История / 2. Общая история

К.і.н. Сайчук М.М.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Місце Чорноморських проток у стратегічному і оперативному плануванні НАТО під час Холодної війни.

Конфлікт інтересів, через який Чорноморські протоки перетворилися на театр можливих військових дій в 2-й пол. ХХ ст., закладався під час під час формування світового устрою після Другої світової війни. 11 січня 1944 р. заступник наркома закордонних справ І.Майський так сформулював мету радянської політики на цьому напрямі: «Незалежно від того, чи вступить Туреччина до війни, політика СРСР щодо неї після закінчення війни повинна зводитися до того, щоб заважати посиленню Туреччини й виключити її втручання до балканських справ… Необхідно застосувати усі доступні нам методи та засоби задля послаблення позицій Туреччини як «вартового» у протоках». [3; c. 132] На Потсдамській конференції 1945 р. пропозиції СРСР щодо перегляду статусу Чорноморських проток і створення в їх районі радянської військово-морської бази були оцінені як загроза американсько-британським інтересам у регіоні. На засіданні 23 липня навіть виникла суперечка між Сталіним та Черчиллем з приводу концентрації військ біля Проток. Сталін порадив Черчиллю не піддаватися турецькій паніці, оскільки в Болгарії знаходилося лише 2 радянських дивізії – біля 30 тис. чол. У сусідній Греції, за визнанням Черчилля, знаходилося 2 британські дивізії – приблизно 40 тис. чол. [6; c. 302] Турецьку армію в зоні Проток Сталін оцінювані так: «Турки мають в районі Константинополя понад 20 дивізій, можливо 23 чи 24 дивізії». [1; c.150] Тобто безпосередньої військової загрози Протокам не було.

Однак протягом 1946 р. СРСР у своїх дипломатичних нотах до Анкари продовжував вимагати перегляду Конвенції Монтре та створення радянської бази в Протоках. Анкара, Вашингтон і Лондон незмінно кваліфікували ці вимоги як загрозу турецькому суверенітету. Особливого драматизму ситуація набула після жорсткої реакції СРСР на можливе розміщення в зоні Проток англійських радіолокаційних станцій. Анкару офіційно попередили, що її відмова від радянської пропозиції про сумісну оборону Проток і одночасне військове співробітництво в Протоках з державами, що не відносяться до басейну Чорного моря, розглядаються як загроза безпеці на Чорному морі. [5; c. 66] У вересні 1946 р. турецький генштаб повідомив про небезпечну концентрацію радянських військ біля турецьких кордонів: 190 тис. чол. у Закавказзі та 90 тис. у Болгарії. [7; c. 306] Британські джерела вказували, що в Болгарії знаходилось біля 200 тис. чол. радянських військ, 175 тис. у Закавказзі та 35 тис. в Ірані. [5; c. 261] Разом з громадянської війною в Греції ситуацію оцінювали як спробу СРСР встановити контроль над Чорноморськими протоками, що загрожувало британській колоніальній імперії на Близькому Сході та в Середземномор’ї. Тому вважалося за необхідне надати максимальну підтримку «турецькому бар’єру» на шляху радянської експансії.

8 липня 1946 р. у США був прийнятий документ «Concept of оperation of Pincer» – сама рання версія плану можливої війни з СРСР. На його основі були розроблені регіональні оперативні плани. Зокрема, 15 серпня 1946 р. прийняли план «Gridle» щодо оборони Туреччини. Передбачалося, що радянська кампанія складатиметься з наступу 25 дивізій через турецьку Фракію до Проток у взаємодії з висадкою комбінованих повітряно-морських десантів силами до 5 дивізій по обидва боки Босфорської протоки. 10 дивізій повинні наступати з радянського Закавказзя до Східної Анатолії. Після захоплення Фракії, Стамбулу та плацдармів на азійському березі Босфору, радянські війська робили оперативну паузу для накопичення сил, а потім розгортали наступ на Центральну та Південну Анатолію у взаємодії з десантом, які мали висадити кораблі Чорноморського флоту в районі міста Сіноп на північному узбережжі Туреччини. Багаточисельна турецька армія зовсім не відповідала вимогам сучасної війни. Тому передбачалося, що турки зможуть протриматися до 120 днів, а потім відступатимуть на південь до Середземного моря. [9; c. 35]

Американський Комітет начальників штабів був упевнений, що радянські та болгарські війська зможуть наступати на Грецію та Туреччину без допомоги сил із Центральної Європи. Тому оборона Чорноморських проток вважалася безперспективною. Цей підхід зберігався у подальшому розвиткові концепції плану «Pincer» – в оперативних планах «Broiler», «Halfmoon», «Offtackle», «Dropshot» та «South» аж до 1957 р. Зокрема, в них передбачалося, що Радянська Армія досягне Босфору з болгарської території протягом 60 днів наступу, а турецької столиці Анкари – на 180-й день. Якщо західні союзники не подадуть туркам адекватної підтримки, то допускалося, що СРСР здатний розгромити турків навіть за 90 днів. [9; c. 64] Також очікували на втрату сусідніх з Протоками територій Греції.

Формальне включення Туреччини до НАТО відбулося в лютому 1952 р. Відтепер безпека Чорноморських проток як самого вразливого компоненту в обороні Східного Середземномор’я та Близького Сходу стала проблемою НАТО. Турецька армія мала достатньо сил відбити болгарський наступ. Проте існували побоювання перед наступом переважаючих радянських військ з Болгарії та Закавказзя. Крім того, передбачався швидкий – всього за кілька діб – прорив болгарських військ до узбережжя Егейського моря в Північній Греції між містами Александруполіс і Кавала, що ставив турецьку армію у європейській частині Туреччини в катастрофічне становище. Болгари отримували можливість завдати удар по відкритому лівому флангу й тилу турецьких позицій через не прикритий 206-кілометровий грецько-турецький кордон, де з турецького боку не було значних природних перешкод. У той же час болгари могли скористатися для обхідного маневру транспортними комунікаціями в долині річки Мариці. У такому випадку турецькі війська залишали свої позиції вздовж болгарського кордону і з боями відступали до Проток. Тут остання оборона спиралася на ізольовані укріплені райони, створені в 1940-ві рр.: Босфорський, Чаталджинський, Гелібольський і Дарданелльський. В укріпленнях підготували бетоновані вогневі точки, артилерійські позиції, траншеї й протитанкові загородження. [2; c. 76] Організований відступ на азійський берег не передбачався.

Таким чином, західні союзники по НАТО визнавали, що Туреччина не зможе відбити ймовірне радянське вторгнення. Географічні умови також не сприяли обороні. Тому наприкінці 1952 р. під впливом першого заступника верховного головнокомандуючого військами НАТО в Європі фельдмаршала Б.Монтгомері проблема оборони Чорноморських проток була пов’язана з швидким прибуттям підкріплень від інших армій НАТО. Однак нерозвиненість інфраструктури портів і шляхів у Північній Греції та європейській частині Туреччини унеможливлювали швидке прийняття та вивід на лінію фронту військ НАТО, що прибували по морю. Ця проблема проіснувала до самого кінця Холодної війни. [8; c. 41] Розмістити війська НАТО в регіоні заздалегідь також було нереально. Тому планували та відпрацьовували єдиний можливий спосіб швидкої доставки резервів до Чорноморських проток – морську десантну операцію на узбережжі Фракії. Перша її репетиція відбулася в листопаді 1952 р. на маневрах «Operation «Long Step» в межах серії осінніх навчань НАТО, що розгорнулися від Середземного моря до Полярного кола за участю 300 тис. чол. На маневрах НАТО «Deep Water» у вересні 1957 р. був визначений найбільш прийнятний регіон для такої десантної операції – Саросська затока північніше Дарданелл. Останні навчання НАТО з морським десантом в цій затоці «Display Determination-89» відбулися у вересні 1989 р.

Проте маневри демонстрували сумнівну здатність коаліції надати своєчасну підтримку союзникам в зоні Чорноморських проток навіть із залученням створених в 1960 р. спеціальних Мобільних сил НАТО. Якісна та чисельна перевага армій Варшавського Договору в регіоні, а також розгортання з 1958 р. сил ВМФ СРСР у Середземному морі зводили нанівець можливість швидкого переходу військ НАТО на кораблях до Проток. Тому в 1958 р. Північноатлантична Рада НАТО затвердила програмний документ MC.70, яким визначалася концепція подальшого військового планування. Ним передбачалося, що в умовах чисельної переваги противника у звичайних озброєннях і неможливості досягнення кількісної рівності основною опорою НАТО стає ядерна зброя. Цей напрям був основним і в роботі спеціально створеної групи з питань південно-східного флангу Комітету військового планування НАТО, яка відповідала за Чорноморські протоки.

Для Туреччини передбачалося надання американських тактичних ракет «Honest John» і зенітних ракет «Nike-Hercules», які також можна було використовувати для ударів по наземним цілям. Згодом до них додалися американські артилерійські установки, здатні використовувати ядерні снаряди. У 1960 р. за кошти НАТО розпочалося будівництво сховища ядерної зброї в турецькому Чакмакли, де розташувалася американська 528-ма артилерійська група забезпечення ядерними боєприпасами. Її завданням було зберігання та обслуговування ядерних пристроїв, а також видача їх турецьким військам за відповідним наказом головнокомандуючого військами НАТО на Південно-Європейському театрі воєнних дій. Крім того, ядерні авіаційні бомби зберігалися на трьох авіабазах в Туреччині для використання американськими літаками, котрі повинні були прибути туди перед в загрозливий період. До кінця Холодної війни застосування цього спеціального озброєння було основою оперативного планування НАТО на театрі. Ще 1989 р. зберігалися погляди про застосування тактичної ядерної зброї у випадку загрози прориву лінії старих укріплених районів в європейській частині Туреччини і захоплення Чорноморських проток. [4; c. 28]

Частиною стратегічного ядерного планування НАТО Чорноморські протоки стали тільки одного разу. 18 вересня 1959 р. турецький уряд підписав угоду про розташування 865-ї ескадрильї з 15 балістичних ракет «Jupiter» дальністю дії 2400 км на позиціях біля порту Ізмір в Мармуровому морі. США ратифікували угоду наступного місяця, а ракети заступили на бойове чергування в 1962 р. Протягом 15 хвилин після запуску ці ракеті могли завдати ядерних ударів по основних промислових та адміністративних центрах південної частини СРСР включно із столицею Москвою. Їх виведення з Туреччини стало одним з пунктів американсько-радянських домовленостей про врегулювання Карибської кризи.

Таким чином, зона Чорноморських проток протягом всієї Холодної війни і навіть раніше, ніж Туреччина офіційно стала членом НАТО, була важливим географічним пунктом, оборона якого визначала військове планування коаліції у Південно-Європейському регіоні. Утримання Проток силами тільки звичайного озброєння з огляду на негативний для НАТО баланс сил та несприятливу географію регіону вважалося неможливим.

Джерела та література:

1. Берлинская конференция руководителей трех союзных держав – СССР, США и Великобритании (17 июля - 2 августа 1945 г.) / Советский Союз на международных конференциях периода Великой Отечественной войны 1941–1945 гг.: Сборник документов. – Т. 6. – М.: Издательство политической литературы, 1984.

2. Горностаев А. Черноморские проливы // Зарубежное военное обозрение. – 1990. – №9.

3. Майский И. О желательных основах будущего мира / Заняться подготовкой будущего мира // Источник: документы русской истории. – 1995. – №4 (17).

4. Печоров С. Сухопутные войска НАТО на Южно-Европейском ТВД // Зарубежное военное обозрение. – 1990. – №1.

5. Bilgin M. Britain and Turkey in the Middle East. Politics and influence in the early Cold war era. – New York: Tauris Academic Studies, 2007.

6. Foreign relations of the United States: diplomatic papers. Тhe Conference of Berlin (the Potsdam Conference), 1945 / United States Department of State. – Volume II. – D.C.: U.S. Government Printing Office, 1945.

7. Gürün K. Türk-sovyet iliskileri. – Ankara: TTK Basımevi, 1991.

8. Johnsen T. William. NATO's new front line: the growing importance of the southern tier. – Strategic Studies Institute, U.S. Army War College. – Carlisle Barracks, Pennsylvania: 1992.

9. Ross Т. Steven. American war plans 1945-1950. – London: Frank Cass & Co. Ltd, 1996.