История / 4. Этнография

Кляпетура І.І.

Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка, Україна

Ікона на склі: мистецький феномен крізь призму етнічних традицій

Народна ікона на склі служила традиційним фактором релігійного виховання; упродовж XVIII–XIX століть була невід’ємною частиною інтер’єру української хати та придорожніх каплиць південної частини Прикарпаття, Буковини, Закарпаття, деяких частин Галичини й Волині. Ікона на склі розкриває естетичний та духовний вміст української душі, її розуміння внутрішнього та зовнішнього світу. Оригінальність ікони на склі виражається у її колоритності та відповідній стилізації. Вона виражається у наявності дзвінкого кольору, що вражає глядача своєю живучістю. Споглядаючи ікону на склі, можна відчути душу народу, який у своїх естетично-духовних переживаннях, без зайвої філософської думки, розкриває перед глядачем глибини власної духовної самобутності.

Спосіб малювання на склі може мати витоки з часів появи методів поверхневого декорування скляних виробів, які поширились в європейських країнах у середньовіччі, коли малювання на склі виконувалось технікою емалі. В Європі ця техніка малювання поширилася з Візантії та Олександрії, але це не вважається початком малярства на склі. Ця оригінальна техніка набула особливого розвитку в Італії, а найбільшого розквіту – у Венеції, звідки і відбулося поширення до інших країн: Німеччину (де копіювалися венеціанські взірці), Францію, Швейцарію, Чехію, Словаччину, Румунію, Польщу, а згодом і на терени Західної України, яка була частиною Австро-Угорщини (кінець ХVІІІ – поч. XIX ст.). У більшій мірі її необхідно розглядати на підґрунті естетики єднання блискучої поверхні скла та малярства.

Можна виділити наступні територіальні групи. Перша група – західна (пограниччя австрійського і чесько-баварського із центром Раймундоройт (місцевість у нижній Баварії), а також, до цієї групи належать образи, що походять із Шльонська і польського Підкарпаття, Чехії, Словаччини, Австрії, Німеччини і Югославії. Друга група – східна, що охоплює терени Румунії, Буковини та Покуття. Третя група – північна – утворена з тих образів, що охоплюють решту території, включаючи і галицьку («підльвівську») групу. Враховуючи, що Галичина певний час входила до складу Польщі, необхідно розглянути найхарактерніші риси, притаманні польському малярству на склі [3].

Польське малярство на склі сягає перших десятиріч XIX століття. Однією з причин зацікавлення малярством на склі була потреба магічної допомоги та охорони від злих сил. У цьому криється одна з причин копіювання взірців образів, які вважалися чудодійними, до яких зверталися за допомогою. Релігійні твори, виконані на склі, отримали свою неоднозначну характеристику у польських критиків мистецтва того часу. Незважаючи на брак інформації можна все-таки окреслити основні характеристики цього різновиду малярства в Польщі. Воно має певні ознаки: в основному переважає світле тло (біле, біло-голубе, сіро-голубе) з коричнево- чорним контуром для тіла і чорним для одягу та інших мотивів. Тло заповнюється декором – узагальненими рослинними мотивами, дуже рідко зустрічається пейзаж чи інтер’єр. Формат картинок невеликий, коливається від 29 см до 45 см. «Свята Барбара» (45x34) – тут відчувається взаємовплив західного і східного стилю; «Святий Миколай і Мадонна з дитятком» (43x34); «Адам і Єва»; «Фраєрка» (товариш отамана розбійників) – це виняток і чи не єдина світська тема в малярстві на склі району Підгалля (біля Закопане) [2, с. 76].

Важливу інформацію щодо регіональних відмінностей способів малювання на склі можна знайти в працях чеських дослідників. Відомий чехословацький етнограф Антонін Ванлавік у праці «Ґенеза народного мистецтва» приділив велику увагу іконографічній, технічній структурі та рамуванню, але не достатньо дослідив історичну та географічно-етнографічну частину. Однак відомо, що на південну і західну частину Чехії величезний вплив мав австрійський та східно-баварський характер малярства на склі. Словацьке народне малярство на склі інспіроване народним малярством Моравії, Сілезії, Баварії й Австрії. Справжні народні образки в Словаччині почали з’являтися у першому десятиріччі XIX ст., а в своїх класичних формах існували протягом всього XIX ст. Найстарші з них були з Середньої Словаччини, а також із західної, північної та східної частини. Кольорова гама включає в себе білі, жовті, теракотові, зелені кольори, золоту фольгу й чорну контурну фарбу (на східній Словаччині контурну лінію робили теракотовим кольором). Тло декорували рослинними мотивами [3].

Словацьке малярство на склі характеризується двома напрямками: світським та релігійним. Відома родина Зальцманів (родом з Баварії) прийшли в Словаччину в середині XIX ст. у і займалися малярством на склі (Фердінанд та його син Олександр). Олександр Зальцман творив у першій половині XX ст. (1870–1954), спочатку працював у сакральній тематиці. Однак, враховуючи віяння нового століття, з 20-х рр. він почав малювати картинки з «янушевською тематикою». У післявоєнні часи виконував і рекламні щити та вивіски, портрети [3].

Особливість малярства на склі XX ст. Полягає в тому, що твори втрачали свою анонімність, автори підписували свої роботи. До негативних моментів слід віднести той факт, що певна комерціоналізація процесу розвитку вплинула на занепад техніки.

Заслуговує на увагу той факт, що окрім Європи з технікою малювання на склі була знайома і Азія, зокрема Індія, яка познайомилась з екзотичною технікою малярства у XVIII ст. Цей період для Індії характеризується еклектизмом, європейські мотиви поєднуються із азіатською тематикою. Щодо стилізації фігур, то тут зберігається характерна для індійського мистецтва іконографія, багато напівоголених фігур жінок “Courtesan”, “Manasa Devi”, “Yeshoda Krishna”. Іншою відмінною рисою індійських композицій є те, що вони більш динамічні, в них обмежена роль контурної лінії, трактування тла більш живописне. Малювання на склі із збірки правителів в “Tipu Sultan, Mysory, Satara, Cutch” характеризується зображенням портретів аристократів та їх друзів, а також танцівниць. Очевидно, їх виконували зарубіжні художники на замовлення місцевої аристократії. Малюнки для середнього класу були виконані пізніше, вони малювалися індійцями і носили чисто релігійний зміст [4]. Саме ці твори зі стилістичного погляду більш органічні та близькі до традиційного індійського мистецтва не лише іконографією, але й змістом.

Малярство на склі було поширене і в Китаї. Самі виконавці не були традиційними китайськими художниками, а майстрами, що навчалися в єзуїтських священників в Кантоні (Китай) і займалися комерційним мистецтвом на експорт, що разом із порцеляною, паперовими шторами, малюнками на склі ставало модними китайськими «диковинками» в Європі. Ці картинки мали привабливий вигляд, декоративне зображення і надавали інтер’єрам певної екстравагантності, хоч не цінувалися як важливі мистецькі твори і не стали складовою китайської мистецької традиції [4].

Знайомство з історичним контекстом допомагає висвітлити значення окремих мистецьких осередків Європи та Азії та окреслює можливість трансформації однієї із «наївних» технік малярства за допомогою конкретних етнічних традицій в один із різновидів образотворчого мистецтва.

Література:

1. Гнатюк В. Колядки і щедрівки / В. Гнатюк // Етнографічний збірник. – Львів, 1914. – 125 с.

2. Жолтовський П.М. Визвольна боротьба українського народу в пам’ятках мистецтва XVI–XVIII ст. / П.М. Жолтовський. – К., 1958. – 145 с.

3. Свєнціцький І.С. Виставка галицького примітиву XVIІ–ХІХ ст. / І.С. Свєнціцький. – Львів, 1939. – 115 с.

4. http://ua.textreferat.com.