Таравська Я.В. канд. іст. наук; Гудзь В.В., канд. іст. наук, доцент; Мелітопольський державний педагогічний університет імені Богдана Хмельницького

ГАЛИЦЬКИЙ ПЕРІОД ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ АНДРІЯ ЖУКА

Андрій Ількович Жук (1880–1968 рр.) – відомий громадсько–політичний діяч, дипломат, публіцист, журналіст і кооператор. Його багатогранне життя та діяльність ще не стали предметом комплексних наукових досліджень, хоча в різний час було опубліковано кілька статей науково–довідкового, мемуарно–біографічного та публіцистичного змісту. Згадки про Жука містяться в деяких синтетичних працях з історії української соціал–демократії [1; 2]. За роки незалежності в Україні досліджувалася участь А. Жука у кооперативному русі, його журналістська діяльність [3], здійснено аналіз особового архіву політика, який зберігається в Національному архіві Канади [4], проаналізовані деякі аспекти його політичної біографії [5].

Метою статті є дослідження головних аспектів громадсько–політичної, організаційної та публіцистичної діяльності видатного представника українського національно–визвольного руху Андрія Жука під час його перебування у 1907–1914 роках на території Галичини.

Політична діяльність Андрія Жука почалась зі вступу у 1901 р. до Революційної Української Партії, яка згодом реорганізувалась і трансформувалась в Українську соціал–демократичну робітничу партію (УСДРП) [6, с.20]. Бурхлива громадсько–політична діяльність молодого Андрія та щире захоплення ідеєю визволення рідної України спричиняють його арешти російською владою. Після звільнення з–під свого другого арешту у віці 27 років Андрій Жук емігрував до Львова [7, с.83].

Рік перебування в Галичині переконав Андрія Жука у перевагах австрійського конституційного ладу над російським абсолютизмом і помітно змінив його політичні переконання. Саме Львів зробив з цієї непересічної людини справжнього, свідомого, не тільки теоретичного, але й практичного самостійника [5, с.12].

Галицький досвід А. Жука переконав його у пріоритеті національного інтересу над партійним. Таким чином він знайшов більше спільників серед представників галицької націонал–демократії, ніж серед соціал–демократів Наддніпрянщини [7, с.88]. Об’єктивно аналізуючи загальне становище вихідців з України у Європі, Андрій Жук зазначає, що українські емігранти, «увійшли глибше в політику, краще орієнтувались в міжнародних відносинах, ніж це було можливо для українських політиків в Києві, й цілком ясно відчували, що в міжнародних відносинах незабаром наступлять важкі й рішаючи події, які безпосередньо торкнуться й українців» [6, с. 24].

У Львові А. Жук за допомогою директора Краєвого Союзу Кредитового Костянтина Панківського активно залучається до кооперативного руху. Кооперативна справа і раніше не була чужою для Андрія, вона лише знаходилась поза головною сферою його політичного зацікавлення. А. Жук, добре ознайомившись з кооперативною справою, почав пропагувати акцію за прищеплення кооперативному рухові належних принципів і методів праці. Так, в цілій низці своїх статей Андрій Жук на перший план висуває не лише питання правильності форм українського спілчанського руху, але й намагається вивести його з вузького замкненого кола. Його думки щодо ролі кооперації в національних змаганнях сходяться з поглядами видатних громадсько–політичних діячів, як Миколи Левитського, Василя Доманицького та інших [8, арк.17 зв.].

У 1909 р. Андрій Жук стає редактором «Економіста» й популярного кооперативного часопису для народу «Самопоміч», працює в «Просвіті» [8, арк.16 зв.; 156]. В середині лютого 1909 р., у Львові відбувся перший Український Просвітно–Економічний Конгрес, що мав соборницькі, всеукраїнські прикмети. На ньому, в секції кооперативно–економічній, виступив А. Жук з рефератом: «Значіння кооперації для нашого народу». В першій частині цього реферату Андрій Ількович в загальних рисах подав характеристику економічних відносин на Великій Україні й у Галичині, щоби на тлі цих відносин ліпше з’ясувати значення кооперації [8, арк.15 зв.]. В другій частині реферату він наголошує на організуючій ролі кооперації, що підготовлює народ до складніших політичних завдань. «В міру того – розвивав А. Жук свої думки про кооперацію – як зростатимуть наші економічні національні організації кооперативні, ми все більше й більше набиратимемо сили політичної, а найважніше, що зробить кооперація – вона організує нас в націю – і тоді ми поставимо дах на нашій національній будівлі і виведемо купол, на якому поставимо прапор самостійної нації» [9, file 5].

У статті «Просвітно–економічний конгрес», надрукованій в «Економісті» А.Жук підві підсумки цього всеукраїнського заходу: «Конгрес був таким чином. маніфестацією національної єдності усіх частин української землі. В цім його величезне історичне значення» [10, арк12].

Пізніше, в березневому номері «Економіста», виходить стаття А.Жука під назвою «Роля кооперації в нашій національній боротьбі», в якій він чітко визначив вагу кооперації для української справи. На його думку, кооперативи утворюють нові соціально–економічні центри діяльності, котрі шляхом безупинної зміни режиму вільної конкуренції кооперативною системою підготовлюють радикальну зміну соціального устрою. Виходячи з цього, А. Жук пропонує створити Національний Кооперативний Конгрес, який повинен був виробити принципові засади кооперативного руху, встановити організаційні форми і дати ідейний напрямок для національної роботи на економічному полі [8, арк.17]. Кооперативний Конгрес не відбувся. Щоби марно не пропали їх задуми, Андрій з товаришами намагаються самі реалізувати визначені для Конгресу програмні завдання.

Андрій Жук намагається піднести донести до політичної еліти та громадськості своє бачення національного і соціального визволення України. Вн розміщує в «Економісті», «Самопомочі» та інших виданнях багато аналітичних та інформаційних статей про кооперативний рух у світі і на Великій Україні, про суспільні і соціально–економічні відносини взагалі, визначає шляхи кооперації. Одночасно він намагається реалізувати ще один важливий пункт конгресової програми – організацію кооперативних курсів для інтелігенції й головним чином для службовців економічних інституцій [8, арк.18]. Метою таких курсів було зацікавлення слухачів економічними справами, з засадами, формами і результатами господарської самодіяльності українства, спонукання до студій соціально–економічних проблем, до участі в діяльності державних і місцевих органів влади і громад [8, арк. 18 зв.].

При цьому Андрій Жук не полишає й інших партійних справ, зокрема, як член ЦК партії бере участь у конференції УСДРП, яка відбулась 16–18 липня 1909 р. На першому зібранні делегатів конференції1 УСДРП А.Жука (псевдонім – Андрієнко) було обрано головуючим. До порядку денного конференції було включено наступні питання: сучасний стан УСДРП та основні завдання партії; справа видання партійної преси; створення та утримання бібліотеки і архіву партії; можливість об’єднання УСДРП з соціал–демократами Галичини; видання легального культурно–просвітнього органу. Щоправда, з огляду на відсутність кворуму на конференції через арешти і переслідування, захід набув статусу приватної наради партійних робітників, ухвали якої мали дорадчий характер [11].

Представники наддніпрянської політичної еміграції у Львові, до яких належав і сам Андрій Жук, прагнули здобути самостійність для рідної держави шляхом зорганізування широкого революційного руху в Україні, який вони вбачали можливим тільки у випадку повного реформування, об’єднання навколо УСДРП переслідуваних царизмом орієнтованих на національне визволення політичних партій. За таких обставин 27 листопада 1909 р. на зборах Закордонної Групи УСДРП А. Жук, В. Дорошенко та Д. Донцов вирішують заснувати безпартійну українську емігрантську організацію у Львові, яка б об’єднала всі політичні сили незалежно від їх політичних позицій та переконань [12, арк. 1]. Планувалось видання нового політичного часопису «Праця». Натомість коштом Л. Юркевича почали видання газети «Робітник» і часопису «Наш голос». Проте всі намагання наддніпрянських емігрантів відновити функціонування партії не мали практичних успіхів.

Антиросійська політична атмосфера, що панувала у Галичині в тих часах, мала величезний вплив на формування та поглиблення самостійницького характеру суспільно–політичної діяльності наддніпрянських емігрантів, які рішуче взялись за виведення української справи до відома широкого загалу, що мало б підготувати народ до відповідних радикальних дій. Саме в цей час Андрій Жук рішуче береться до реалізації нових політичних проектів, що виходили поза вузькі соціал–демократичні рамки. Зокрема, він бере участь у нараді, яка відбулася у Львові 4–6 березня 1911 р. Серед питань, які обговорювались на цій нараді, був пошук контактів з різними політичними силами в Україні. Пізніше, А. Жук визнає можливість співпраці тільки з тими партіями, які «в засаді стоятимуть на становищі національної незалежності, а як форму державної організації визнають демократичну республіку» [13, с.105], хоча поміж учасниками наради були адепти різних державно–політичних систем.

На нараді гостро обговорювались справи реформування УСДРП шляхом вироблення нової програми та зміни її назви на Українську партію праці. У випадку, якщо ця ідея не буде мати належної підтримки, планувалося скликання конференції прихильників програми і створення окремої політичної партії [14, с.33]. Однак ці задуми українських політичних емігрантів з Наддніпрянщини не здійснилися, хоча сама ідея створення самостійницької організації продовжувала розвиватись в цьому середовищі [15, арк.67].

Водночас А. Жук, за підтримки В. Липинського, докладає багато зусиль для налагодження видання «Вільної України». Часопис мав стати стрижнем нової загальноукраїнської політичної організації під гаслом «державної самостійності України». Ця спроба не вдалася, оскільки В. Кушнір і В. Степанківський претендували на керівництво цим органом і планували змінити ідейну платформу часопису в австрійському дусі (та назву – на «Визволення»), що суперечило державницьким ідейним засадам цього видання [16, с.35].

Напередодні та після закінчення наради А. Жук листувався з усіма її учасниками та займав нейтральну позицію, фактично відіграючи роль буфера між їх різними політичними орієнтаціями: самостійницьким (В. Липинський) та «сепаратистичним» (В. Кушнір і В. Степанкiвський). «Третій шлях» пропонував прихильник «класового» вирішення проблеми Л. Юркевич, чим принципово відкидав, за словами Д. Дорошенка, «загальноукраїнські (некласові) політичні концепції отже тим самим і самостійництво – так, як воно намічалось в поглядах Жука і Степанкiвського» [16, с.34].

Наприкінці 1912 р. Андрій Жук разом зі своїми прихильниками–емігрантами чекали зручної нагоди для звершення своїх задумів. Такою нагодою стала Балканська війна, яка розпочалася у жовтні 1912 р., і з початком якої за ініціативою Жука був створений Український Інформаційний Комітет у Львові. Цей комітет об’єднав практично всіх українських політичних емігрантів. Метою УІК була пропаганда в Європі української справи та зацікавлення нею європейських держав. Комітет очолював В. Бачинський, а сам Жук був секретарем і впродовж трьох років провадив всю його організаційну діяльність. Згодом комітет мав перетворитися на політичну організацію тільки для пропаганди української справи. До комітету входили: Ярослав Веселовський, Василь Панейко, Василь Пачовський, Іван Петрушевич та інші. За словами Жука «Балканська завірюха, якої так давно всі чекали і так всі боялися, відбулася у своїм першім і другім акті. Тепер є пауза. Але вона не буде тривати вічно, може навіть не буде тривати довго» [17, с.113]. Тому на думку Андрія в даних суспільно–політичних умовах не слід ні в якому разі припиняти пропаганду української справи, яка проводилася комітетом. Найголовнішим своїм завданням УІК визначив пропаганду справи визволення України на європейському просторі, а також привернення уваги до цієї проблеми урядів та офіційних чинників Австро–Угорщини та інших держав [14, с.39].

А. Жук брав діяльну співучасть у підготовці та виданні низки інформаційних матеріалів про Україну, листувався з кількома гуртками українських емігрантів у різних країнах Західній Європи, намагаючись залучити їх до пропаганди української справи (у т. ч. з І. Бочковським, Я. Федорчуком, Л. Шишмановою–Драгомановою, Дж. Рафаловичем та ін.).

Продовжував контактувати А. Жук і з В. Липинським, який позитивно ставився до діяльності Комітету, вважаючи її потрібною для розвитку українського національно–визвольного руху. На прохання Андрія Жука він погодився написати окрему брошуру «600–літня боротьба українського народу за політичне визволення», а у грудні 1912 р. надіслав йому проект «Меморіалу до Українського Інформаційного Комітету про наше становище супроти напруженої ситуації в Європі», в якому закликав до боротьби за незалежну українську державу, користуючись загостренням протистояння між європейськими державами [18, арк.32–37].

Не заперечуючи проти самої ідеї визволення України, обґрунтованої В. Липинським, А. Жук тим не менш розцінив «Меморіал» як «чисто доктринерський» та як такий, що пропагує зайняти становище «лежачого нейтралітету». У своїй відповіді В. Липинському він заявив про свою незгоду з окремими положеннями його «Меморіалу», проте визнав доцільність «покликати до життя політичну організацію, в роді проектованого ним Союзу визволення України» [13, с.111].

Після цього Жуком було особисто розроблено основні засади діяльності загальнонаціональної безпартійної організації, яка мала згуртувати у своєму складу наддніпрянських українців в еміграції в умовах наближення австро–російського збройного конфлікту. При цьому А. Жук робив ставку на Австро–Угорщину та її союзників. Відтак проектована організація мала надавати їм практичну допомогу у двобої з Росією. Майбутня Україна, на думку А. Жука, мала отримати самостійний політичний статус або ж «надалі ідучу автономію окупованих українських земель у Росії та прилучення до них українських частин Галичини, Буковини й Угорщини», що утворювали Українське королівство «під зверхництвом династії Габсбургів» [13, с.112]. Саме на основі УІК мала вирости відповідна політична структура й розвинутися самостійницький рух [19, с.87].

Активна організаційно–політична діяльність А. Жука значною мірою підготувала ґрунт для створення 4 серпня 1914 р. у Львові «Союзу визволення України» (СВУ), члени якого відразу ж випустили анонімну відозву «До Українського народу в Росії», закликаючи народні маси не боятися появи австрійського війська в Україні, запевняючи людей в їх прихильному відношенні [20, с.44]. Андрій Жук увійшов до керiвного органу органiзацiї – президії СВУ. Його підпис (в числі інших членів проводу СВУ) стоїть під відозвою «До громадської думки Європи» від 25 серпня 1914 р., в якiй стверджувалося, що єдиним захистом для Європи перед агресiєю Росiї може бути самостiйна українська держава, і що її створення необхiдно для встановлення полiтичної рiвноваги та мирного розвитку Європи [21, арк.1–1зв.]. У іншій відозві СВУ, опублікованій у Відні після окупації Львова російськими військами, зазначалося, що «формою правління самостійної української держави має бути конституційна монархія з демократичним внутрішнім політичним устроєм, однопалатною системою законодавства, громадськими, мовними й релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, з самостійною українською церквою» [13, с.116].

У тимчасовому звіті з діяльності СВУ в період з вересня по грудень 1914 р. А. Жук подає інформацію, що Союз об’єднав активні політичні елементи з поміж українсько–російської еміграції, здатні до активної політичної діяльності, зорганізовано спеціальне Бюро Союзу [22, арк.3]. Союз з самого початку свого функціонування видав спеціальні звернення, які були перекладені на різні мови і відповідно розіслані по різним країнам Європи, з метою ознайомлення останніх з українською справою [22, арк.4, 86].

Лютнева революція, за словами А. Жука, перетворила СВУ з «політичної репрезентації» українців з Наддніпрянської України за кордоном у просвітню організацію для полонених i виселенців та добровільним заступництвом інтересів цих жертв війни й окупованих країв перед центральними державами. Проте це не означало, що його провідні члени мають відмовитися від політичної діяльності самостійницького змісту.

Отже, Андрій Жук за час свого перебування у Галичині доклав безліч зусиль до здійснення провідної національної мети українського народу. Його активна громадсько–політична та науково–публіцистична діяльність мали позитивний вплив на загальний стан української справи, яку все ж вдалося вивести на міжнародний рівень. Жвава кооперативна і журналістська діяльність А. Жука суттєво посприяла ознайомленню широкого суспільного кола з українською справою, спричинила організаційну та ідеологічну активізацію національно–визвольного руху на території не тільки рідної України, але й поза її межами. І хоча багато запланованих звершень через об’єктивні обставини не були втілені ним в життя – першорядні завдання були здійснені.

Найвагоміша подія цього часу за участю політика – створення Союзу Визволення України – організації, яка причинилася до національного освідомлення десятків тисяч полонених українців у таборах Німеччини та Австро–Угорщини. А. Жук як член президії СВУ, докладав свій час і здібності для розгортання культурно–освітньої та національно–патріотичної роботи в середовищі полонених, що уможливило розпочати у таборах формування українських військових з’єднань, вояки яких пізніше взяли діяльну участь у збройному захисті України від більшовицької навали.

14 квітня 1915 р. Андрій Жук у листі з Відня у відповідь на Великодне вітання майбутнього героя «Листопадового зриву» сотника Дмитра Вітовського зазначив: «Також приємно було нам сконстатувати, що наші думки, висказувані на сторінках органу Союза, знаходять відгук в рядах тих, що з молодечим запалом і пожертвованєм кинулися до боротьби проти найзавзятішого ворога за волю, незалежність і ліпшу долю для нашого поневоленого народу під кличем «Або здобути, або вдома не бути»» [23, арк.23].

Література

1. Голобуцький О. Українська соціал–демократична спілка /О.Голобуцький, В.Кулик // Український політичний рух на Наддніпрянщині кінця ХІХ – початку ХХ ст.: дослідження. – К., Смолоскип, 1996. – 124 с.

2. Головченко В. Від «Самостійної України» до Союзу визволення України: нариси історії діяльності української соціал–демократії початку ХХ ст. /В. Головченко. – Харків, Майдан, 1996. – 190 с.

3. Патер І.Г. Андрій Жук – журналіст // Українська періодика: історія і сучасність / доп. та повід. Другої Всеукр. наук.–теор.конф. 21–22 грудня 1994 р./ [ред. кол.: М.М. Романюк [відп.ред. та ін.]]. – Львів; Житомир, 1994. – С.193–197.

4. Палієнко М. Матеріали колекції Андрія Жука Національного архіву Канади як джерело вивчення історії України / М.Палієнко, І.Срібняк // Спеціальні галузі історичної науки: збірник на пошану Марка Акимовича Варшавчика. – К., 1999. – С.168–175.

5. Гирич І. У тіні В. Липинського / Ігор Гирич // Молода нація. – №3 (24). – 2002. – С.8–45.

6. С. Адамович. Наддніпрянська політична еміграція в суспільно–політичному житті західно–українських земель (1914–1918 рр.) / С. Адамович. – Івано–Франківськ: Місто НВ, 2002. –148 с.

7. Гирич І. «Федераліст» очима «Самостійника» (до історії написання статті А. Жука «М. Грушевський та СВУ») /Ігор Гирич // Молода нація. – К., 2002. – №3 (24). – С.83–110.

8. Центральний Державний Архів вищих органів влади і управління України (далі – ЦДАВО України) – Ф.3807. – Оп.2. – Спр.47.

9. National Archives of Canada. (The Andry Zhuk Collection). – MG30, C167. – Vol.15.

10. ЦДАВО України. – Ф.3807. – Оп.2. – Спр. 15.

11. Винниченко й українська соціал–демократія [yпоряд. та авт. передмови В.С.Лозицький]. – К., 2008. – С.71–90.

12. Центральний Державний Історичний Архів м. Львова (далі – ЦДІАЛ), – Ф.350. – Оп.1. – Спр.3502.

13. Жук А. Як дійшло до заснування «Союзу визволення України» (Спомини у 20–ліття «Союзу») /Андрій Жук // Календар–альманах «Дніпро» за звичайний рік 1935. – Львів, 1935. – С.105.

14. Жук А. До історії української політичної думки перед війною /Андрій Жук // Визволення. – Відень–Прага, 1923. – Ч.11 (березень). – С.33–44.

15. ЦДІАЛ України. – Ф.365. – Оп.1. – Спр.10.

16. Дорошенко Д. З історії української політичної думки за часів світової війни / ДмитроДорошенко. – Прага, 1936. – 99 с.

17. Дорошенко В. Українство в Росії. Новіші часи / Володимир Дорошенко. – Відень, 1916. – 113 с.

18. ЦДАВО України. – Ф.3807. – Оп.2. Спр.49.

19. Осташко Т.С. Меморіал В’ячеслава Липинського до Українського інформаційного комітету / Т.С. Осташко // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К.: Ін–т історії України НАН України, 2002. – Вип.V. – С.88–91.

20. Дорошенко Д. І. Історія України, 1917–1923 : в 2–х т. : [документально–наукове видання] / Дмитро Іванович Дорошенко / [упоряд. К. Ю. Галушко]. – К. : Темпора, 2002. – Т.1 : Доба Центральної Ради. – 320 с

21. ЦДАВО України. – Ф.4405. – Оп.1. – Спр.9

22. ЦДАВО України. – Ф.4405. – Оп.1. – Спр.13

23. ЦДАВО України. – Ф.3807. – Оп.2. – Спр. 10.