Нового Заповіту, за основу якої взято могутні звуки близької грози. Плач, скрегіт зубів, «грохотання» - жахливі звуки, які доповнюють зоровий образ аду, супроводжуючи його слуховими враженнями.

Згідно Нового Заповіту Біблії, грішники, які потрапили в ад, чекають «страшного суду», який відбудеться під час другого приходу Ісуса Христа наприкінці віку. Цей «страшний суд» в Біблії має синонімічні назви як великий та страшний день Господній (Євр. 6:2), суд Божий (Рим. 2:3), справедливий суд Бога (Рим. 2:5), праведний Божий суд (2 Сол. 1:5). Те, що настане останній суд, Біблія стверджує як незаперечну істину (Рим. 3:5-6). Про нього вчив Христос (Євр. 6:1-2) і його ніхто не уникне, навіть мертві воскреснуть (Євр. 12:23).

Судитимуться і віруючі люди, «дім Божий», фактично, суд з нього і почнеться (1Петр. 4:17). Останній суд не дає нікому ніякої надії, що якісь гріхи чи злочини не виявляться – Бог судитиме всі таємні вчинки (Рим. 2:16). Будь-яке зло буде враховане, бо вдень суду люди дадуть відповідь навіть «за кожне слово пусте» (Мт. 12:36). У день суду кожен буде судитися згідно своїх діл, як написано в Євангелії від Матвія: «Прийде Син Людський у славі Свого Отця з апостолами Своїми, і тоді віддасть кожному згідно з ділами його» (Мт.16:17). Тобто суд основуватиметься на вчинках людей [2, 1023].

П. Тичина був добре ознайомлений з християнською есхатологією, тому серед його образів ми знаходимо й образ страшного суду. Правда, він його не деталізує і не подає читачеві як яскраву авторську картину, а натякає на суд Апокаліпсису, викликаючи його образ в уяві: «Хай оселедцю й шароварам сліпі докручують/ на ліру «Страшний суд» – / наш страшний суд прийшов» [3, 147]. Зауважимо, що в наведеному сьомому вірші поеми «В космічному оркестрі» ліричний герой подає образ страшного суду з деякою іронією, надаючи йому авторських трансформацій. Наприклад, «страшний суд» – це як заупокійна пісня сліпих лірників «оселедцю й шароварам», тобто просвітянству з його етнографізмом та ідеалізацією сільського побуту. «Наш страшний суд» – як історичні реалії трагічного поділу України на дві частини – правобережної та лівобережної, їхнє фатальне протиборство, що призвело до втрати незалежності після Богдана Хмельницького і яке ще роз’єднує її, але вже як прихильників Європи і Росії, як прихильників демократії і тоталітаризму. «Наш страшний суд» – як покарання України «борозною, якої ввік не переореш», поділом «надвоє», що провокує національні суперечності і громадянські війни. «Тінь херувима» разом з тим, що «материки колються, провалюються царства і бурі на кладовищі, наче сурми» [3, 148], увиразнюють картину страшного суду і надають їй справді есхатологічних образності і звучання.

Характерний художній системі П.Тичини й образ раю, який є антитетичним образу пекла-аду. Він має біблійне походження, в якій позначає або місце перебування душ померлих праведників до воскресіння і має синонімічну назву «лоно Авраамове», куди потрапив Лазар з вищезгаданої євангельської притчі (Лк. 16:22), або ж місце вічного перебування з Ісусом Христом тих, хто в Нього увірував, як це можна зрозуміти зі слів Самого Ісуса Христа до одного з розбійників, який був розіп’ятий разом з Ним і визнав Його як Господа: «Поправді кажу тобі: ти будеш зі Мною сьогодні в раю» (Лк. 23:43).

Саме ж слово «рай» запозичене з перської і означає «огороджений стіною сад» [2, 877] і натрапляємо на нього вже в першій книзі Біблії – Книзі Буття: «І насадив Господь Бог рай ув Едені…» (1М. 2:8). Знаходимо це слово і в останній книзі Біблії – Об’явленні св. Івана Богослова: «Переможцеві дам їсти від дерева життя, яке в раю Божім» (Об.2:7), що в контексті розуміється як сад, бо його насаджують і в ньому ростуть дерева.

Спробу подати образ раю в його дитячому розумінні ми знаходимо у вірші «Горе матері» (1908). Хворій дівчинці – ліричній героїні названого вірша – мариться рай, до якого «ніби дорога на небі там єсть» [3, 219]. Їй бачаться «такі янголятка… в їх крила» й «Петрусик між ним літає, співає». Вона запитує маму: «Їм весело там?» А потім у передсмертній агонії скрикує: «Я в рай, мамо, хочу!», що надає особливо трагічного пафосу поезії і виявляє чистоту помислів і прагнень маленької ліричної героїні та безмір її страждань.

Звичайно, образ раю поезії з крилатими ангелятами синтезований з раю біблійного як місця щасливого перебування померлих праведників та народних уявлень про нього, які сягають корінням в етноміфологію українців.

У вірші «Чоловік» ми натрапляємо на поетичне визначення людини: «Чоловік – це гріхи й раювання» [3, 230], в якому слово «раювання» вказує на стан блаженства праведників, які перебувають у раю. Тобто раювання – це щасливе безгрішне життя – такого змісту надає ліричний герой цьому слову, судячи з контексту, в якому воно вжито, протиставивши йому «гріхи». Слово «раювання» – це як алюзія на біблійну оповідь про перебування Адама і Єви в раю, про їхнє щасливе й безтурботне життя в оточенні прекрасної природи, зі спілкуванням одного з одним і з Богом.

П. Тичина, в структурі мислення якого домінує релігійна складова, часто оперує поняттям гріх, яке характерне свідомості саме релігійній. Релігійна свідомість орієнтується на певні моральні імперативи як ті, що заповідані певним божеством. Виконання їх вона називає праведністю, а порушення – гріхом. Ці моральні імперативи Біблія називає Законом Божим, заповідями. Порушення Закону з його заповідями – гріх. Коли ж немає закону, заповідей – то немає й гріха, як сказав апостол Павло: «Без закону гріх мертвий» (Рим. 7:8) або «Законом гріх пізнається» (Рим. 3:20). Атеїст не має поняття гріха, тому його мораль дозволяє йому робити усе, що вважає за потрібне він або та група людей, до якої належить. Ось що говорить ліричний герой-комунар четвертого вірша з циклу «Живи комуною» збірки «Вітер з України»: «Хай незлобиві християне гріхи покутують в печерах, – / Ми робим те, що робим і світ новий – він буде наш!» [3, 192]. Як бачимо, комунар не має розуміння гріха, бо заповіді християнства для нього не є авторитетними. Він чув, що «незлобиві християни» говорять про гріх, то нехай собі їх і покутують – це логіка комунара. Хоча які можуть бути гріхи у незлобивих(!) християн? Він же той, хто звик до крові [3, 191], для кого подружня вірність чи сімейні зобов’язання нічого не варті, судячи з його нарікання, що, «ще кожен має жінку і називає її своєю. І діти одійти од матері не хочуть» – і далі збирається робити те, що робив, – і ніякого тобі розкаяння, тим більше покутування. У цьому вірші просто геніально схоплена і розкрита психологія безбожника – реального або потенційного злочинця з погляду психології релігійної.

У вірші «Терор» збірки «Замість сонетів і октав» «людина, що казала: убивати гріх» [3, 111] – це зразок релігійної людини. Вона знає заповіді Божі, вона їх дотримується, вона про них відкрито говорить, незважаючи на небезпеку з боку безбожників, для яких ці заповіді нічого не значать, навіть їх дратують. Образи людини, яка розуміє, що таке гріх, і яка не розуміє або й не приймає цього поняття, що частіше усього, – це образи-антагоністи і асоціюються відповідно з людиною духовною і тілесною Біблії, які характеризуються в ній також як антагоністичні (2Тим. 3:12-13).

У вірші «Чоловік» ми також пізнаємо ліричного героя як особу релігійну, бо він знає, що таке гріх і що таке раювання, і визнає людину як творіння Бога-Творця [3, 230]. Визнавши, що «чоловік – це гріхи», – ліричний герой наче конкретизує вислів апостола Павла: «Всі згрішили і позбавлені Божої слави» (Рим. 3:23) або апостола Івана: «Коли ж кажемо, що не маємо гріха, то себе обманюємо, і немає в нас правди!» (Ів. 1:8). Лаконізм визначення, що таке людина, та біблійні асоціації, які воно викликає, є ще одним підтвердженням пізнання глибин духу Біблії його автором. Вказуючи на суперечливість людської натури в поетичному визначенні, автор не відхиляється від біблійної правди, бо сам апостол Павло засвідчує про свою роздвоєність та безуспішні наміри подолати її аж до того часу, поки повністю не довірився Ісусу Христу (Рим. 7:14-25).

У вірші «Паліть універсали…», який завершує збірку «Плуг», ліричний герой виклично запитує: «І хто такий мудрий, щоб зразу на всіх / повісив за правду, єдиний наш гріх?» [3, 104]. Фраза містить іронічний пасаж – хоч правда і названа гріхом, та це абсурдне твердження розкодовується як безгрішність, бо кожен розуміє, що правда це не гріх, а чеснота. Тільки ця декларація власної безгрішності не узгоджується з деструктивними закликами: «Паліть універсали, точіть декрети: / … / Проклинайте закони й канцелярський сказ», які супроводжуються тим, що «знов порють животи прокляті багнети» [3, 104], того ж самого ліричного героя. Якщо розтоптати декрети і проклясти закони, тобто зректися їх, то значить зректися поняття гріха, перейти в інші координати існування – без законів, без моралі, без почуття гріховності. Саме в цих координатах і перебуває ліричний герой цитованої поезії, які характеризують його як людину безбожну і анархічну.

Рецепція Павлом Тичиною таких корінних біблійних образів як ад і рай, а також звернення до мотиву гріха, який турбує кожну релігійну натуру, вкотре приводить нас до висновку, що християнська образність була домінантною в художньому мисленні Павла Тичини.

ЛІТЕРАТУРА

1.Біблія: Переклад проф. І. Огієнка. – К.: УБТ, 2004. – 1376 с.

2.Евангельский словарь библейского богословия / Под редакцией Уолтера Элуэлла. – С.-Птрб.: «Библия для всех, 2000. – 1232 с.

3.Тичина П. Сонячні кларнети: Поезії. – К.: Дніпро, 1990. – 399 с.