МЕХАНІЗМИ ДЕРЖАВНО-ПРИВАТНОГО ПАРТНЕРСТВА- ВІД КРИЗИ ДО РОЗВИТКУ

Здобувач Національного університету водного господарства та природокористування

Вайсман Володимир Якович

В умовах глобалізації в світі підвищувалася конкуренція на ринках капіталу. Країни, усвідомлюючи необхідність переходу до інтенсивного шляху розвитку економіки, прагнули залучити інвестиції для переходу на більш продуктивні технології виробництва.

Кейнсіанська модель економіки, яка користувалася популярністю після кризи 1930-х років, потроху втрачала актуальність і у 70-х роках ХХ століття остаточно стала непопулярною у більшості країн світу. ЇЇ основна вада – інфляція, спричинена великими видатками держави, стала головним ворогом урядів. Але глобальна фінансово-економічна криза 2008 року змінила відношення до пріоритетів, через що кейнсіанська модель знову почала привертати до себе увагу.

До початку світової фінансової кризи більшість урядів світу намагалася скоротити власні видатки для збалансування бюджету. А такі проблеми як безробіття та внутрішній попит вирішувалися часто за рахунок іноземних інвестицій та різноманітних кредитних механізмів. Криза змусила переоцінити основні пріоритети розвитку світової економіки. По-перше, те, що розвиток світової економіки за рахунок збільшення споживання безкінечний. По-друге, те, що можливо безкінечно стимулювати попит за рахунок спекулятивних кредитних механізмів. Стрімкий розвиток кризи змусив уряди швидко реагувати на зміну ситуації. Перші антикризові кроки усіх держав були схожі: підтримка національних фінансових систем та кредитування реального сектору. Але у 2009 році уряди підійшли до межі, коли вони мали вибрати середньо- та довгострокові засоби виходу з кризи. Це змусило економічні блоки урядів відмовитися від економії та повернутися до ідей Кейнса, який довів неможливість самовиліковування економічного спаду та виокремлював такі основні механізми виходу з кризи: 1) збільшення державного регулювання економіки; 2) стимулювання приватних інвестицій; 3) зменшення відсоткової ставки; 4) розширення державних видатків. Тобто, один з основних рецептів виходу з кризи - збільшення внутрішнього споживання всередині країни для того, щоб внутрішній ринок став локомотивом росту національної економіки. Для цього повинен зрости внутрішній попит. Основний елемент цього рецепту - зменшення безробіття, яке, в свою чергу, потребує створення додаткових робочих місць. Нові робітники означають для економіки зменшення соціального тягаря, адже вони перестають отримувати соціальні виплати по безробіттю та, що найголовніше, починають витрачати зароблені кошти на товари та послуги, на товари всередині країни.

Важливим аспектом теорії дефіцитного фінансування є теорія мультиплікативного ефекту, який має місце в процесі заходів держави зі створення первинної зайнятості та доходів населення через розширення видатків. Примноження, тобто мультиплікація попиту, має місце за рахунок того, що державні видатки, трансформуючись у доходи суспільства, збільшують початкову хвилю зростання сукупного попиту. Це призводить до його подальшого росту, але вже в більших масштабах через те, що розширення господарських трансакцій впливає на розширення інвестиційного попиту економічних суб’єктів.

Для створення нових робочих необхідні нові проекти. Проекти, для реалізації яких потрібні кадри, проекти, в ході яких з'являтимуться нові товари або послуги, що будуть користуватися попитом у населення.

Виходячи з вищезазначеного, можна зробити висновок, що в умовах глобальної фінансово-економічної кризи уряди мають збільшити регулювання економіки. Двома основними механізмами урядів у фінансування проектів, які б створили нові робочі місця, є закордонні займи та емісія грошей. Але для того, щоб початі програми не лише зменшили безробіття та збільшили попит у короткостроковому періоді, а й призвели до позитивних тенденцій у довгостроковому розрізі, розпочаті проекти мають відповідати стратегії розвитку держави. Саме тому більшість країн світу починають масштабні реформи галузей інфраструктури.

Інфраструктура – сукупність будівель, систем та служб, необхідних для функціонування галузей матеріального господарства. В основному, спорудження чи реконструкція об’єктів інфраструктури потребує значних капітальних затрат. Іншим чинником, що гальмує інвестування в об’єкти інфраструктури, є традиційно низька норма окупності таких інвестицій. Іншою проблемою є те, що успішна робота певних галузей інфраструктури потребує спеціальних знань та вмінь. Часто ці навички становлять різницю між вдалим проектом, що сам себе окупляє, та невдалим проектом, який постійно потребує додаткових капіталовкладень. Іноді держава не володіє необхідним рівнем вмінь та знань для реалізації складного інфраструктурного проекту і залучає до керування проектом приватного партнера. Приватний сектор також може допомогти уряду профінансувати інфраструктурний проект. Але існують галузі інфраструктури, які не підлягають приватизації, або потребують постійного державного контролю, оскільки забезпечують суспільно-необхідні послуги/ Для фінансування та успішного функціонування таких проектів можна використовувати механізми державно-приватного партнерства (ДПП), які дозволяють залучити приватний сектор до реалізації складних суспільно-необхідних інфраструктурних проектів. Моделі ДПП додають надзвичайної гнучкості проекту, забезпечуючи втручання приватного партнера саме в ті сфери його реалізації, де це необхідно. Але не слід забувати, що приватні компанії та держава мають різні цілі в рамках реалізації спільних інфраструктурних проектів, тож важливо пам´ятати про конфлікт інтересів, що може виникнути під час дії угоди про ДПП

Глобальна фінансово-економічна криза змусила уряди переглянути свої позиції щодо збалансування бюджету. З 2009 року уряди багатьох країн світу змушені працювати з рекордним дефіцитом бюджету, який спричинений не тільки зменшенням доходів від діяльності суб’єктів економіки, а й суттєвим збільшенням державних видатків. Усвідомлюючи важливість правильного інвестування у часи фінансової нестабільності, уряди змушені починати серйозні реформи галузей інфраструктури. Але успішне завершення даних реформ залежить не тільки від обсягів фінансування, а й від якості управління складними інфраструктурними об’єктами, яка іноді вища у приватному секторі економіки. Розуміння необхідності поєднання зусиль держави та приватного партнера призводить до використання механізмів ДПП, які дають змогу залучити приватні ідеї, вміння та ноу-хау до малоокупних, але потрібних інфраструктурних проектів. Але найбільшою перевагою ДПП у сучасних умовах є те, що, залучаючи приватного інвестора до фінансування проекту за допомогою моделі ДПП, можна збільшити споживання всередині країні без зростання навантаження на державний бюджет. Реалізація саме такої моделі проектів збільшує попит усередині держави, але не спричинює розбалансування бюджету, що саме по собі розхитує економічну стабільність країни.