Дворник М.С.

Інститут соціальної та політичної психології НАПН України, м. Київ

Конструювання особистістю власного майбутнього як соціально-психологічна категорія

Бажання людини мати знання про власне майбутнє та впливати на нього є невід’ємною частиною життя. Прогноз майбутнього є найважливішою функцією психіки поряд з інтенційністю, що забезпечує самореалізацію, зростання особистості. Незважаючи на велику кількість методів соціального прогнозування, вони не є верифікованими стосовно персонального досвіду, тому увага науковців наразі все частіше зосереджується на пошукові нових шляхів індивідуального планування та передбачення. Розуміння есенціалістської спрямованості відображення деякої об’єктивної картини світу, що нібито дається людині «природно» та існує в тій або іншій формі споконвічно, наразі втрачає свою актуальність. Позиції репрезентаціонізму замінюються концепціями конструктивізму, в якому людина сама бере участь у вибудовуванні різних конвенційних соціальних реальностей, які керують поведінкою та формують ідентичність. Саме тому в умовах сучасності доцільним є розгляд категорії конструювання в поясненні процесів творення особистісного майбутнього.

У науковому просторі соціальному прогнозуванню приділяється достатньо багато уваги, зокрема завдяки розвитку такого напряму, як футурологія. Футорологи намагаються передбачити майбутнє економіки, політики, культури шляхом застосування екстраполяції, мозкового штурму, стратегічного планування, морфологічного аналізу тощо [7]. Однак дослідження особистісного майбутнього, будучи аспектом соціально-психологічним, зосереджується на пошукові глибинних засад життя людини та її оточення.

Дискурс майбутнього у сфері соціогуманітарного знання найчастіше розглядається в контексті психологічного часу, побудови індивідуальних часових перспектив (К. Абульханова, Т. Березіна, Дж. Бойд, Є. Головаха, А. Еддінгтон, П. Жане, Ф. Зімбардо, О. Кронік, Дж. Нюттен, Дж. Фрезер, П. Фресс, Б. Цуканов). Поряд із дослідженнями життєвих перспектив (П. Бергер, Е. Гідденс, Т. Лукман, Т. Парсонс, Ю. Резнік, М. Руткевич, П. Штомпка, А. Шюц) та горизонтів (Е. Гуссерль, Л. Дуб, Т. Коттл, О. Полунін, Ю. Хабермас) як способів усвідомленого, структурованого освоєння особистістю свого майбутнього в людинознавстві акцент ставиться на проблематиці досягнення певної психологічної зрілості, цілісності, усвідомлення особистістю відповідальності за побудову власного життя крізь призму таких понять, як життєві цілі, плани, програми, домагання, завдання (К. Абульханова-Славська, О. Асмолов, Ф. Василюк, У. Джеймс, О. Лактіонов, Р. Мей, Л. Сохань, Т. Титаренко, Н. Чепелєва). Водночас, когнітивні форми також можуть супроводжуватися емоційними, мало структурованими та ірраціональними видами самопрогнозування: очікуваннями, мріями, надіями, фантазіями, бажаннями, передчуттями, а також конативними компонентами: прагненнями, потягами, імпульсами, намірами [17, c. 70-71]. Однак у таких означеннях персональних перспектив приділяється мало уваги процесу вибудовування, створення особистісного майбутнього.

Мета статті: обґрунтувати конструювання особистістю власного майбутнього в якості соціально-психологічної категорії.

Все, чим живе людина і що нею зроблено, перетворено на досвід, має справжню цінність лише у зв’язку з майбутнім, із перспективою індивідуального розвитку та прогресу суспільного світу. Феномени прогнозування й антиципації у психологічній науці загалом мають традиції розгляду в якості «моделей потрібного майбутнього» (М. Бернштейн) «випереджувального відображення» (П. Анохін), «здатності діяти з випередженням» (Б. Ломов, Є. Сурков). З урахуванням цих тенденцій, схильність до прогнозування трактується як можливість діяти та приймати ті або інші рішення з певним часово-просторовим випередженням відносно очікуваних, майбутніх подій [23, с. 275-276].

М. Лепський пропонує розглядати особистісні антиципаційні процеси, виходячи з наступних позицій: біогенетична обумовленість (відповідно до емпіричних каналів перцепції, існують такі модальності, як «передбачення», «пророкування», «упередження», «напередсмакування», «чуття»); емоційно-чуттєва спостережливість, передчуття; образне передвгадування; соціокультурна поведінка у цілісності образного сприйняття ситуації та часу; мовномисленнєве цілепокладання; прогнозування як особлива форма діяльності у творчості та самореалізації [8, c. 5-20].

Здатність до самопрогнозування є невід’ємною особистісною характеристикою. Вважається, що задля вдалого прогнозування людина користується мисленням як опосередкованим й узагальненим процесом створення дійсності в її істотних зв’язках та відносинах; специфічними якостями розумової діяльності: перспективністю, урахуванням імовірнісної природи майбутнього, доказовістю прогнозу; рефлексивністю як усвідомленням мети, плану під час встановлення причинно-наслідкової залежності й узагальненості вербального виразу прогнозу [22]. Можливість же підтримки антиципаційних спроможностей людини та задоволення її потреби у прогнозуванні невідомого Т. Титаренко називає антиципаційним потенціалом, який сприяє постійному конституюванню майбутнього, що відбувається на базі усвідомлення життєвого досвіду [17, c. 84-85].

Вивчення майбутнього в соціально-психологічному дискурсі тісно пов’язано з осмисленням поняття життєвої перспективи. Для інтегративного опису змісту і структури майбутнього можна використати і такі конструкти, як «життєвий план», «життєва стратегія», «життєва програма» (М. Гінзбург, Є. Головаха, І. Кон, М. Пряжников, Н. Паніна, Л. Сохань та ін.) [10, c. 96] Життєва перспектива є образом бажаного, усвідомлюваного як можливого майбутнього життя за умов досягнення певних цілей; також її визначають як цілісну картину майбутнього у складному суперечливому взаємозв’язку програмованих й очікуваних подій, з якими людина пов’язує соціальну цінність та індивідуальний сенс життя [4, с. 23]. Життєва перспектива є такою картиною майбутнього, яка відтворює загальну спрямованість, враховуючи потенції розвитку, може бути не лише позитивною і не передбачає вольових зусиль; вона визначається способами професійного, сімейного й вікового самовизначення в житті, що залежить від соціальної, соціально-психологічної, особистісної зрілості та активності особистості [12, c. 206].

Звертаючись до соціологічного трактування глобалізації, проектування майбутнього набуває нового сенсу, реалізуючись на мегарівні, тобто прагне створення такого образу майбутнього, який був би актуальним для всього світу, для всеохопної буденності. У зв’язку із цим дедалі частіше використовуються поняття «конструктивні процеси», «людина, яка конструює» (Г. Саймон, Г. Башляр, І. Бронський), «конструювання соціальної реальності» (А. Шюц, П. Бергер, Т. Лукман), «радикальний конструктивізм» (Е. фон Глазерсфельд, П. Вацлавик), «соціальний конструкціонізм» (К. Джерджен, Р. Харре, Дж. Шоттер) [10, c. 101].

У психологічній науці поняття «конструювання» набуває поширення завдяки конструктивістській парадигмі, яка описує характерні для сучасності динамічні системи, що знаходяться в стані стійкої нерівноваги, безперервного вибору себе [6], та у свою чергу бере початок від концепції когнітивного розвитку Ж. Піаже, культурно-історичної теорії Л. Виготського та культурної психології Дж. Брунера. Поняття ж конструкту, від якого походить «конструктивізм», трактується як спосіб тлумачення світу, своєрідний класифікаційно-оцінковий шаблон, який людина створює для передбачення подій і через який сприймає світ [18, с. 37].

Затверджуватися конструктивізм почав у зв’язку із комунікативно-діалогічним поворотом у гуманітарному знанні, який на методологічному рівні постає як поворот дискурсивний (наративний) [21]. Він дозволив, як зазначає Н. Чепелєва, розширити предмет дослідження особистості у гуманітарних та соціальних науках [20, с. 292], оскільки оповідальний текст (наратив) «організує, структурує та артикулює життєвий досвід людини» [13, c. 91].

Соціальний конструкціонізм, який отримав свій розвиток саме в умовах наративного повороту, спрямований на рефлексію культурного контексту, породження концепцій, конструктів та наукового знання в цілому. В якості однієї з ключових особливостей цього напрямку можна виділити розуміння конституїтивного (для людських «я» і культури) фактору взаємозв'язку мови, комунікації та соціальних практик [2].

На думку М. Можейко, вступаючи в процесуальну реальність поставання, особистість виробляє якісно нові способи взаємодії з оточенням, нові форми структурування власного життєвого шляху, що змінює її підходи до самоконструювання [9]. Важливо підкреслити значущість концепту повсякденності, яка є сферою публічності, не вичерпується наявністю елементів знань, уявлень, велике місце в її структурі мають звичні для даної культури цінності, що виробляються індивідуально і колективно. Буденне знання хоча і є завжди індивідуальним досвідом, водночас зливається з досвідом колективним, непомітно розчиняючись у ньому [16, c. 77]. Спільноти зі своїми цінностями, настановами, звичаями, законами та всім іншим, що створює наші соціальні реальності, конструюють лінзи, крізь які їх члени інтерпретують світ [19, c. 36-37].

Соціально-конструктивістська парадигма постає як опозиція до традиційних соціальних наук, підкреслюючи, що психіка, поведінка, уявлення людей залежать від конкретних культурних контекстів, тому психіка трактується як різноманітні дискурсивні практики взаємодії людей. За версією К. Джерджена, дискурс і мова інтерпретуються як центральний організативний принцип конструювання [14, с. 189].

В соціально-конструкціоністському світогляді не існує абсолютних істин, а реальності конструюються суспільством через мову, організовуються та підтримуються через наратив. [19, с. 45]. Переживання та поведінка людини в конкретній ситуації змінюються в залежності від її психічної переробки, інтерпретації. Когнітивні репрезентації (сприймання, уявлення, схеми, переконання, очікування, прототипи, сценарії і плани ), за Х. Томе та У. Лер, – не індиферентні відтворення об’єктів і ситуацій, а результат особливої активності особистості, яка тлумачить, привносить свої передбачення, настрій, значущі переживання, досвід [1, c. 7]. Як зазначають Дж. Фрідман та Дж. Комбс, емпіричні істини повсякденного життя конституюються шляхом складання історій, якими живе людина [19, c. 63]. Особистість конструює свій життєвий світ та свою власну історію через оповідання, наративи, до яких включені й історії інших людей [16, c. 79]. Наратив є засобом не лише рефлексування чи переструктурування, але й створення, породження буденного досвіду людини в діалозі з оточенням [16, с. 56].

Наративна психологія (Т. Сарбін, Дж. Брунер, Д. Мак-Адамс, Г. Херманс та ін.) є областю досліджень, об'єднаних в своїй основі базовою метафорою «контекстуалізм» (С. Пеппер). Ідентичність і «Я» у наративному підході є продуктом спів-конструювання у товаристві (community). Дискурси соціальної практики, виражені у мові, відтворюються у конкретних історіях людської ідентичності: життєвих історіях (life-stories) або я-наративах (self-narratives). В емпіричній дослідницькій діяльності це робить актуальним звернення до біографічного і квазібіографічного матеріалу, до різного роду мовної продукції або будь-яких проявів людини, які можна розглядати як певний текст [2]. Здатність людини до самоконституювання шляхом спонтанного життєпису визначається актуальною потребою особистості не лише у самопрезентації, але й у самоосмисленні, рефлексуванні з приводу свого життя як такого, і можливістю цю потребу реалізувати у конкретних життєвих обставинах [16, c. 83].

Людина у конструктивістській свідомості постає як повноправний автор власного життя і постійно перебуває в діалозі зі світом: вся система, до якої включена особистість, є значущою для її самоконструювання. Отже, людина «здатна не тільки описувати своє життя, але і, створюючи системи понять, моделей, категорій, які опосередковують сприйняття та усвідомлення світу, інших людей, самого себе, за принципом кільцевої каузальності, конструює і саму цю соціальну дійсність та власний духовний світ» [11, c. 113–121]. Змінювані, відкриті, наративні завданнєві практики конструювання майбутнього, у свою чергу, в міру їхнього переосмислення, що запускається відразу після виникнення перших задумів, починають змінювати їхніх виконавців. Готовність людини постійно переосмислювати власні життєві завдання, коригувати, переформульовувати їх, осюжетнюючи власний досвід, сприяє динаміці її життєконструювання [24].

Незавершені, відкриті історії про завтрашнє життя, що постійно змінюються відповідно до того, як переживаються та інтерпретуються сьогоднішні події, насправді багато в чому детермінують майбутнє, оскільки непомітно будують життєвий контекст, у якому здійснюються відповідальні вибори, визрівають напівусвідомлені домагання, формулюються великі і малі життєві рішення. Футурологічні автонаративи, таким чином, стають матеріалом конструювання особистісного майбутнього. Їхня особливість полягає у спрямованості до трансформації власної минулої та теперішньої історії, переоцінки або реконструкції життєвого досвіду та сюжету. Входячи до процесу творення наративу, фантазії, мрії, бажання, надії, очікування, сподівання та конкретизовані життєві плани, програми, завдання постають як складові конструювання особистістю власного майбутнього [3, с. 90-105].

В моделі оптимізації особистісного самоконструювання при побудові майбутнього Т. Титаренко розглядає зв'язок таких компонентів, як способи взаємодії особистості зі світом, вираженість властивостей особистості, структурно-змістова наповненість життєвих завдань та специфіка побудови життєвого шляху. Так, відносини особистості зі світом в моделюванні майбутнього обумовлюються чинниками соціокультурної контекстуальності, діалогічної комунікації, множинної ідентифікації, аксіологічної своєрідності та соціальної семантики. Ефективність самотворення особистості залежить від таких її властивостей, як здатність до світопородження, адаптивність до соціокультурних контекстів, інтерес до новизни, креативність, ризоморфна структура, трансформаційна цілісність, толерантність до своєрідності, хист до наративізації. Життєві завдання, існуючі як футурологічний наратив, у свою чергу, є індивідуальними практиками моделювання майбутнього, та мають бути адекватними, змістовними, результативними, відкритими, енергетичними, креативними. Залежність особистісного самоконституювання від специфіки побудови життєвого шляху проявляється у таких аспектах, як його нелінійність, нонфінальність, контекстуальність, відносність незворотності, ситуативність цілісності, умовність вікової детермінації, рухливість часових зв’язків, сюжетна обумовленість, міжвікові кордони як зони смислопородження та реалізація креативного потенціалу комунікативної системи [17; 15, c. 130-132].

Наративний, конструктивістський підхід до розуміння майбутнього звільняє його від примусової зовнішньої каузальності, що дає змогу особистості зануритися у варіації інтерпретацій і набути свободи самовиявів. Перетворюючись на оповідь, майбутнє відтворює в собі творчий потенціал того поля спілкування, до якого особистість належить і з яким перебуває у діалогічній взаємодії, а отже стає соціально значущим та конструктивним [15, c. 133].

Конструювання особистісного майбутнього можна вважати повноправною соціально-психологічною категорією, адже сучасність сприяє діяльності пошуку, постійній перевірці цінностей, безперервному поставанню ідентичності, багатоваріантності шляхів самореалізації, відповідальності за власне життя та одночасній свободі вибору. Конструюючи своє майбутнє за допомогою суто біографічних практик (не нав’язаних, не групових, не класових, не соціальних рішень), людина конституює себе, організовує своє сьогодення, отримує відчуття хоча б часткової впорядкованості, «приборканості» життя, що забезпечує довіру до світу.

Висновки і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. В умовах плинної, трансформаційної сучасності все частіше наукова думка наголошує на здатності людини до світопородження, створення власних смислових реальностей, поступово відмовляючись від парадигми репрезентаціонізму. Як методологічний підхід, конструктивізм підкреслює ідею невідображувальної природи пізнання, мовну та культурно-історичну опосередкованість свідомості, розуміння світу через індивідуальні конструкти, які формуються в онтогенезі, ідею багатоваріантності способів концептуалізації та плюралізму істини. У зв’язку з цим поняття самопрогнозування, планування, життєвих перспектив як персонологічні моделі майбутнього переінтерпретовуються під впливом соціального конструкціонізму, який, спираючись на наратологію, герменевтику, філософію діалогу, теорію мовленнєвих актів, літературознавство, визнає первісну роль дискурсу та відносин між людьми в конструюванні ними світу та власного «Я», необхідність відмови від уявлення про всезагальні абсолютні істини. Все, що можна сконструювати, уявляється як текст, мова, історії, отже побудувати майбутнє можливо за допомогою наративу. Під час створення футурологічного наративу мають місце як емоційні та малоструктуровані, так і когнітивні та раціональні форми самопрогнозування. Оптимізувати самоконструювання майбутнього можливо при розумінні способів взаємодії особистості зі світом, вираженості властивостей особистості, структурно-змістової наповненості життєвих завдань та специфіки побудови життєвого шляху. Введення у соціально-психологічний тезаурус категорії конструювання особистісного майбутнього, на нашу думку, розширить межі розуміння світопороджувальної та світоперетворювальної природи людини, не позбавляючи її контексту соціокультурної обумовленості, смислової ситуативності та часово-просторової залежності. В подальшому футурологічне наративне дослідження має вказати на особливості конфігурування певних соціально-психологічних практик у способах конструювання особистістю власного майбутнього.

Література:

1. Анцыферова Л.И. Психология повседневности: жизненный мир личности и «техники» ее бытия / Л.И. Анцыферова // Психол. журн. – 1993. – № 2. – С. 7.

2. Барский Ф.И. Постнеклассическая психология. Социальный конструкционизм и нарративный подход [Електронний ресурс] / Ф.И. Барский // Материалы круглого стола «Нарративная психология» конференции «Ломоносов-2005». – Режим доступу: http://narrativepsy.narod.ru/sc_and_np.html.

3. Березко І.В. Наратив майбутнього як складова автонаративу та його місце у структурі розуміння та інтерпретації власного досвіду особистістю [Електронний ресурс] / І.В. Березко. – С. 90-105. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/Portal/soc_gum/znpip/2/2010_6/st8.pdf.

4. Головаха Е.И. Жизненная перспектива и профессиональное самоопределение молодежи / Е.И. Головаха. – К.: Наукова думка, 1988. – 144 с.

5. Життєві домагання особистості: колективна монографія / Т.М. Титаренко (підгот.); Інститут соціальної та політичної психології АПН України. Лабораторія соціальної психології особистості. – К.: Педагогічна думка, 2007. – 456 с.

6. Клеопов Д.А. Нарративная теория антропологического времени и смена парадигм [Електронний ресурс] / Д.А. Клеопов. Материалы открытого научного семинара «Феномен человека в его эволюции и динамике». – 2007. – Режим доступу: http://www.chronos.msu.ru/RREPORTS/kleopov_ narrativ.html.

7. Коновалов В.Н. Футурология / В.Н. Коновалов // Политология. Словарь. – М.: РГУ, 2010. – с. 256.

8. Лепський М.А. Прогнозування як діяльність та соціальна технологія / М.А. Лепський // Соціальна перспектива і регіональний розвиток. – Випуск 4. – 2010. – С. 5-20.

9. Можейко М.А. After-postmodernism. [Електронний ресурс] / М.А. Можейко // Словарь: Постмодернизм. – Режим доступу: http://www.meget.kiev.ua/dictionary-postmodern.

10. Ненчук О.М. Життєва перспектива особистості: аналіз соціологічних парадигм / О.М. Ненчук // Психологія і суспільство. – 2011. – № 1. – С. 95-103.

11. Петренко В.Ф. Конструктивистская парадигма в психологической науке / В.Ф. Петренко // Психологический Журнал. – 2002. – Т. 23. № 3. – С. 113-121.

12. Підручна І.Б. Психологічний аналіз категорії життєвої перспективи особистості / І.Б. Підручна // Психологічні перспективи. – 2011. – Випуск 18. – С. 206.

13. Проблеми психологічної герменевтики / Інститут психології ім. Г.С. Костюка АПН України / Н.В. Чепелєва (ред.). – К.: Міленіум, 2004. – 276 с.

14. Смагина М.В. Социальный конструктивизм в российской социальной психологии: особенности и перспективы / М.В. Смагина // Известия Российского государственного педагогического университета им. А.И. Герцена. – 2007. – Т.15. №39. – С.188-193.

15. Титаренко Т.М. Життєві завдання як практики самоконституювання особистості / Т.М. Титаренко // Соціальна психологія. – 2008. – № 6. – С. 3-11.

16. Титаренко Т.М. Психологічні особливості буденного дискурсу / Т.М. Титаренко // Актуальні проблеми психології: Том 2. Психологічна герменевтика. – 2001. – Вип. 1. – С. 77.

17. Титаренко Т.М. Сучасна психологія особистості / Т.М. Титаренко. – К.: Марич, 2009. – 232 с.

18. Улановский А.М. Конструктивизм, радикальный конструктивизм, социальный конструкционизм: мир как интерпретация / А.М. Улановский // Вопросы психологии. – 2008. – № 92. – С. 35-45.

19. Фридман Дж. Конструирование иных реальностей. Истории и рассказы как терапия / Дж. Фридман, Дж. Комбс. – М., 2001. – С. 36-37.

20. Чепелєва Н.В. Особистий досвід суб’єкта у контексті психологічної герменевтики / Н.В. Чепелєва // Людина. Суб’єкт. Вчинок: Філософсько-психологічні студії / За заг. ред. В.О. Татенка. – К.: Либідь, 2006. – С. 292.

21. Черемних К.О. Наратив як категорія сучасного соціогуманітарного дослідження: епістемологія, методологія, інструмент / К.О. Черемних // Наукові студії із соціальної та політичної психології. – К.: Ін-т соціальної та політичної психології НАПНУ, 2009. – № 22. – с. 20-25.

22. Шадриков В.Д. Способности человека / В.Д. Шадриков. – М.: Ин-т практ. психологии; Воронеж: НПО “МОДЭК”, 1997. − 288 с.

23. Шкарлатюк К.І. Агресія та здатність до прогнозування в підлітковому віці / К.І. Шкарлатюк // Психологічні перспективи. – 2011. – Випуск 17. – С. 273-279.

24. Як будувати власне майбутнє: життєві завдання особистості: [наук. моногр.] / [Титаренко Т.М., Злобіна О.Г., Лєпіхова Л.А. та ін.]; за наук. ред. Т.М. Титаренко. Рукопис. – К., 2011. – 395 с.