Гонтаренко Ю.О., Ягодзинська О.В.

Донецький національний університет економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського

ІННОВАЦІЙНО-ІНВЕСТИЦІЙНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ ЯК ЗАПОРУКА УСПІШНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ УКРАЇНИ

Сучасний стан економіки України потребує вирішення багатьох кардинальних проблем і насамперед розроблення шляхів виходу з кризи. Успішне проведення ринкових реформ в Україні неможливе без ефективної інноваційно-інвестиційної політики, перебудови економіки з метою створення сприятливого інвестиційного середовища.

В умовах ринкових відносин актуальним є впровадження положень щодо активізації інвестиційного забезпечення інноваційної діяльності держави регіону - галузі - підприємства. При цьому особливе значення має професійність управлінців, тобто їх здатність впровадити інноваційно-інвестиційні відносини в конкретні дії підприємства на ринку. Крім того, практичний досвід взаємин на ринку із застосуванням тактичного проектування і планування діяльності підприємства допомагає в сучасній ситуації створити інноваційно-інвестиційний механізм. Він дасть змогу як підприємству, так і всьому ринку в цілому більш жорстко планувати необхідність власних дій на ринку, одночасно відстежуючи їхню якість. Найважливішим елементом інноваційно-інвестиційного механізму є ресурсне забезпечення проектів і відповідних програм - кадрове, фінансове і технічне.

Одним із показників ефективності інноваційної діяльності, що характеризує конкурентоспроможність продукції, є збільшення обсягу реалізації продукції на внутрішньому й зовнішньому ринках. Успішний вихід країн із кризи за допомогою інновацій починається насамперед шляхом експорту високотехнологічної продукції. Аналіз стану інноваційного процесу на промислових підприємствах України дозволяє виділити низку негативних тенденцій: відбувається подальше зниження інноваційної активності суб'єктів господарювання; інноваційні процеси визначають п'ять видів економічної діяльності(машинобудування, хімічна і нафтохімічна промисловість, металургія і обробка металів, харчова і легка промисловість) тощо. Для вирішення зазначених проблем інноваційного процесу на всіх рівнях необхідно сформувати діючий ефективний механізм щодо здійснення та активації інноваційної діяльності для створення відповідних умов щодо успішного впровадження інновацій, стимулюючих факторів цього процесу та їх інвестиційного забезпечення. Насамперед це стосується удосконалення законодавчо-нормативної бази, що визначає пріоритетні напрямки національної інноваційної політики, що зазначена законами, котрі були прийняті в період 1992-2006 років. Останній такий Закон "Про пріоритетні напрямки інноваційної діяльності " (від 16 січня 2003 р., №433-ГУ) визначає стратегічні та середньострокові пріоритети інноваційного розвитку. Середньострокові пріоритети визначаються на підставі Закону України «Про державне прогнозування та розробку програм економічного і соціального розвитку України» (від 23.03.2000 р., № 1602-ІІІ).Фактично середньострокові пріоритети базуються на порадах галузевих міністерств, інших державних органів, Національної академії наук та інших академій, а також регіональних органів влади. Ці пріоритети повинні включатись в регіональні чи галузеві програми розвитку.

У сучасних умовах нові знання, як правило з’являються як результат копіткої праці великої кількості людей – учених-теоретиків, працівників науково-дослідницьких лабораторій та експериментально-конструкторських бюро тощо. Усі розвинуті країни приділяють значну увагу фундаментальним дослідженням, що формують потенціал знань для інноваційної діяльності та створюють засади принципово нових рішень у сфері людського буття.

Гальмування інноваційного розвитку країни спричинене насамперед умовами, що створені для інноваційної діяльності підприємств. Аналіз існуючих публікацій показав, що наразі державна інноваційна політика в Україні є неефективною. Невідповідність між станом науково-технічного забезпечення економіки та потребами інноваційного розвитку незалежної України зростає, при цьому інтелектуальний потенціал і можливості держави щодо фінансової підтримки науково-технічних розробок стрімко скорочуються. Україні не вистачає ефективної стратегії розв'язання завдань, що виникають при поєднанні трьох проблемних сфер - інноваційної політики, макрорегулювання та інституціональної стратегії.

Світовий досвід показує, що успішний розвиток забезпечується тільки тоді, коли держава, з одного боку, бере на себе активну підтримку і стимулювання інноваційної діяльності (зазначимо, що ЄС поставив за мету наростити обсяг фінансування науки до 3% свого ВВП), а з іншого - визначає її стратегію, спрямовану на зміцнення наукового потенціалу. Водночас протягом перших десяти років ринкової трансформації економіки України частка видатків Державного бюджету України на державну підтримку наукової та науково-технічної діяльності зменшилася з 0,82% до 0,3% ВВП, тобто до рівня слаборозвинених країн. Тому зовсім не випадково 90% продукції" національного виробництва не має наукового забезпечення.

Приблизно 8-11% опитаних підприємств в останні роки вкладали інвестиції з метою підвищення рівня механізації та автоматизації робіт, 10-13% - для впровадження новітніх технологій, стільки ж – у технології, що забезпечують енерго- та ресурсозбереження. На фінансування науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт (НДДКР) підприємствами витрачалося тільки 6,8% власних коштів. Більше за всіх на науково-дослідні роботи витрачають підприємства з виробництва коксу та нафтопродуктів (36,8%), з великим відривом від них ідуть підприємства металургійної промисловості (17%) та з виробництва машин і устаткування (16,8%), а також хімічного виробництва (14,6%), з виробництва транспортного устаткування (13,0%) й електричного та електронного устаткування (10,4%). Підприємства інших видів економічної діяльності суттєво відстають, а деякі, зокрема в галузі вторинної переробки, взагалі не фінансують НДДКР із власних коштів (0%) або майже не фінансують, як у текстильній промисловості.

Упродовж останніх трьох років промислові підприємства займалися переважно такими видами інноваційної діяльності, як придбанням машин та обладнання (37,5% опитаних) та впровадженням нової продукції (31,4%). Значно менші відсотки респондентів, які займалися впровадженням новітніх технологій (14,3%), навчанням та перепідготовкою персоналу (13,7%), впровадженням систем контролю якості (13,1%), впровадженням інформаційних систем (11,1%). Науково-дослідними та дослідно-конструкторськими роботами займалося тільки 5,8% опитаних, а замовляли такі роботи в інших організаціях тільки 2,6% респондентів і ще 5,6% - купували патенти та ліцензії. Крім того, 9,8% підприємств займалися маркетинговими дослідженнями і 7,3% проводили зміни у структурі управління своїми підприємствами.

Таблица 1

Причини, що вплинули на інноваційну діяльність підприємств (у % )

Причини	2005	2006	2007	2008
Не займаються і не планують займатися	18,6	17,2	23,9	26,9
Краще задовольняти запити споживачів	26,7	30,0	27,0	30,1
Збільшити (утримати) свою частку на ринках збуту	34,4	39,2	32,7	31,9
Вийти на нові ринки збуту всередині країни	31,4	32,9	30,1	26,1
Вийти на міжнародні ринки збуту	19,7	22,3	19,0	18,1
Знизити видатки на виробництво продукції	25,8	31,3	28,2	27,9
Урізноманітнити асортимент продукції	30,1	29,5	28,8	28,7
Підвищити капіталізацію (вартість) своєї кампанії	3,78	4,9	5,0	6,5
Покращити фінансовий стан підприємства	41,7	43,0	41,6	40,5
Стати постачальником іноземних компаній, що працюють на українському ринку	2,9	2,0	1,7	1,5
Знизити залежність від постачальників	6,6	6,4	6,1	6,0

Правильна інноваційна політика підприємств є одним з головних факторів, здатних підвищувати конкурентоспроможність українських товарів та послуг, покращувати конкурентні умови для господарюючих суб’єктів, сприяти виходу українських підприємств на нові ринки.

Отже, якщо уряд України і законодавча влада вже найближчим часом не вживатимуть дієвих заходів з переорієнтації розвитку економіки на активізацію інноваційної діяльності із застосуванням наукових підходів і методів управління, то час входження нашої держави до групи промислово розвинених країн стане абсолютно не визначеним.

Основне протиріччя полягає в тому, що очевидність прямої залежності між створенням та впровадженням інноваційних процесів на підприємстві й ефективністю стійкого розвитку економіки з цілому не викликає ні в кого сумніву, водночас держава, яка саме і має стимулювати інноваційні розробки, стоїть осторонь. Інакше кажучи, в Україні сучасна наукова та інноваційна діяльність живе власним життям замість того, щоб бути складовою ефективної схеми "фінанси —> наука —» виробництво", як це має місце у світі.