Філологічні науки/2.Риторика та стилістика

Біляєва Я.

Дніпропетровський національний університет ім. О. Гончара

«Посли» Г. Джеймса: модерні риси поетики

Роман Генрі Джеймса «Посли» (“The Ambassadors”, 1903) належить до зрілого періоду творчості письменника, який, на думку дослідників, виходить за межі класичної прози XIX ст. [2; 4–6]. Змістом «Послів», на думку дослідників, стає драма свідомості героя, що передана за допомогою мови нового художнього психологізму, який описує внутрішнє життя персонажів підкреслено суб’єктивно, непередбачувано та алогічно. Це вже не той психологічний малюнок характерів, що ми спостерігали у Теккерея чи обожнюваного Джеймсом Тургенєва. «Посли» можна охарактеризувати як одну з перших в літературі спроб звернення до техніки «потоку свідомості», образ якої так метафорично вдало навів його брат, психолог і філософ Вільям Джеймс. Генрі Джеймс по-своєму побачив та втілив у літературі картину індивідуальної свідомості героїв, рухому, мінливу, сповнену неясних, тривожних образів. Художні засоби передання потоку свідомості, яким надає перевагу Джеймс, відрізняються від тих, що ми спостерігатимемо в «Улісі» Джойса і творах Вірджинії Вулф. Джеймс поки ще не настільки радикальний, як його наступники, але він наполегливо й завзято руйнує жорсткі норми традиційної прози з чіткою композиційною будовою та логічно вибудуваною сюжетною лінією, де кожне слово героя виникає задля створення завершеної, цілісної картини. У романі «Посли» Джеймс відмовляється від надання прямих характеристик персонажам, покладаючись на їх висловлювання та надаючи читачу змогу робити власний аналіз свідомості своїх «підопічних». Саме цим словом можна якнайвлучніше охарактеризувати ставлення Джеймса до створених ним героїв, особливо до головного, з яким Джеймс пов’язує у своїх теоретичних працях поняття «центральної свідомості». Він вочевидь наполягає на певному близькому, навіть дещо інтимному зв’язку автора із персонажами (на відміну від Теккерея, що іронічно дистанціюється та спостерігає за дійовими особами своїх романів).

Центральною фігурою у «Послах» є Льюїс Ламберт Стрезер (Lewis Lambert Strether), уродженець Вулету, штат Массачусетс, що приїжджає в Європу за вказівкою своєї майбутньої дружини місіс Ньюсем з метою повернення додому та залучення до сімейного бізнесу її сина, що наразі безтурботно мешкає у Парижі і втрачає зв’язок з рідними [7]. Особливим є представлення Стрезера як головної дійової особи у романі. Його характер не прописується, не пояснюється та не трактується. Джеймс, навпаки, намагається уникнути пояснень та прагне намалювати певний імпресіоністичний портрет цього близького йому за духом героя. Він малює Стрезера не яскравими фарбами або дидактичними описами, а тендітними враженнями, подекуди миттєвими та плинними, завжди розмитими, нерішучими. Ледве відчутними мазками вимальовує він контури так званої «центральної свідомості» [6]. Автор наче навмисно розмиває фарби на папері, позбавляючи читача різкості перспективи, чіткості сприйняття та розуміння. Він створює таким чином відчуття непевності, неможливості всебічного охоплення і повного розуміння як людського почуття, так і його мотиву. Такі спроби Генрі Джеймса досить контрастно суперечать реалізму XIX ст., де за мету ставиться зображення об’єктивної, вичерпно висвітленої та чітко окресленої реальності. Враження, які він вимальовує у «Послах», набагато більше нагадують реальні процеси, що відбуваються у свідомості людини, ніж створюють насичену подіями сюжетну картинку в романі. І саме ці настрої та тенденції загальної непевності та плинності буття будуть в подальшому підхоплені та розвинуті вже наступним поколінням письменників-модерністів, а саме Прустом, Джойсом та Вулф. Але джеймсівський потік свідомості все ж таки старанно намагається уникати суб’єктивності, що є принциповим для самого автора. Роман не написаний від першої особи, що надавало б думкам та враженням героїв, згідно з Джеймсом, забагато суб’єктивного забарвлення і позбавляло б читача можливості «погляду ззовні» задля більш об’єктивної оцінки. Але попри те, що сам Джеймс неодноразово критикував використання такого способу розповіді в інших авторів (Жорж Санд, Джозеф Конрад), перед написанням «Послів» він сам мало не обрав форму оповіді від першої особи через надзвичайну близькість характеристик головного персонажа до своїх власних поглядів та уподобань. Але врешті решт письменник вирішив не поступатися принципами і спробувати зберегти об’єктивність, дотримуючись дистанції і ретельно досліджуючи свідомість Стрезера не зсередини, а ззовні. Читач дивиться на реальність крізь призму саме його сприйняття, а не дізнається про події із розповіді «всезнаючого» автора, втручання та навіть сама присутність якого були б відчутні і заважали б робити власний аналіз психологічних особливостей героїв. Потік свідомості ми також відчуваємо не на внутрішньому монологічному, а на комунікаційному рівні. Він проявляється в незавершених, неоднозначних діалогах, обірваних фразах, спонтанних висловлюваннях персонажів, зумовлених несподіваною зміною настрою та психологічного стану. Хід подій в романі зведено до тривіальних, повсякденних епізодів життя, які не є впливовими, поворотними для долі персонажів, а скоріш за все мають дещо звичний характер та поступаються за значенням перед напруженням та драматизмом індивідуально-внутрішнього занурення у світ, що відбувається в просторі свідомості кожного з героїв роману.

Сюжетна лінія у «Послах» надзвичайно мало насичена. Це виявляється в незвично обмеженому колі дійових осіб, що дійсно нетипово для роману ХІХ ст., та незначній кількості змістових сцен. Ключові події також нечисленні: Стрезер приїжджає до Європи, де зустрічається з Веймаршем, що вже багато років живе у Європі, проте перебуває у відчуженні до її традицій, знайомиться з Марією Гострі, яка допомагає йому полегшити розуміння тих цінностей, якими живе сучасна Європа. Вони їдуть до Парижу, де Стрезер знайомиться з друзями Чеда Ньюсема, потрапляє в його будинок, а пізніше бачиться з ним у театрі, залишаючись глибоко враженим тими позитивними змінами, які відбулись з ним. Згодом він знайомиться і з героїнею, яка сприяла цим змінам, - мадам де Віоне, та її дочкою, визнаючи першу мало не ідеальною жінкою. Відчувши, що Стрезер занадто захопився «європейським життям», місіс Ньюсем висилає в Париж свою доньку Сару та племінницю Меммі. Стрезер сподівається, що сім’я його зрозуміє та відчує позитивний вплив Європи, проте Сара залишається непохитною та жорсткою, Меммі ж скоріше відчуває симпатію до Крихітки Білхема, аніж до Чеда. Вони вмовляють останнього їхати додому, ще видається не так складно. Сам Стрезер тільки під кінець розуміє справжню природу почуттів Чеда та мадам де Віоне, випадково зустрівши їх вдвох у човні за межами Парижу. Після певного вагання він полишає Європу і вирішує повертатись додому, розуміючи, що жодних надій відновити відносини з місіс Ньюсем вже нема [7].

Саме ця змістова ненасиченість зовнішнього конфлікту надає деяким критикам змогу характеризувати роман як дещо статичний та не надто захоплюючий. Таким чином через відсутність гостросюжетної напруги основний конфлікт розвивається не ззовні, як мало б бути в типовій соціальній прозі, а зсередини, та базується на ірраціональній і супроводжуваній внутрішніми ваганнями та сумнівами несподіваній пристрасті головного героя до Європи, її культурної спадщини, що раптом спалахує в серці американського «посла» чистих моральних принципів. Він постійно заглиблюється у власні роздуми щодо своєї місії та певним чином приходить до переосмислення суті свого життя. Так, наприклад, перебуваючи у залитому ніжним паризьким сонцем Люксембурзькому саду, він занурюється у свої багатосторонні інтроспективні роздуми та коливання: “ It will have been sufficiently seen that he was not a man to neglect any good chance for reflexion. Was it at all possible for instance to like Paris enough without liking it too much? He luckily however hadn't promised Mrs. Newsome not to like it at all. He was ready to recognise at this stage that such an engagement WOULD have tied his hands. The Luxembourg Gardens were incontestably just so adorable at this hour by reason—in addition to their intrinsic charm—of his not having taken it. The only engagement he had taken, when he looked the thing in the face, was to do what he reasonably could” [7].

В цих рядках знаходить відображення конфлікт між моральним обов’язком та пристрастю, а також протистояння двох різних культур всередині однієї не по-чоловічому чутливої істоти. І власне в цьому образі розкриває себе автор, закриваючи свою замріяність та чутливість імперсональною маскою оповідача. Але не тільки цими психологічними рисами автор видає себе у романі. Серед усіх творів Генрі Джеймса «Посли», на думку дослідників, є найбільш автобіографічним [1; 3; 4]. Навіть сам автор ніяк не приховує особливу роль героя в цьому романі. В своїй передмові він наділяє Стрезера функцією «стороннього носія власної свідомості», не залишаючи жодних сумнівів у значущій автобіографічності цього тексту. Таким чином, сама назва роману отримує додаткове значення, окрім прямого, що подає Стрезера як посла американської культури в Європі, куди він приїздить із завданням повернути Чеда, в заголовку також прихований й менш очевидний підтекст потрактування головного героя в якості посланника джеймсівської свідомості до читача.

Можна навіть простежити певну подібність між автором та носієм «центральної свідомості» роману. По-перше, це приблизно однаковий вік (Джеймс писав твір в досить зрілому віці, свого героя він також зображує на схилі років); по-друге, обидва походять з «Нового світу», але, приїхавши до Європи, виявляються занадто вразливими та чутливими до впливу старої культури, сповненої витонченості та вікових традицій. Вони виявляються неспроможними встояти перед впливом вишуканого світу європейського суспільства і не можуть знайти в собі сили повернутися до сповненої прагматичних інтересів батьківщини. Життя Стрезера, як і життя його творця, не перенасичене подіями, скоріше навпаки, було розміркованим і сконцентрованим на роботі. Сфера діяльності, до речі, також співпадає, адже Стрезер займається видавництвом і журналістикою, і головним інструментом діяльності в нього теж виступає слово. Вони нескінченно самотні, в них є болючий досвід втрати близької людини. Всі ці чинники вплинули на побудову розповіді в романі. Найбільш характерна риса, притаманна манері автора «Послів», - зосередженість на деталях, які подекуди не мають прямого зв’язку із зображеною подією, але є важливими для опису настрою, емоційного стану персонажу, особливої атмосфери його оточення. Це дає змогу заглибитись у психологію героя, «відчути» його, зрозуміти, що саме на нього впливає та якими категоріями він мислить, що змушує його змінювати рішення і як взагалі він сприймає світ. Словом, зануритись у хід його думок, критично їх відслідковувати та аналізувати. З таких описів перед нами вимальовується портрет чутливої і вразливої людини, яка тонко відчуває світ, захоплюється прекрасним, тяжіє до витонченості і краси, але водночас намагається триматись обраного шляху та залишатись вірною своїм глибинним принципам та переконанням. Стрезер досить гнучкий у суспільстві, викликає симпатії оточуючих, є толерантним до інших, але суворим до себе і аналітичним у думках. Саме таким, здається, вбачав себе письменник, і саме такого героя змалював він у «Послах».

Література:

1. Александровская А. Портрет мастера. Генри Джеймс. – Режим доступу: http://www.peremeny.ru/blog/11440

2. Анцыферова О. Ю. Творчество Гери Джеймса: проблема литературной саморефлексии. Автореф. дис… д. филол. наук. – М., 2002.

3. Гулевич Е. В. К проблеме творческого метода Г. Джеймса // Вести БГПУ им. М. Танка. Сер. 1. – 2011. – № 1. – С. 50–53.

4. Зверев А. Джеймс: пора зрелости // Иностранная литература. – 1999. – № 3. – Режим доступу: www.philology.ru/literature3/zverev-99.htm

5. Нерсесова Э. В. Категория «национального самосознания» как художественная доминанта романов Генри Джеймса. Автореф. дис… канд. филол. наук. – М., 2008. - 35 с.

6. Goetz W. Henry James and the Darkest Abyss of Romance. - Louisiana State UP, 1986. – 215 p.

7. James H. The Ambassadors. - Режим доступу: http://www.gutenberg.org/files/432/432-h/432-h.htm