Амельянчик С.С.

Запорізький національний університет, Україна

Проблеми інституту заочного рішення в цивільному процесі

Цивільне судочинство як комплексна система інститутів, стадій та процесуальних проваджень має єдину цивільну процесуальну форму, що визначає певний уніфікований стандарт правосуддя.

У жовтні 2003 р. проект ЦПК України пройшов друге читання, згідо з яким у цивільне судочинство введено нові процедури, спрямовані на розумне спрощення, ефективність і диференціацію процесу: наказне провадження та заочне рішення.

Проблематика даної статті спрямована на нововведення, що передбачає провадження з ухвалення заочного рішення. Слід зазначити, що проблеми цивільно-процесуального законодавства в сфері провадження заочного рішення є предметом дослідження таких учених-правників як М. Штефан, В. Комаров, І. Бородін, М. Запорожець.

Насамперед слід зазначити, що інститут заочного рішення відомий цивільному судочинству, оскільки вперше введений Статутом цивільного судочинства Російської Імперії 1864 p., який застосовувався в разі неявки відповідача до суду і мав на меті усунення причин, які сприяли затягуванню процесу [6].

Заочний розгляд справи являє собою систему норм, застосовуваних при розгляді справ у суді першої інстанції, які визначають порядок розгляду справ в суді першої інстанції в разі неявки відповідача в судове засідання.

Умови проведення заочного розгляду справи, його порядок, а також порядок і строк подання заяви про перегляд заочного рішення регулюються гол. 8 ЦПК України [1].

Частиною 1 ст. 224 ЦПК України передбачено, що у разі неявки в судове засідання відповідача, належним чином повідомленого та не повідомив про причини неявки або якщо зазначені ним причини визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи [1].

Однак і ухвалення заочного рішення можливе лише при дотриманні ряду умов:

1) неявка в судове засідання відповідача;

2) наявність у справі доказів, що підтверджують повідомлення відповідача про день, час і місце судового засідання;

3) не повідомлення відповідачем про причини неявки або визнання судом зазначених відповідачем причини неявки неповажними;

4) наявність у справі доказів, що обґрунтовують вимоги позивача і мають значення для вирішення справи;

5) відсутність заперечень з боку позивача проти заочного розгляду справи.

Особливості заочного розгляду справ полягають, насамперед, у тому, що в дослідженні обставин справи брали участь лише позивач. Таким чином, при розгляді справи фактично відсутня змагальність сторін. Представляється, що суд повинен роз'яснити позивачеві його право на розгляд справи в порядку заочного виробництва. Одночасно позивачу необхідно роз'яснити його право на розгляд справи у звичайному порядку.

Під час заочного провадження без відкладення розгляду справи неможливе як збільшення, так і зменшення розміру позовних вимог. Відповідно до ГПК України сам по собі заочний розгляд справи не означає, що позовні вимоги будуть задоволені. Доказова діяльність, хоча і носить скорочений та односторонній характер, тим не менше вона обов'язкова.

Рішення ухвалене за результатами заочного розгляду цивільної справи рішення за формою та змістом практично нічим не відрізняється від рішення суду, ухваленого у звичайному порядку. Основною відмінністю заочного рішення від звичайного є правові наслідки, які тягнуть за собою заочний розгляд справи і ухвалення заочного рішення. В описовій частині заочного рішення необхідно вказати, що справа розглядалася за відсутності відповідача у порядку заочного провадження з дотриманням вимог, встановлених законом.

Відповідно до вимог п. 4 ч. 1 ст . 215 ЦПК у резолютивній частині заочного рішення повинно бути зазначено строк і порядок набрання рішенням законної сили та його оскарження, а також у відповідності зі ст. 226 ЦПК обов'язково має бути зазначено строк і порядок подання відповідачем заяви про його перегляд [1]. У відповідності зі ст. 227 ЦПК відповідачам, які не з'явилися в судове засідання, направляється рекомендованим листом із повідомленням копія заочного рішення не пізніше трьох днів з дня його проголошення[1].

Результати узагальнення свідчать, що заочне провадження є додатковою гарантією для позивача від зловживання відповідачем процесуальними правами, усунення причин затягування процесу, дотримання судами строків розгляду справи. Проте в окремих випадках розгляд справ у порядку заочного провадження не спрощує, а ускладнює процес та дає відповідачу можливість його затягнути, оскільки він має право на скасування заочного рішення судом, який його ухвалив, після чого справа розглядається в загальному порядку.

Таким чином, дотримання суддями процесуального законодавства при ухваленні та перегляді заочного рішення є визначальним з точки зору виконання інститутом заочного провадження своєї мети — сприяти ефективному та оперативному здійсненню правосуддя.»

Література

1. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 року // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – №40-41.

2. Цивільний кодекс України. – Голос України. – 12 березня 2003р. №45-463045-3046.

3. Луспеник Д. Заочне рішення: його цілі, процедура, проблеми та шляхи їх вирішення // Право України. – 2004. – № 5.

4. Уткіна И.В. Заочне рішення у цивільному процесі. — М., 2003.

5. Чорних І. И. Заочне провадження в цивільному процесі. — М., 2000.

6. Штефан М Й. Цивільно – процесуальне право України: Академічний курс: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів. – К: Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2005.

7. С. Я. Фурса, С. В. Щербак, А. В. Євтушенко. Цивільний процес України. Проблеми та перспективи. Науково – практичний посібник. Видавець Фурса С. Я. – КНТ, К.: 2006.