Алуймош Ю.А.
Ізмаїльський державний гуманітарний університет, Україна
Господарча, культурно-освітня та доброчинна діяльність
купців Тульчіанових
Історична наука
завжди віддавала належне місце дослідженню історичних особистостей. Заслуговує
на ретельне вивчення й осмислення питання про роль та місце регіональної
родової еліти в складних процесах становлення розвитку соціоекономічної та
культурної структури Бессарабії. Серед таких родин чільне місце посідає родина Тульчіанових, що вписала яскраву сторінку
в історію міста Ізмаїл. Створення колективних біографічних портретів видатних
родів є важливою складовою частиною відтворення загального процесу історії
країни. Через призму висвітлення індивідуального, що пов’язано з життям і
діяльністю родини Тульчіанових,
у всій різнобарвності та яскравості відкривається сучасна їм епоха. Протягом багатьох років історію нашого
краю розглядали крізь призму події: штурм фортеці Ізмаїл суворовськими
військами. Тому, можливо, за цієї причини ми «втратили» імена багатьох купців
та великих землевласників, які внесли вагомий вклад у розвиток міста Ізмаїл.
Доброчинна та культурно-освітня діяльність родини Тульчіанових як складової української
еліти, потребують докладного вивчення та встановлення об’єктивної історичної
істини в оцінці їх місця в історії.
Засновником династії купців
Тульчіанових (вони же Тулчану,
Тулченови, Тульчіянов) був Феодор (Тодоракі) Стефанович Тульчіан –ізмаїльський купець 2-ї гільдії, негоціант,
почесний громадянин м. Ізмаїл, чиї «немаловажні капітали використовувалися для
споруди будівель, прикраси міста». За даними митних відомостей, успішний купець
Феодор Тульчіанов у 1832 р. привіз товарів до Ізмаїла на суму 3 280 руб. Багато
справ у місті вирішувалися за участю купця Федора Стефановича: спорудження
нових вулиць та бульварів; будівництво церков і мануфактурних підприємств.
Дата народження засновника династії Феодора Тульчіанова достовірно не
відома. Про його дружину Параскеву на жаль, практично не збереглося відомостей,
окрім того, що вона, як і чоловік, була почесною громадянкою Ізмаїла та
народила в шлюбі двох дітей, синів
Павла і Дорофея. Брати, які були
спадковими почесними громадянами Ізмаїла, займали активну життєву позицію,
брали участь у благоустрої міста, його культурному піднесенні. Вони разом з 17
купцями міста підписали «Дарчий акт» про передачу Комерційному училищу 44 тис.
руб. сріблом та цілого кварталу з усіма будівлями в центральній частині м.
Ізмаїл по Дунайському проспекту. В 1885
р. брати Павло та Дорофей були внесені до списку присяжних засідателів міста Ізмаїл як землевласники з прибутком по
10 тис. руб.
До третього покоління родини купців Тульчіанових належить син Павла Феодоровича – Федір Павлович, спадковий
почесний громадянин м. Ізмаїл, почесний піклувальник Ізмаїльської чоловічої
гімназії. Він мав університетську освіту та 18 років виконував обов'язки міського голови (1880–1892, 1900–1906), «предавался рвением и всей своей энергией, заботой о благоустройстве и
процветании родного ему города».
З одинадцяти дітей Федора
Тульчіанова живими залишилося лише
четверо: Дмитро, Федір, Марія та Єлизавета. Більше відомостей зберіглося про
старшого сина – Дмитра. Він закінчив Болградську гімназію імператора
Олександра ІІІ та Санкт-Петербурзький
університет, де слухав лекції на двох факультетах – юридичному та східних мов.
У березні 1911 р. його було обрано на
посаду Ізмаїльського міського голови. На початку 1912 р. рішенням Одеського навчального округу, Дмитра Тульчіанова було затверджено членом Опікунської ради Ізмаїльської жіночої
гімназії. Згодом його обрали членом губернського
піклування дитячих притулків. На початку
1914 р. Димитро Федорович клопотав у Петербурзі про спорудження в Ізмаїлі пам’ятника полководцю генерал-фельдмаршалу О.В. Суворову. В
березні цього ж року, на засіданні комунальної ради міський голова Д.Ф.
Тульчіанов виступив з доповіддю «Про організацію в Ізмаїлі музею в пам’ять історичного штурму 1790 р. військами Генералісимуса
Суворова». На жаль, втілити в життя ці
плани завадили події Першої світової війни.
Димитра
Федоровича Тульчіанова, як голову Ізмаїльської міської управи та Ізмаїльської
комунальної ради, було призначено уповноваженим з питань постачання хліба для
потреб армії. Лише за неповний місяць – з
16 грудня 1916 р. по 13 січня 1917 р. з Ізмаїла та Кілії було вивезено ячменю,
кукурудзи та висівок 2 051 179 пудів (328 189 центнерів).
У
березні 1917 р. Д.Ф. Тульчіанов подав у відставку з посади Ізмаїльського
міського голови. У наступний період
Дмитро Федорович мешкав на території окупованої румунами Бессарабії, займався
розведенням породистих коней,
вирощуванням сільськогосподарських культур. Разом зі своїм сімейством
він у 1941 р. виїхав до Румунії. Помер Д. Ф. Тульчіанов у 1953 р., похований у
Бухаресті на кладовищі Беллу, де поховані найвидатніші діячі Румунії.
Засновник династії
Тульчіанових Феодор Стефанович активно займався благоустроєм міста. Так, у 1842
р. він у числі чотирнадцяти купців
підписав подання на ім'я Бессарабського губернатора про те, що облаштування
одного з бульварів може не тільки зіпсувати вид їх будівель, але й принести
збитки.
Набагато більше було
зроблено для міста при Федорі Павловичу Тульчіанові, який став міським головою
в 1880 р. Широкий кругозір та ділова практичність Тульчіанова дозволили йому
підійти до управління міським господарством з раціональним господарським
розрахунком. У 1881 р. були побудовані приміщення парафіяльних училищ у селах Ларжанка, Саф’яни,
Копана Балка. Трохи пізніше були відкриті два міських парафіяльних училища в
Ізмаїлі. За особистої ініціативи Федора Тульчіанова в 1881 р. в місті було
облаштовано Середній бульвар за
Соборною церквою, обнесений залізною огорожею. За ініціативи та на кошти міського голови в 1883 р. була
побудована огорожа навколо Димитрівського бульвару. Керівник міста в 1885 р.
виступив на засіданні комунальної ради з ініціативою будівництва на
Новобазарній площі міста нового критого ринку (якій існує й досі). Завдяки
фінансовій підтримці міського голови з 1886 р. розпочинається замощення каменем частини вулиць Ізмаїла.
У 1891 р. в Ізмаїлі
приватним підприємцем було побудовано
водогін, хазяїн якого отримував величезні прибутки з городян за питну воду. Ф.
Тульчіанов домігся продажу водогону місту (за 200 000 руб.). Для збагачення
міста шляхом збуту за кордон зерна через Ізмаїльський порт, Федір Тульчіанов
розпочав будівництво кам’яної
набережної, яка слугувала зручним причалом для суден, що прибували з-за
кордону. Спорудження набережної
довжиною в 326 метрів було завершено практично за рік. Окрім цього, для зручного підвозу зерна з міста були замощені вулиці, що вели до
порту: Хотинська, Олександрівська (нині проспект Суворова), Училищна
(Бендерська), Одеська (Комсомольська), Пароходна (Білгород-Дністровська). У
1906 р. в місті з турецьких гармат було відлито ліхтарні стовпи, центральні
вулиці та три бульвари освітлювалися
ліхтарями «Люкс» .
Багато уваги та часу
Федір Тульчіанов приділяв розвитку освітньої справи в місті. Ним були
ініційовані ремонтні роботи вже
існуючих училищ і гімназій, будувалися
нові. Так, у 1882 р. в Ізмаїлі було
побудоване шосте парафіяльне училище, міська чоловіча прогімназія у 1903 р.
отримала статус гімназії.
Федір Павлович
опікувався дітьми – сиротами. Родинам, які виховували таких дітей, голова
надавав спеціальну допомогу. З міської казни виділялися кошти на
придбання одягу та взуття для дітей з
бідних родин. Коли жінки зверталися до нього по допомогу у вирішенні
матеріальних проблем, Федір Павлович ніколи не відмовляв.
У центрі уваги
міського голови були також питання культурного розвитку міста. Він асигнував
кошти на утримання хору при Ізмаїльському кафедральному соборі, вів листування з оркестровою бригадою, яку
запрошували грати на міському бульварі. Опікувався міський голова й питанням охорони здоров’я
міського населення. За Тульчіанова були побудовані нові приміщення для лікарні,
проводилися ремонтні роботи для благоустрою палат. З Москви та Петербурга
закуповувалися медикаменти, вакцини проти різних інфекційних хвороб.
За старанність в
благоустрої міста царським указом від 17 квітня 1912 р. Федір Павлович
Тульчіанов отримав звання «Почесного громадянина Ізмаїла». За тривалу службу та
гідний внесок у розвиток регіону він був нагороджений кількома урядовими
відзнаками: орденом Св. Станіслава 2-го та 3-го ступенів, Св. Ганни 2-го та
3-го ступенів і Грецьким Орденом спасителя. Слід зазначити, що Орденом Святого
Станіслава нагороджували за особливі досягнення в християнській доброчинності або за відмінну військову службу. В
протоколі, який супроводжував диплом «Почесного громадянина Ізмаїла»
зазначалося, що «Ізмаїл із звичайного ... повітового міста Бессарабії став одним з найкрасивіших повітових міст не
лише Бессарабії, але й багатьох інших міст Росії».
Тульчіанов Ф.П.
продовжив справу свого батька по розведенню чистокровних коней, орловських та
американських рисаків. Саме це було основним заняттям Федора Павловича, його
захопленням або навіть пристрастю. Він займався раціональною
організацією своєї стайні: розводив
рисаків, яких продавав у Румунії, в багатьох інших країнах Європи, де
вони високо цінилися. На різноманітних виставках, як правило, рисаки Тульчіанова займали призові місця. У 1906 р.
на виставці в Тарутино був
представлений жеребець Чудний, який
отримав перший приз і диплом.
Купець Тульчіанов
був гарним господарем. Його сад із заморськими саджанцями був відомий всій окрузі своїми дивовижно
великими та соковитими плодами. Збір врожаю в садах і на виноградниках поміщик ретельно контролював. В маєтках, які
знаходились в Ізмаїлі та Миколаївці, розводили бузок, троянди.
В
Миколаївці при Тульчіанових було побудовано млин. На ньому використовувалися в
основному жорна, які приводила в рух парова машина, що працювала на соломі й
очереті. Старі люди розповідали, що в ті часи на млині була висока димохідна
труба. Зерно на переробку привозили з навколишніх сіл і районів,
виробництво вирізнялася високою якістю
борошна.
З початком Першої
світової війни, відчуваючи неминучість змін, Д.Ф. Тульчіанов продав значну
частину власних земель німцям-колоністам,
розпрощався з своїми кіньми. 10 жеребців були продані земському
товариству Білгород-Дністровського повіту, яких поділили між селами. У 1917 р.
були розграбовані, спалені та зруйновані вщент всі конюшні Дмитра Федоровича
Тульчіанова в Миколаївці. За допомогою
Румунської ескадри на Дунаї вдалося врятувати лише 3 жеребця, 17 кобил та 7
молодих жеребців, яких переправили, до родинного маєтку Дмитра Тульчіанова у Кагулі.
У 1918 р. володарю
породистої стайні Д.Ф. Тульчіанову замість шестисот десятин, як він просив під
посіви, залишили у повне розпорядження лише 70 дес. ярових і 80 десятин
сінокосу. На землях Тульчіанова, щоденно працювали жителі сіл Корячка (Мирне),
Нерушай та Дракуля (тепер Трудове Кілійського району Одеської області).
Дунайські плавні, багаті всілякою дичиною, були улюбленим місцем полювання
Дмитра Тульчіанова. Він сам управляв однокінним двоколесним возом –
«бедаркою». Його незмінним супутником
був спадковий мисливець і рибалка з села Коряка – Євсей Гаврилович Петухов
«Євсеюшка, поїхали».
Поряд з розведенням
рисаків, Дмитро Федорович Тульчіанов у Кагулі займався сільським господарством: вирощував
кукурудзу, овес, пшеницю, люцерну. Він був господарем плавень вздовж річки
Прут, де люди за гарну заробітну платню ловили рибу. Купець допомагав багатьом
односельцям: давав без повернення насіннєве зерно, ковшами рибу, здавав в
оренду землю, каруци (вози) тощо. Негаразди та проблеми не озлобили душу Дмитра
Тульчіанова. Здавалося, що він прийшов
на землю для допомоги бідним та для захисту людей, які потребують допомоги.
1941 р. Дмитро
Федорович із родиною переїхав до Румунії, де разом з сином Іоном займався
конярством до 1948 р. Георгій Георгійович Паскал, місцевий житель,
неодноразово стверджував, що Тульчіанов
був депутатом Парламенту Румунії.
Дмитро Федорович
Тульчіанов і всі його родичі, в тому числі його дружина Ганна Іванівна, брат
Федір та син поховані в Бухаресті. Донька Дмитра Федоровича Олена (Чуря) в
90-х роках ХХ ст. приїжджала до Ізмаїла
та передала місцевому музею безцінні родинні реліквії та фотокартки. Відомо,
що чоловік Олени, Георгій Павлович
Чуря, який свого часу отримав освіту в Ізмаїльському комерційному ліцеї, в
молоді роки був футболістом в командах « Вікторія» (Ізмаїл) та «Олімпія»
(Кілія).
Серед всіх маєтків Тульчіанових в Ізмаїлі
чудом вцілів двоповерховий будинок з дворовим флігелем, пам’ятник історії та
архітектури ХІХ ст., який було побудовано Павлом Федоровичем Тульчіановим.
Другий дім Тульчіанових, зайнятий свого часу службами НКВС, згорів у 1941 р. На
його місці побудовано багатоповерховий
дім (вул. героїв Сталінграда, 42), а господарські приміщення купців
Тульчіанових були пристосовані під квартири.
В Кагулі донині зберігся квартал, де
знаходився маєток Дмитра Тульчіанова (Тульчану). В селі Зернешти Кагульського
повіту господарський двір Тульчіанових у 40-х роках ХХ ст. перетворили на свиноферму, від якої до цього
часу не залишилося ніяких будівель. У Старій Миколаївці Кілійського району на
початку ХХ ст. знаходився маєток Тульчіанових, який був побудований за
класичним зразком дворянських садиб з великими чистими рибними ставками, від якого вище підіймався
парк з розарієм, бузком та павичами.
Отже, Тульчіанови
воістину були патріотами свого рідного краю. Побудова нового та ремонт
існуючого, благоустрій міста – стали головним напрямком діяльності представників цієї славетної
династії. В навколишніх селах, на жаль,
від усього, що було побудовано у свій час поколіннями Тульчіанових, збереглися
спорожнілий млин, колодязь, кимось реставрований на сучасний лад. Каплицю, усипальницю Тульчіанових давно вже
зруйнували. Однак покоління сучасних українців не бажає бути «Іванами,
що не пам'ятають свого роду». В пам’ять про членів родини та з вдячністю за їх внесок у розвиток міста городяни увіковічують пам'ять,
влаштовуючи різноманітні виставки, вечори пам’яті. Так, 28 вересня 2013 р.
відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки Федору Павловичу Тульчіанову,
яка розташована на фасаді будівлі Ізмаїльського історико-краєзнавчого музею
Придунав’я. Право відкриття дошки було надано нинішньому міському голові Ізмаїла Абрамченко А.В.
Література :
1. Обрання почесних громадян Ізмаїла // Збірник протоколів
засідань Ізмаїльської Комунальної Ради. Рукопис. 1912. – З фондів Ізмаїльського історичного музею
О.В. Суворова, 8 арк.
2.
КУ «Ізмаїльський архів». — Ф.2. Ізмаїльська міська управа, м. Ізмаїл
Бессарабської губернії (1878 – 1919), оп.1, спр. 299. Листування з
Бессарабським губернським правлінням про відкриття в м. Ізмаїлі безкоштовної
народної бібліотеки – читальні (1 березня – 24 січня 1908 р.), 22 арк.
3.
КУ «Ізмаїльський архів». –Ф.2. Ізмаїльська міська управа, м. Ізмаїл
Бессарабської губернії (1878 – 1919), оп.1, спр. 38. Акт від 30 серпня 1881
року про відкриття в м. Ізмаїл Олександрівського жіночого двокласного училища
/Оригінал/. Листування з дирекцією народного училища Бессарабії, інспектором
народних училищ Ізмаїльського району, з директорами народних училищ про
відкриття міських училищ, закладів, ремісничих класів при міських училищах, їх
зміст і інш. питань (13 січня 1881 29 грудня 1881 р.), 27 арк.
4. КУ «Ізмаїльський архів». – Ф.2. Ізмаїльська міська
управа, м. Ізмаїл Бессарабської губернії (1878 – 1919), оп.1, спр. 728. Про
обрання міського голови м. Ізмаїла (18 квітня – 21 серпня 1917), 36 арк.
5.
Шишкіна Р.П. Ізмаїльський історико-краєзнавчий музей Придунав'я / Р.П. Шишкіна,
А.В. Дизанова та ін. // Збірник. Випуск 2. —
Ізмаїл: СМІЛ. — 2008. — 168 с.