Федюшина В. М.

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, Україна

Науковий керівник: Білоус Василь Васильович

к. ю. н., доцент кафедри криміналістики Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

Проблеми законодавчої регламентації слідчого експерименту та перевірки показань на місці

Виникнення ідеї слідчого експерименту та як наслідок початок активних наукових досліджень пов’язують саме з кінцем 1930-х років, оскільки раніше існували лише окремі думки про дослідний метод перевірки доказів, які не були достатньо обґрунтованими.

Проте, вже в ті часи, розуміючи значущість слідчого експерименту для розслідування злочинів науковці відстоювали дві протилежні точки зору. Одна позиція, яку мотивували М. С. Строгович, Р. Д. Рахунов та інші визначала слідчий експеримент як вид огляду, який має певні динамічні особливості. На противагу існувала думка, що слідчий експеримент – це самостійна слідча дія.

В Українському кримінально-процесуальному законодавстві можливо простежити обидві ідеї науковців. Аналізуючи Кримінально-процесуальний кодекс (далі - КПК) 1960 р., а саме статтю 194, в якій визначене положення, що з метою перевірки і уточнення результатів допиту свідка, потерпілого, підозрюваного або обвинуваченого або даних, одержаних при провадженні огляду та інших слідчих дій, слідчий може виїхати на місце і в присутності учасників цих дій відтворити обстановку і умови, в яких ті чи інші події могли відбуватися в дійсності. Проте така слідча дія не згадується у КПК 2012 р.

Слід погодитися з думкою Шепітька В. Ю., який акцентує увагу на тому, що необхідність застосування перевірки показань на місці виникає у випадках, коли інакше як через зіставлення показань з тим, що спостерігається у дійсності на місці події, неможливо впевнитися в їх достовірності. Крім того, зазначено, що перевірка показань на місці є однією з ефективних слідчих дій, яка надає можливість в повній мірі дослідити докази. Отже те, що КПК 2012 р. не регламентується процедура проведення цієї слідчої дії, і взагалі про неї не згадується, не сприяє повноті досудового розслідування та зменшує можливості перевірити вже наявні докази, або, можливо, отримати нові докази під час проведення такої слідчої дії. Оскільки перебування особи на місці події може вплинути на спогади та слугувати більш детальному пригадуванню події, і за таких умов, особа, яка дійсно погодилася допомагати слідству, може самостійно виявити докази, про які слідчі не могли знати. [1]

Таким чином бачимо, що минуле законодавство взагалі не містило поняття «слідчий експеримент», але натомість регламентувало таку слідчу дію як перевірку показань на місці, на відміну від нового Кримінального процесуального кодексу, де слідчий експеримент як самостійна слідча дія регулюється окремою статтею 240, а про перевірку показань на місці не згадується.

Також запитання з приводу того, чому законодавець не включив до системи гласних слідчих дій перевірку показань на місці, а обмежився лише слідчим експериментом виникають і у Журавля В. А., який наголошує на відмінності мети, процедури провадження, отриманих результатів цих слідчих дій. Виходячи з зазначеного, можливим є висновок про необхідність регламентації в кримінальному процесуальному законодавстві обох цих гласних слідчих дій. Автором зазначається, що наразі редакція статті 240 чинного КПК не дає чіткої відповіді стосовно можливості проведення в її межах перевірки показань на місці, що не сприяє її реалізації через різні підходи до вирішення цього питання практиками та науковцями. [2]

Якщо більш детально розглянути вже регламентований законодавством слідчий експеримент, то першочергово виникає необхідність розмежовувати цю слідчу дію з іншими. Так, відокремити слідчий експеримент від огляду дозволили підстави та час проведення цих слідчих дій. Так, підставою проведення огляду місця події можуть бути інформація отримана з різних джерел, в тому числі й анонімних. Підставою проведення слідчого експерименту є наявні показання свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, зафіксовані в протоколах допитів. Щодо другого критерію розмежування, то огляд місця події може проводитись до відкриття кримінального провадження, коли проведення слідчого експерименту до відкритті кримінального провадження є неможливим.

Враховуючи те, що слідчий експеримент – це надскладна слідча дія, яка потребує ретельної підготовки і на цьому етапі слідчий та прокурор мають наперед проаналізувати усі складнощі, які можуть виникнути під час проведення слідчої дії. Прогнозування проведення слідчого експерименту – це передбачення здатності вчинити дослідницькі дії, можливої негативної поведінки учасників слідчого експерименту та їх психологічних та фізичних можливостей.

По-перше, оскільки важливою умовою проведення слідчого експерименту є його проведення в умовах, максимально наближених до тих, у яких відбувалася досліджувана подія. Ступінь реконструкції залежить від характеру експерименту, обстановки та можливості реконструювання. Тому, якщо неможливим є дотримання цієї вимоги, то недоречно проводити слідчий експеримент взагалі, оскільки він втратить своє доказове значення у зв’язку з порушенням кримінального процесуального законодавства.

По-друге, слідчий або прокурор мають заздалегідь обрати власну лінію поведінки щодо підозрюваного (обвинуваченого). Це зумовлено тим, що не завжди підозрюваний чи обвинувачений погоджуються на слідчий експеримент добросовісно. Небажаними мотивами можуть бути наприклад, бажання заплутати слідство, втекти під час проведення слідчої дії, чи використати її як нагоду знищити місце злочину разом з учасниками слідчої дії. Звідси слідує наступна проблема, пов’язана з проведенням слідчої дії – безпека учасників та охорона місця проведення слідчого експерименту. Отже, слідчий чи прокурор мають заздалегідь вжити заходів щодо належної охорони місцевості, наявності необхідного обладнання для її перевірки, а також не втрачати пильності під час проведення слідчого експерименту та після закінчення слідчої дії.

Слідчий експеримент варто проводити з кожним підозрюваним окремо. Хоча деякі науковці стверджують, що цю слідчу дію можна проводити за участю усіх підозрюваних одночасно з урахуванням конкретних обставин справи. На користь окремих слідчих експериментів з кожним підозрюваним свідчить те, що це унеможливлює їх попередню змову щодо своїх позицій, показань та дій. Також це не дозволяє підозрюваним або обвинуваченим продумати та здійснити спробу втечі, яка може виявитися ефективною за рахунок спільних дій усіх підозрюваних, спрямованих проти інших учасників слідчої дії. Крім того, щоб забезпечити охорону учасників слідчої дії з усіма підозрюваними знадобиться багато ресурсів як людських, так і технічних.

Що ж до перевірки показань на місці, то цю слідчу дію можна проаналізувати спираючись на її регламентацію в КПК 1960 р. та на досвід її законодавчого закріплення в деяких пострадянських країнах.

Зміст перевірки показань на місці розкривається через дії слідчого, коли він пропонує раніше допитаній особі (свідку, потерпілому, підозрюваному) розповісти про подію злочину безпосередньо на місці його вчинення, готування або приховання, за певних умов розповідь може супроводжуватись демонстрацією власних дій особи, чи дій, свідком яких він був під час вчинення злочину. За результатами проведеної слідчої дії слідчий зіставляє данні, отримані під час перевірки з реальною обстановкою, раніше отриманими показаннями та іншими наявними доказами. Проте, відсутність законодавчого закріплення цієї слідчої дії спричиняє проблему щодо правильного розуміння її законного застосування. Якщо перевірка показань на місці широко застосовується на практиці, то її закріплення в законодавстві є необхідним.

Регламентацію перевірки показань на місці в законодавстві інших країн пропонується розглянути на прикладі таких пострадянських країн як Російська Федерація та Республіка Білорусія. В кримінально-процесуальних кодексах цих країн перевірка показань на місці закріплена в окремих статтях: стаття 194 КПК РФ та стаття 225 КПК РБ. В КПК Російської Федерації наводиться пояснення змісту перевірки показань на місці, так: «Перевірка показань на місці полягає в тому, що раніше допитана особа відтворює на місці обстановку та обставини досліджуваної події, вказує на предмети, документи, сліди що мають значення для кримінального провадження, демонструє певні дії». Крім того, у пункті 4 статті 194 КПК РФ міститься положення, яке також не було закріплено в КПК України 1960 року: «Перевірка показань починається з пропозиції особі вказати місце, де її показання будуть перевірятися. Особі, показання якої перевіряються, після вільної розповіді та демонстрації дій можуть бути поставлені запитання».

КПК Республіки Білорусії в статті 225 закріпив положення схожого змісту з КПК РФ та КПК України 1960, проте існує особливість, у вигляді положення: «Особа, показання якої перевіряються, а також інші учасники кримінального провадження мають право наполягати на їх додатковому допиті, у зв'язку з проведеною слідчою дією».

Слід також відзначити, що статті КПК зазначених країн, на відміну від КПК України 1960 року не містять положення такого змісту: «Виконання перевірки показань на місці допускається при умові, коли вони не принижують гідності осіб, що беруть у них участь, і не є небезпечними для їх здоров’я», закріплення якого було результатом поширення ідеї гуманізації.

Аналізуючи перевірку показань на місці та слідчий експеримент, доречно буде визначити їх істотні відмінності, що зумовлюють цінність для практики кожної з цих слідчих дій:

1. Слідчий експеримент проводиться тоді, коли вже наявні фактичні данні, які слід перевірити дослідним шляхом. Коли перевірка показань на місці проводиться, якщо в показаннях допитаної особи містяться неповні фактичні данні щодо обстановки на місці події;

2. Відмінність методів зумовлена тим, що при слідчому експерименті відбувається дослідне встановлення можливості існування того чи іншого факту або явища в конкретній обстановці і в конкретних умовах, в той час, як перевірка показань на місці позбавлена дослідного характеру;

3. Крім того, перевірка показань на місці, на відміну від слідчого експерименту проводиться не в реконструйованій, а в існуючій на момент її проведення обстановці. Так, під час перевірки слідчий переконується в тому, що особа знає про існування зазначеного місця, може продемонструвати певні дії на місці. Також при перевірці показань на місці засвідчується наявність або відсутність протиріч у показаннях особи. [3]

Підводячи підсумок, варто зазначити, що кожна з аналізованих слідчих дій надає слідчим додаткові можливості для встановлення нових обставин злочину, перевірки показань, отримання нових доказів. Враховуючи специфіку слідчого експерименту та перевірки показань на місці, спираючись на позитивний досвід сусідніх країн, щодо нормативного закріплення цих слідчих дій у кримінально-процесуальному законодавстві, можливо стверджувати, що доречним є окрема регламентація в новому Кримінальному процесуальному кодексі України як слідчого експерименту, так і перевірки показань на місці.

Література:

1. В. Ю. Шепітько «Система следственных действий в структуре уголовно-процесуального закона и криминалистической тактики » // Теорія та практика судової експертизи і криміналістики: збірник наукових праць. Вип. 13 / ред. кол. : М. Л. Цимбал, В. Ю. Шепітько, Л. М. Головченко та ін. – Х.: Право, 2013. – 592 с.: іл. ( стор. 7 - 8);

2. В. А. Журавель « Слідчі (розшукові) дії як засоби формування доказів за чиним кримінальним процесуальним кодексом України» » // Теорія та практика судової експертизи і криміналістики: збірник наукових праць. Вип. 13 / ред. кол. : М. Л. Цимбал, В. Ю. Шепітько, Л. М. Головченко та ін. – Х.: Право, 2013. – 592 с.: іл. ( стор. 25-26);

3. О. К. Чернецький, А. В. Реуцький «Особливості розмежування слідчого експерименту та перевірки показань на місці» // Університетські наукові записки, 2012, № 3 (43), с. 355-359. ( стор. 356);