Соціологія

Мажаренко Є.В. (м. Київ)

Соціологія еліти В’ЯЧЕСЛАВА Липинського як модель розвитку українського суспільства

Соціологія еліти В'ячеслава Липинського (1882-1931 рр.) сформувалася під впливом політичної боротьби, обґрунтування певних громадських ідеалів в переломну епоху початку XX ст. Для української гуманітарної думки центральною проблемою була ідея обґрунтування державної незалежності. Саме в руслі цієї ідеї й розгортаються політологічні і соціологічні пошуки В. Липинського.

Соціологію Липинського можна назвати «соціологією еліти». Вивчаючи історичний розвиток українського державотворення, він доходить висновку, що досягти національної незалежності і збудувати власну державність українцям завадила відсутність «провідної верстви», «національної аристократії». «Не етнографічна маса, як така, не тип, не характер, не мова, не територія творять самі по собі, автоматично націю, а творить націю якась активна група людей серед цієї етнографічної маси, група, що веде серед неї перед в розвитку об'єднуючих, організуючих, будуючих націю політичних вартостей... Щоб не вживати довгих окреслень, назовім ці групи людей «національною аристократією». Без такої провідної, організовуючої і спрямовуючої верстви нація не може успішно розвиватися, що й показує історична доля українців. В дусі італійського соціолога В. Парето Липинський вважає, що постійне відновлення аристократії – вічний і незмінний наслідок боротьби між класами.

Водночас, концепція еліти В. Липинського виростає на українському національному ґрунті, є оригінальною теорією і лише в загальних рисах споріднена з вченням італійського соціолога.

Розробляючи теорію «національної аристократії», Липинський досліджує питання про її основні риси, властивості, функції, про її соціальну основу і значення в соціальному житті. За думкою Липинського, еліта – це не просто привілейована група людей, а така верства, яка в даний історичний момент є найкращою серед нації, яка є організатором, правителем і керманичем нації. Вирішальним для виділення «національної аристократії» є те, що вона стоїть на чолі нації, що нація її визнає і під її проводом організована. Вчений відзначає, що для того, щоб змогти виконати як слід свою небезпечну і надзвичайно важку організаторську роль, національна аристократія мусить володіти двома основними характеристиками: вона повинна володіти матеріальною силою і причому більшою, ніж будь-яка інша група в нації; вона повинна мати моральний авторитет серед нації, який ґрунтується на її вмінні і здібностях, її моральних якостях.

Свою ж силу національна аристократія черпає зі свого власного стихійного ірраціонального хотіння. В неї є воля до організаційної праці, до громадської творчості, до проводу, до ризику, до жертви заради громади, до панування. В цьому положенні погляди Липинського перегукуються з установками «філософії життя», зокрема Ф. Ніцше. Такі характерологічні особливості «національної аристократію.

Роль еліти в суспільному житті полягає, за Липинським, в тому, щоб підняти націю до вершин цивілізації, зорганізувати її і спрямувати по правильному шляху – шляху прогресу. Для української «національної аристократії» найпершим і найважливішим завданням є організація нації на створення власної незалежної держави.

Не залишилося поза увагою Липинського і питання про соціальну основу, на якій може вирости нова генерація української аристократії. Інтелігенція, як безземельна, непродукуюча, здекласована верства, не здатна згуртувати націю, породити національну аристократію. Вона живе за рахунок інших, немає спільного економічного інтересу, не зацікавлена в тому, щоб бути об'єднаною проти інших груп, тому думати, що біля неї зорганізується і об'єднається в єдине ціле нація – абсурд. Не може виконати цю роль і слабкий і здекласований український пролетаріат. Єдиним класом, який, за думкою Липинського, може об'єднати і організувати націю, є клас хліборобський, та група родин, котрі посідають власну землю і на цій землі власною працею продукують хліб. Однак роль «національної аристократії» може виконати не хліборобський клас в цілому, а лише його найпередовіша частина-еліта. Тільки ця провідна верства, яка виросте з хліборобського класу, зуміє організувати і спрямувати власне хліборобів, а через них і всю націю і українську державу.

Якою ж уявляється українська держава Липинському? Щоб розв'язати це питання, він розробляє концепцію про типи державного правління. За думкою Липинського, існують три типи правління: демократія, олігархія, класократія.

Перші два типи не відповідають духу українського народу і вимогам часу. Найсприятливішою є для українців є класократична держава, при якій в суспільстві існують «органічні класи», домінує громадська мораль, духовна культура, і панує високий авторитет «провідної верстви». Найсприятливішим політичним режимом Липинський вважає монархію, оскільки саме Монарх може забезпечити перевагу національних ідеалів і обмежити надмірні зазіхання національної аристократії, якщо в цьому буде потреба. Однак варто пам'ятати, що надаючи перевагу монархізму, Липинський не мав на увазі класичні європейські монархії чи російський царат. Мова йшла про становлення нового монархізму, який би відповідав історичним і культурним традиціям українського народу, його національному духу. Вчений уявляв майбутню Україну як велике селянське господарство, на чолі якої стоїть монарх-господар. Звісно, що в цій концепції було забагато утопії.

Соціологічне вчення Липинського ґрунтується на оригінальній філософсько-антропологічній концепції. Досліджуючи природу людини, він робить висновок, що людині властиві ірраціональній потяг до свободи, певні забобони, бажання, які не можна змінити за допомогою розуму, волі, виховання. Це є той субстрат, який на протязі всієї історії лишається незмінним, набуваючи лише різних форм соціальною прояву в моралі, цінностях, формах соціальної організації. По-друге, в кожній нації є люди політичне активні, з волею до громадської творчості, до ризику, до керування, і є люди пасивні, які цієї волі не мають. Саме з перших виростає національна аристократія, еліта. По-третє, існують такі основні типи особистостей: войовник – невойовник, продуцент – непродуцент. Вони, по-різному комбінуючись, народжують різні підтипи, серед яких найкращим є войовник-продуцент, тобто активний і одночасно творчий тип. Нації, в складі яких переважає цей тип особи, найбільш прогресивні (приміром, англійці). Липинський вважав, що представників цього типу надто мало в українському етносі, і що саме це і є однією з найвагоміших причин української недержавності. В цілому загальнотеоретична антропологічна концепція Липинського досить-таки довільна, недостатньо обґрунтовано. Так стосовно питань: Чому в одних людей є воля до організації, до політичних дій, а в інших нема? Чому в одній нації людей активних багато, а в іншій мало? – Липинський зауважує: тут ми «стаємо перед чимось непояснимим.., відповіді на ці питання знайти неможливо».

В цілому соціологічна теорія В'ячеслава Липинського є спробою вирішити найнагальніші питання розвитку українського народу, зокрема створення власної державності, котрі гостро постали в 20-30-і роки XX ст.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Захарченко М.В., Погорілий О.І. Історія соціології. Від античності до початку ХХ ст. - К., 1993.

2. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму // Філос. і соціол. думка. – 1991 - № 10.

3. Погорілий О.І. Соціологічна думка XX століття. Навчальний посібник - К, 1996.