Ластовецький Олександр Вікторович

Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г. Короленка

(Науковий керівник О. В. Лук’яненко)

Право власності у давній Індії

Майнові відносини є однією з ключових складових суспільних відносин. Тому розгляд майнової сфери є важливим у процесі відтворення цілісної картини життя держави. У даній статті на основі правових джерел епохи Маур’їв аналізуються підстави для набуття та втрати права власності, а також основні майнові операції в давній Індії.

Спочатку варто проаналізувати, що індійці розуміли під поняттями «майно» і «власність». Ключовими у давньоіндійській теорії власності є поняття «агама» і «праман». Термін «агама» означав право власності, що виникало законним шляхом. Наявність агами означала, що особа є законним власником речі. Закладення майна не передбачало появи агами. Поняття «праман» слід перекладати як «законний авторитет», тобто це підстава для агами. Прамани бувають трьох видів: документ, свідок та користування. Існував також праман ордалій, але він використовувався тільки у кримінальному праві.

Прамани не однакові за своєю правовою силою. Зокрема, найвищу силу мав документ, потім свідки, і лише за наявності цих двох праманів, могло з’явитись законне користування. Слід зазначити, що в давньоіндійському праві документ досить довгий час не розглядався як доказ. Це пов’язано з тим, що право загалом носило усний характер. Документ почав розглядатись як доказ саме в маурійську епоху.

Свідки були менш важливим праманом, оскільки вважалось, що вони можуть забувати важливі деталі. Найнижче місце в ієрархії праманів займало користування. Користування без документа і свідків вважалось крадіжкою. Однак, за умови наявності перших двох праманів користування ставала головною ознакою володіння, і якщо власник не використовував свою власність то він втрачав право власності на неї. Зокрема. в «Законах Ману» господар втрачав майно якщо не користувався ним 10 років [2, с.291]. Інші джерела вказують на більший строк. Зокрема «Артхашастра» збільшує даний строк для землі до 20 років [1, с.208], а в документах початку нашої ери він складає вже 60 років. Особливо ретельно виконувалось це правило відносно землі, оскільки сільськогосподарських земель в Індії було недостатньо і суспільство не могло допустити щоб вона не оброблювалась. Втім були винятки. Ця норма не поширювалась на майно жінок, дітей, хворих царя та знавців веди. Тісно пов’язаний з поняттям «агама» термін «сватва» («свам’я», «свамбхава»), простежити відмінності між ними досить складно. Ймовірно, поянття «сватва» було вторинним відносно агами. Тобто за наявності трьох праманів з’являлась агама, а це в свою чергу, призводило до появи сватви [3, с.6-8].

В «Ману-смріті» виділяється декілька способів набуття власності окремих для кожної варни. Універсальними способами набуття власності були спадкування, купівля і отримання в дар. Ще одним способом набуття майна було присвоєння речей які нікому не належали поле переходило у власність того хто очистив його від лісу тварина – того хто її вбив [2, с.346]. Формально цей спосіб був доступний усім, однак очевидно, що брахман на став би займатись полюванням чи вирубуванням лісу, тому реально цим способом користувались кшатрії, вайшії і шудри. Ще одним способом було набуття права власності за давністю користування – «упекша». Якщо господар довго не користувався своїм майном то він втрачав право власності на користь того хто ним користується. Дане правило мало силу лише у випадках коли власник знав про це і не приймав жодних заходів щодо припинення цього. Тобто, якщо господар не знав про це з об’єктивних причин (війна чи стихійне лихо), а також якщо він звертався до владних органів припинити це то правило упекші не застосовувалось.

Особливим способом набуття власності було завоювання, яке доступне лише кшатріям. Приймання милостині було доступне лише брахманам. І тільки вайшії могли займатись лихварством і отримувати від цього прибуток. Щоправда, за окремих умов інші варни теж могли займатись лихварством. Дане питання ми розглянемо нижче. Ще одним способом набуття власності, який використовували здебільшого вайшії та шудри, була наймана праця. Крім того брахмани могли присвоювати майно рабів [2, с.336].

Важливим є питання співвідношення володіння і користування майном в давньоіндійському суспільстві. Як правило, володіння і користування розглядались як єдине ціле. Можна було б припустити що індійці взагалі не розмежовували ці поняття, однак норм про передачу майна в заставу без права користування, а також правило упекші переконує в тому, що ці поняття розглядались окремо. Користування у шастрах позначалось термінами «бхога», «бхукті» й похідних від них «упабхога», «самбхога» та інші. Нажаль вчені-санскритологи, ще не дослідили всю семантику цих понять, оскільки на різних етапах розвитку давньоіндійського суспільства їх значення змінювалось. Проте на думку А. Самозванцева це поняття в маурійську епоху слід розуміти як володіння з користуванням [3, с.12].

Основними майновими операціями в стародавній Індії були вклад, позика, купівля-продаж та дарування. Регулюванню питань вкладу широко висвтлене в «Законах Ману». Перш ніж аналізувати положення стосовно вкладу слід визначити зміст даної операції. Процедура передбачала передачу власником свого майна іншій особі на певний період часу. вклад міг бути двох видів: відкритий(niksepa) і закритий(upanidhi). Відкритий передбачав можливість користування майном для зберігача, тобто по суті був договором оренди. Відкритий такої можливості не передбачав, а отже являв собою договір зберігання. Постає питання про вигоду такої операції для сторін. Власник майна очевидно передавав предмет яким з тих чи інших причин не міг користуватись , щоб не втратити його за правилом упекші. При відкритому вкладі очевидна вигода і для зберігача який отримував прибуток від користування чужим майном. А ось при закритому вкладі зберігач не отримував якоїсь вигоди. Якщо зберігач користувався майном при закритому вкладі то мав сплатити власнику компенсацію за користування та штраф 12 пан.

Не слід ототожнювати операцію вкладу з депозитом. На це чітко вказую шлока VIII.180 «Законів Ману» в якій сказано, що річ має бути повернута в тому самому вигляді, що і отримана [2, с.297].

До зберігача висувались досить жорсткі вимоги. Він мав бути родовитим, багатим і мати велику сім’ю. Очевидно, це служило однією з гарантій повернення вкладу. Держава також контролювала повернення майна. Зокрема якщо хтось не повертає вклад то суд проводив такий собі слідчий експеримент. Зберігачу надавалось золото або інший невеликий предмет який потім можна було опізнати в будинку, і якщо він його не повертав то визнавався винним. В такому випадку він мав сплатити вкладнику 12 пан. Вклад мав бути повернутий лише тому хто його робив. Важливим винятком є перелік форс-мажорних обставин за яких зберігач може не повертати вклад – це крадіжка чи стихійне лихо. Проте спосіб доведення даних обставин не уточнюється. Слід зазначити, що спірні питання цар мав вирішувати на користь тримача [2, с.298-300].

Ціла низка норм в дхармашастрах присвячена лихварству. Традиційно це вважалось заняттям вайшіїв. Категорично заборонялось займатись лихварством брахманам. Брахман-лихвар – прирівнювався до шудри. Але деякі норми вказують на те що брахмани і кшатрії могли давати гроші в борг, але лише під низький відсоток [2, с.419]. Роз’яснення цієї норми знаходимо в шлоці VIII.141 в якій сказано, що лихвар не стає грішником якщо нараховувана пеня не перевищує 2% [2, с.290]. Питання допустимих відсотків висвітлене доволі детально, але дещо суперечливо. Наприклад, в «Законаз Ману» шлока VIII.142 вказує на те що брахман має сплачувати 2%, кшатрій – 3%, вайшія – 4%, а шудра – 5% на місяць. Проте згідно щлоки VIII.152 п’ятивідсоткова ставка може поширюватись не лише на шудр. Шлока VIII.140 вказує на місячну ставку в 1,25% [2, с.290-292]. Більш детально це питання висвітлене в «Артхашастрі». Згідно цього позики поділялись на лихварські та торгівельні. За лихварською позикою місячна ставка складала 1,25%. Якщо позика видавалась на торгівельні операції відсоток був значно вищим і складав 5% для торгівлі в безпечних умовах, 10% - якщо торгівельні шляхи проходили через ліси і 20% для морської торгівлі. Якщо кредитор вимагав сплатити більший відсоток на нього накладався штраф [1, с.188].

Проте максимальний розмір кредитної ставки визначено чітко: для грошей він не міг вдвічі перевищувати суму позики, а для зерна, плодів і шерсті мав бути не більшим ніж вп’ятеро [2, с.292]. Тобто коли боржник вносив суму що вдвічі перевищувала суму позики борг вважався сплаченим за кредитної ставки в 1,25% такий момент наставав через 6 років і 8 місяців. Відсотки могли взагалі не нараховуватись якщо боржник вносив заставу і надавав лихварю право нею користуватись. В такому випадку роль відсотків виконував прибуток від користування майном. В окремих випадках за рахунок прибутку можна було погашати і частину позики. Отже, застава, як і вклад, могла бути відкритою та закритою. А значить на неї поширювались і відповідні положення. За несанкціоноване користування заставою кредитор мав сплатити штраф 12 пан, а за його втрату 24 пани, але він звільнявся від штрафу якщо втратив його внаслідок форс-мажору [1, с.193].

Крім того у випадку якщо застава використовувалась без дозволу боржника то кредитор був зобов’язаний або компенсувати боржнику втрати за таке користування або зменшити відсоткову ставку. На заставу не поширювалось правило упекші, що було вигідно боржнику. Але якщо боржник не повертав позику у встановлений термін то втрачав заставу. Широко висвітлено процедуру примусового повернення позики. Зокрема, кредитор може декількома способами домагатись повернення боргу: дхармою (в даному випадку цей термін слід трактувати як умовляння, переконання), судовим переслідуванням, хитрістю, примусом (коментатори стверджують що він носив силовий характер: захоплення родичів боржника або є взяття в облогу його будинку) і силою (кредитор захоплює боржника і катує його поки той не сплатить борг). Дані заходи мали підтримку держави [2,с.274], більше того, якщо боржник скаржився царю на кредитора то на нього накладався штраф у розмірі ¼ боргу. Крім того штраф на боржника накладався якщо кредитор домагався сплати боргу через суд. Даний штраф, очевидно був оплатою праці судді. В такому випадку він складав 5% [2, с.293]. Якщо ж боржник не повертав борг то застава переходила у власність кредитора.

Якщо боржник не міг сплатити борг то він мав можливість сплатити лише відсотки після чого укласти новий договір. Також боржник міг відпрацювати борг якщо був нижчою чи рівної касти з кредитором. Якщо він походив з вищою касти то міг отримати відстрочку та сплачувати борг поступово. Слід зазначити, що відпрацьовувати можна було лише суму боргу, в той час як відсотки відпрацьовувати заборонялося. Загалом питання не повернення боргу висвітлене в правових документах чи не найдетальніше. З цього можна зробити висновок, що саме ці питання найчастіше розглядались судами.

Ще однією сферою діяльності вайшіїв була торгівля. При цьому до вайшії-купця висувались досить жорсткі вимоги. Він мав знати відповідні ціни на товар яким торгував, орієнтуватись у якості землі, насіння і насаджень, знати систему мір і ваги, якість різних виробів вигоди і недоліки різних країн та спосіб ведення торгівельних операцій [2, с.394-395]. Процедура продажу мавла обов’язково відбуватися при свідках, що дозволяло забезпечити виконання одного з праманів. При цьому товар мав бути відповідної якості та об’єму, ймовірно не рідко траплялись випадки коли недобросовісні купці обманювали своїх клієнтів.

Договір дарування в правових документах висвітлено досить поверхово. В більшості випадків дарування пов’язане з релігійними обрядами. Зокрема відомо, що подарунки в першу чергу слід було вручати брахманам з огляду на їх привілейоване становище. Брахман не міг брати занадто багато дарів. Проте подарунки могли отримувати не лише брахмани. Наприклад, будь-кому могли бути подаровані гроші на звершення обрядів, але якщо вони були використані не за призначенням їх необхідно було повернути. [2, с.302]. Також обдаровувались жінки, особливо під час масштабних шлюбних обрядів.

Слід також виділити загальні умови чинності правочинів. Головною умовою є здійснення відповідною особою, що наділена правовою дієздатністю. Зокрема, не могли укладати угод п’яний, божевільний, хворий, раб, дитина, стара людина а також не власник. Крім того недійсним вважався договір укладений обманним шляхом або під впливом насильства. Знали давні індійці навіть про «стан афекту», так угоду можна було анулювати якщо вона була укладена людиною доведеною до крайнього відчаю чи роздратування [1, с.158]. Як бачимо уявлення індійців про умови чинності договорів досить близькі до сучасних.

Отже, основними способами набуття власності були купівля, спадкування та отримання в дар. Крім того можна було присвоювати майно, що нікому не належало чи яким господар не користувався. Право власності з’являлось якщо воно підтверджувалось документами свідками та користуванням. Основним майновими операціями в Маурійській імперії були відкритий та закритий вклад, позика під відсотки чи під заставу з правом користування, дарування та купівля-продаж. Укладати угоди могли здорові повнолітні вільні особи, що володіли об’єктом договору.

Література

1. Артхашастра или наука политики / В. И. Калянов. – М.-Л.: Издательство Академии наук СССР, 1959. – 793 с.

2. Законы Ману / [перевод С. Д. Эльмановича проверенный и исправленный Г. Ф. Ильиным предисловие А. Шапошников]. – М.: ЭКСМО-Пресс, 2002. – 496 с.

3. Самозванцев А. М. Теории собственности в древней Индии / А. М. Самозванцев // Вестник древней истории. – 1978. - №2.- с. 3-28.