Історія України

Чубіна А.С. (м. Черкаси)

зАХІДНА УКРАЇНСЬКА ДІАСПОРА: ХВИЛІ ПЕРЕСЕЛЕНСЬКОГО РУХУ

За межами колишнього Радянського Союзу (так звана західна діаспора) проживає, за найскромнішими підрахунками, понад п’ять мільйонів осіб української національності, вони живуть практично на всіх континентах.

Процес створення західної української діаспори був обумовлений в основному соціально-економічними та політичними факторами і розділяється на три хвилі переселенського руху.

Перша – з другої половини XIX ст. до початку першої світової війни. Масова еміграція українців у цей період була спрямована перш за все в Північну та Південну Америку. Вона охопила переважно західні регіони, що входили до складу Австро-Угорщини. Це була справді трудова еміграція, викликана в основному соціально-економічними мотивами. Низький життєвий рівень трударів, масове безземелля спонукало селян до масової міграції в Америку, де були не тільки вільні землі, а й сприятливі соціально-економічні умови для їх освоєння. В цілому за 1877-1914 рр. із західноукраїнського краю, що знаходився під пануванням Австро-Угорської імперії, виїхало за океан майже 500 тис. українців, у тому числі в США близько 350 тис., Канаду – 100 тис., Бразилію та Аргентину майже 50 тис.

Друга хвиля припадає на період між двома світовими війнами і зумовлюються як соціально-економічними, так і політичними причинами з переважанням перших. Події, пов’язані з першою світовою війною, поразкою в 1918-1920 рр. урядів Центральної Ради, гетьмана Скоропадського, Директорії призвели до появи першого великого потоку української політичної еміграції. Майже З0 тис. емігрантів з України виїхало до Польщі. Інша частина поселилася в Австрії, Румунії, Німеччині, Югославії. У міжвоєнний період із західноукраїнських земель, що входили до складу Польщі, Чехословаччини та Румунії, продовжується від’їзд українців за океан. До Канади, зокрема, прибуло понад 70 тис., Аргентини – майже 50 тис., США – 75 тис.

Третій період емігрантської хвилі українства припадає на час після другої світової війни. Вона була викликана переважно політичними мотивами. За підрахунками дослідників у воєнні та повоєнні роки загальна кількість українських емігрантів (переважно із західної та центральної частини України) становила 260-300 тис. чол. у тому числі у країнах Північної Америки осіло 150-170 тис., Південної Америки – 35-40 тис., Західної Європи – 65-75 тис., Австралії – 25-30 тис. чол. Це були переважно молоді люди, інтелігенція, примусово вивезені з України на роботу в Німеччину, які пам’ятали сталінські репресії, військовополонені, учасники військових формувань, які не захотіли повернутися на Батьківщину.

Сьогодні зарубіжні українці є повноправними громадянами кількох десятків країн різних континентів, де в умовах багатоетнічного оточення зберігають у своєму середовищі рідну мову, народні звичаї, культурні, мистецькі, побутові традиції, тобто свою національну самобутність.

З часу здобуття Україною незалежності зарубіжні українці все більше прагнуть встановити постійні економічні, культурні й наукові зв’язки зі своєю Батьківщиною, спрямовують зусилля на допомогу Україні налагодити контакти з іншими державами, увійти до економічних, фінансових, культурологічних структур світового співтовариства.

Постійно міцніють взаємозв’язки між науковцями у різних сферах знань. Зокрема відкинуто огульно-«викривальний» підхід до західної історичної науки. З кожним днем примножується духовний потенціал нашого суспільства тим багатством, що було створене за кордоном. Останніми роками в Україні відбулися світового рівня конгреси Міжнародної асоціації україністів, Світової федерації українських лікарських товариств, симпозіум «Голодомор – 33» тощо. Створено Міжнародну школу україністики для підготовки молодих політологів, здійснюється обмін студентами вузів, стажування науковців тощо.

Українська держава існуватиме доти, доки житиме український етнос, складовою частиною якого є українська діаспора. Тому, дбаючи про зарубіжних українців, захищаючи їхні інтереси, наша держава дбає про своє майбутнє. Це своєрідна оборона на дальніх рубежах. І якщо десь, можливо, через нашу бездіяльність чи недостатню активність у цьому напрямі зникають острівці українства, ми маємо зрозуміти — це нас стало менше, це по нас подзвін.

Україна має навчитися, знову ж таки, враховуючи досвід інших країн, зокрема наших сусідів, ставити й відстоювати інтереси і потреби своєї діаспори на міждержавному рівні. Становище українців у діаспорі повинно стати предметом постійної уваги уряду, парламенту, Президента України.

Література:

1. Євтух В.Б. Українська діаспора: шляхи формування та сучасні процеси // Український географічний журнал. – 1993. №1. – С.53-57.

2. Заставний Ф.Д. Українська діаспора: розселення українців у зарубіжних країнах. – Львів: Світ, 1991.

3. Зігалов В., Довер О. Українці вдома і в світі. Основні етапи демографічної історії українського народу // Дзвін. – 1993. – №4-6.

4. Ігнатов В.О., Школьняк В.М. Українська діаспора: проблеми і перспективи // Філос. і соціол. думка. – 1991. – №10. – С.8-17.

5. Історія української еміграції. Навч. посібник / Б.Д. Лановик, Р.Т. Гром’як, М.В. Троф’як та ін. – К.: “Вища школа”, 1997.

6. Тощенко Ж.Т., Чаптыкова Т.И. Диаспора как объект социологического исследования // Социологические исследования. – 1996. – №12. – С. 36-42.

7. Трощинський В.П., Шевченко А.А. Українці в світі. – К., 1999.