Филологические науки / 3.Теоретические и методологические проблемы исследования языка

Грищенко Я.С.

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут»

До питання специфіки гуманітарного пізнання

Теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності [1, с. 174, 847–848].

Ключовим питанням у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, тобто про те, чи спроможна наша свідомість давати адекватне відображення дійсності. [2, с. 186].

Традиційно знання поділяється на гуманітарне, природниче та технічне. Метою нашої роботи є вивчення гуманітарного знання як протиставлення природничому, визначення прийомів інтерпретації текстів.

Відповідно до логічного словника гуманітарне – це суспільне, те, що має відношення до людини та її практичної і наукової діяльності, до його знання; на відміну від природничого [3, c. 125].

Сфера гуманітарного – людська діяльність, в якій розрізняють об’єктивний і суб’єктивний компоненти. Об’єктивне – соціально-історичні закони, які діють у суспільстві та визначають поведінку людей. Суб’єктивне – індивідуальні інтереси, наміри людини, яка прагне досягти своїх цілей, їх розподіл має продуктивне значення для пізнання, хоча на практиці соціальні закони (об’єктивне) та механізм їх реалізації в індивідуальній, „егоїстичній” активності людей (суб’єктивне) нероздільні.

Предмет гуманітарного знання – широкий спектр феноменів, виражених поняттям «світ людини», в яке входить усе актуально та потенційно вистраждане, пережите, індивідуально значиме. Це – наміри, значення, цінності, смисли, відношення; це – сучасне, минуле, можливе майбутнє, дане в пам’яті, емоціях, душевних пориваннях; у більш широкому значенні – це цілісний простір суб’єктивної реальності.

Гуманітарне знання є знанням про чисто екзистенціальні цінності; приоритетні проблеми людини та людства – духовні проблеми, які підпорядковуються таким аксіологічним началам, як істина, добро, краса. Предмет гуманітарного знання створює річ, яка не рівна сама собі, оскільки наділена загальнолюдським смислом: знаходячись у контексті не природного, а людського буття, вона стає втіленням поза- і надприродних значень, стає знаком, символом того, що належить до людського самовиявлення.

Об’єктом гуманітарного знання є не природна сутність речі, а її сенс. Це зумовлює його мобільний, гнучкий статус і подвійну сутність. Сутність об’єкта гуманітарного знання складається, з одного боку, з розуміння якогось знаку, а з іншого – його дешифровки, тобто з його конструктивного розуміння-тлумачення. Таким чином, об’єкт гуманітарного знання утворює не простір емпірично-фактульних даностей, а простір людських значень, цінностей, смислів, які виникають під час засвоєння й освоєння культури [4, c. 268].

Зазвичай специфіку гуманітарного пізнання вбачають у використанні герменевтичних прийомів дослідження. У гуманітарному пізнанні широко використовуються герменевтичні прийоми дослідження, у природничонауковому пізнанні вони знаходять менш широке використання, але глибокого поділу між розуміючими та пояснюючими методами не існує. Пояснення так, як і розуміння, можуть використовуватися скрізь. Можна казати тільки про перевагу герменевтичних методів у гуманітарному пізнанні.

Природники також не можуть обходитися без історичних та взагалі гуманітарних висловлювань та методів. Таке положення стає найбільш виразним в тих дослідженнях, які не є строго експериментальними. Наприклад, закономірності, що лежать в основі астрономії, є закономірностями фізики. Разом з тим в астрономії використовуються висловлювання про певні події в певному місці і в певний час. Наприклад, висловлювання про сонячне затьмарення, яке спостерігалося в певний час у певному місці земної поверхні. Реальне спостереження, завдяки якому складаються повідомлення, також є історичною подією. Кожна природнича наука має свою історію, від якої ніколи не може позбутися. А так як природознавство не може стати тільки сумою задач, що забезпечують пізнання (порожнім вченням), а є, по сутності, дослідженням, то воно не може позбутися своєї історії. Таким чином, у природознавстві присутня гуманітарна складова [5, с. 131].

Також існують інші властивості за допомогою яких можна встановити взаємозв’язок між різними формами пізнання. Невід’ємна властивість гуманітарного пізнання – його діалогічність, яка вперше була виявлена Ф. Шлейермахером, а введена у методологію гуманітарних наук – М.М. Бахтіним. Можливість гуманітарного пізнання закладена в тому, що людина (його дії, внутрішній світ, творчість), будучи об’єктом дослідження, постають перед особистістю, що пізнає, по-перше, як сукупність текстів, які створюють об’єктивну сторону пізнання. За М.М. Бахтіним текст є первинною даністю (реальністю) й вихідною точкою всякої гуманітарної дисципліни. Сукупність різнорідних знань та методів, що називаються філологією, лінгвістикою, літературознавством, наукознавством [6, с. 292]. По-друге, суб’єктивна сторона пізнання, від якої неможливо абстрагуватися, визначає діалогічну природу гуманітарного пізнання. Дослідження стає запитуванням та бесідою, діалогом. Природу ми не питаємо, і вона нам не відповідає. Ми ставимо питання собі та певним чином організуємо спостереження або експеримент, щоб отримати відповідь. Вивчаючи людину, ми скрізь шукаємо та знаходимо знаки і намагаємося зрозуміти їх значення [6, с. 292].

Задачею гуманітарного пізнання окремого визначеного тексту є побудова його моделі. Найбільш важким є побудова моделей таких текстів, що віддалені від нас за часом. Модель становить теоретичну реконструкцію тексту з метою найбільш точного відтворення змісту тексту, вкладеного в нього автором (об’єктивно-істинна інтерпретація), та придання йому додаткового (нового) змісту, що є необхідним моментом «співтворчості» автора та інтерпретатора. Роль інтерпретатора полягає в подоланні часової дистанції між текстом оригіналом та сучасністю.

В кожному конкретному випадку система принципів інтерпретації тексту (побудови моделі) може бути різною. Для побудови загальної методології гуманітарного пізнання можна сформулювати систему загальних принципів, які використовуються в кожній окремій системі принципів, що призначена для аналізу конкретного тексту [5, с. 133]. Виділення системи таких принципів є досить складним завданням, що відноситься до проблематики методології науки і потребує подальшого вивчення.

Література

1. Новейший философский словарь / сост. А.А. Грицанов. – Мн. : Изд. Р.М. Скакун, 1998. – 896 с.

2. Данильян О.Г. Філософія : підручник / О.Г. Данильян, В.М. Тараненко. – X. : Право, 2012. – 312 с.

3. Кондаков Н.И. Логический словарь-справочник / Н.И. Кондаков. – М. : Наука, 1975. – 696с.

4. Фогелер Я.Г. История возникновения и этапы эволюции философской герменевтики / Я.Г. Фогелер // Герменевтика: история и современность: (критич. очерки). – М. : «Мысль», 1985. – С. 11-38

5. Кузнецов В.Г. Герменевтика и гуманитарное познание / В.Г. Кузнецов. – М. : МГУ, 1991. – 191с.

6. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества / М.М. Бахтин. – М. : «Искусство», 1979. – 444с.