Зародження і  розвиток літературної мови

Федоренко А.А.,асистент кафедри української,англійської і латинської мов ім.М.О.Драй-Хмари.

Танасійчук А.І.студентка 2 курсу педагогічного факультету Національного університету біоресурсів і природокористування України,м.Київ.

У статті розкрито історію виникнення ,розвитку,поширення літературної мови в Україні.А також розповідається про діячів,які піднесли українську мову на високий рівень.

Ключові слова :сучасна українська літературна мова,зачинателі  і основоположники літературної мови.

The article deals with the history of the origin, development, dissemination of literary language in Ukraine. It describes the collections and leaders who elevate Ukrainian language to a high level. 
Keywords: modern Ukrainian literary language, founders of the literary language

В статье раскрыта история возникновения, развития, распространения литературного языка на Украине. А также рассказывается о деятелях, которые подносили укаинський язык на высокий  уровень.

Ключевые слова: современный украинский литературный язык, зачинатели и основоположники литературного языка

Літературна мова – це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, яка в писемному та усному різновидах обслуговує культурне життя народу, всі сфери його суспільної діяльності.

Літературна мова в Україні в своєму історичному розвитку пройшла кілька досить виразно відмежованих періодів: давня доба охоплює X-XIII ст., середня – XIV-XVIII ст.,і нова – XIX-XX ст.

Досить кардинальні зміни в типі літературної мови на межах періодів зумовлені змінами в політичній і культурній історії України. Літературна мова давньої доби засвідчена для Києва церковними й науковими текстами, починаючи від середини XI ст. і грамотою 1130 р., для Галичини церковними текстами від кінця XI ст. і грамотами від середини XIV ст. Крім церковних і наукових жанрів, той же варіант літературної мови представлений матеріалами приватно-епістолярного характеру, літописами, красним письменством. Мова усіх цих жанрів у своїй основі церковно - слов’янська. Ця мова не була регульована жодною спеціальною інституцією, але патронат церкви й зосередження літературного життя навколо церковних центрів роблять її доволі витриманою, так що тексти, створені в Києві, не надто різняться від переписаних з болгарських оригіналів. Припускають, що ця мова була і усною мовою найкультурніших верств інтелігенції (Шахматов). Спроби довести існування місцевої літературної мови, посталої на основі мови міст, перед засвоєнням церковно - слов’янської мови (Обнорський, почасти Якубінський, Свєнціцький), не підтримуються жодними відомими фактами. Тільки мова галицьких грамот має місцевий характер, але нема даних, наскільки давня ця традиція. Занепад Київської, а пізніше Галицько-Волинської держави і входження українських земель, крім Галичини й Закарпаття, до білоруських в своїй основі Великого Князівства Литовського переривають традицію літературної мови давньої доби. Зокрема стається розрив між церковною і урядовою мовою. Розвиток літературної мови в церковних жанрах і стилях характеризується в кінці XIV-XV ст. панівною церковнослов’янізацією її (так звана друга хвиля церковно - слов’янських впливів). Але це не стара церковна слов’янська мова, а зреформована в Болгарії патріархом Євтихієм у дусі часом штучної архаїзації, наближення синтаксис й письма до грецької мови, плекання риторичного стилю. Тим часом урядова мова розвивається в напрямі зближення з живою мовою, вбираючи в себе також впливи мови центральноєвропейських канцелярій (латинські, німецькі, чеські, польські). Політичний розрив українських земель між Польщею й Литвою спричинився до того, що ця мова виступала в двох відмінах – галицькій і волинсько-поліській Постають навіть спроби перекладу  Святого письма на мову близьку до живої («Пісня пісень» XVI ст.«Пересопницьке Євангеліє» 1556-1561, «Крехівський апостол» 1563-1572 та ін.). Одначе цей рух був загальмований так званою третьою хвилею церковної слов’янізації. Головною причиною її було те, що після Люблінської унії, в умовах польської культурної, політичної й економічної експансії підривалася фактична можливість оформлення української літературної мови на основі живої мови, бо шляхта полонізувалася, а українські міста втрачали своє значення й спроможність бути центрами національного культурно-політичного життя. З іншого боку, ідеологічний провід українського спротиву перейшов у руки духівництва, що підносило саме церковно - слов’янську мову як носія старої, ще греко - візантійської традиції. Рух за відродження й нормалізацію церковно - слов’янської мови виявляється в опрацюванні граматик церковно- слов’янської мови  37(Острозька 1586, Л.Зизанія 1596, М.Смотрицького 1619 та ін.) і словників (Л.Зизанія 1596, П. Беринди 1627, 1653 та ін.).

Новосформована літературна мова поширилася вже в часи «Основи» на наукові й публіцистичні жанри, але цьому розвиткові поклала край заборона друку українською мовою, видана російським урядом 1863 р. Перенесення видавничої діяльності до Галичини спричинило й перенесення туди цього типу літературної мови і остаточно поклало там край традиції середньо-українській  літературній мові, а згодом і спробам москвофілів запровадити російську мову. У Галичині нова літературна мова зазнала помітних впливів місцевої мови. В.Лиманський, О.Пчілка, практично також М.Старицький виступили прихильниками такої східно-західної синтези, пізніше цю лінію провадили М.Коцюбинський, Леся Українка, І.Франко та ін., тоді як Б.Грінченко, А.Кримський, І.Нечуй-Левицький вважали за потрібне усунути західні українські впливи (особливо запальних форм дискусія набирала 1891-1893 рр. і 1907-1912 рр.). Коли після знесення заборон у наслідок революції 1905 р. літературна мова «повернулася» на під російську Україну, вона вже мала синтетичний характер, хоч її центральна українська основа лишилася непорушною. Творення української держави 1917-1920 рр., а пізніше політика українізації принесли, з одного боку, поширення літературної мови на всі сфери життя і всі жанри літератури в широкому сенсі слова, а з другого боку, поставили проблеми нормалізації й кодифікації мови. Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І.П. Котляревський – автор перших великих художніх творів українською мовою («Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»). Він першим використав народно-розмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

         Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Т.Г.Шевченка. Саме він уперше «своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної та словесно-художньої культури, заклав основи для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови… У мові творів Шевченка знайшли глибоке відображення народнопоетична творчість, усно-розмовні форми народної мови». Традиції Шевченка у розвитку української літературної мови провадили далі у своїй творчості І.Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М.Коцюбинський та інші письменники.

Жодне суспільство, на якому б рівні воно не перебувало, не може існувати без мови. Оскільки мова – явище суспільне, вона виконує цілу низку функцій, життєво важливих як для самого суспільства, так і для самої мови.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Бран В.Д. Давні слов’яни. – К., 1998.

2. Залізняк Л. Від склавинів до української нації. – К.: Бібліотека українця, 2003.

3. Ковалев Г.Ф. Этнонимия славянских языков. Номинация и словообразование. – Воронеж, 1991.

4. Кримський А. Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася // Історія української мови. – К., 1996. Огієнко І. Історія української літературної мови. – Київ, 2001 (за вид. Вінніпег, 1949).

5. Півторак Г. Коли ж виникла українська мова. – К., 1996.

– Півторак Г. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. К., 2001.