Филологические науки /3. Теоретические и
методологические проблемы исследования языка
К.пед.н., доц.
Ісаєнко Т.К.
Полтавський національний
технічний університет імені Юрія
Кондратюка, Україна
Антропонімічне
розмаїття як відображення історії та розвитку українського суспільства
Вивчення національних антропонімічних систем – одне
з найактуальніших завдань сучасного мовознавства. Особисті імена людей та їх
форми яскраво відображають стан того чи іншого періоду суспільства, історію
його матеріальної і духовної культури. Власні імена є продуктом історії, на них
накладаються риси національної культури. Оскільки антропонімія віддзеркалює різноманітні
історичні, суспільно-економічні процеси, то вона є важливим джерелом
історичних, географічних, етнографічних, народознавчих досліджень.
Не потребує доказу, що для ефективного функціонування держави її устрій
повинен бути адекватним вдачі народу, його традиціям і звичаям. Отож необхідно дотримуватись національних традицій не лише у
сферах економіки, культури, політики тощо, а й антропонімії. Людина повинна
розуміти, яка ж природа її прізвища, як і природа власного родоводу та історії
нації.
Українські прізвища досліджували такі
вчені-мовознавці, як І. Єфименко, І. Желєзняк, Ю. Карпенко,
Ю. Редько та ін. Їхні розвідки присвячені встановленню правописних,
граматичних та акцентуаційних норм уживання українських прізвищ, досліджувались
шляхи їх виникнення, словотвірна будова, географічне поширення тощо. Високої оцінки
заслуговують монографічні дослідження української історичної антропонімії
різних століть, виконані М. Худашем, Р. Керстою, М. Демчук, М. Сенів, Р. Осташем. Прізвища окремих історико-етнографічних
регіонів України досліджувались у ряді робіт: всебічно досліджена антропонімійна
система Закарпаття (П. Чучка),
розглянута антропонімія Бойківщини (Г. Бучко), Лемківщини
(С. Панцьо), Буковинського Придністров’я (Л. Тарновецької), Верхньої
Наддністрянщини (І. Фаріон),
Гуцульщини (Б. Близнюк)
та інші.
Ученими-мовознавцями окреслено здобутки української антропоніміки та найважливіші
проблеми, що стоять перед ономастичною наукою. Насамперед це визначення періоду
формування та становлення українських прізвищ. Стосовно цього питання в
українській ономастичній літературі існують різні погляди. Так,
І. Сухомлин у свій час твердив, що українські прізвища сформувалися в XIII
– XIV ст., а О. Неділько
вважала, що вони стабілізувалися в XVII ст. Історик української літературної
мови В. Франчук дотримувалася думки, що період формування українських
прізвищ припадає на початок XVII ст., а Ю. Редько зазначав, що становлення
українських прізвищ відбулося в основному в кінці XVIII на початку XIX ст.
Ґрунтовно вивчивши українську антропонімію XIV – XVII ст., зафіксовану у письмових пам’ятках цього періоду,
М. Худаш стверджує, що навіть іменування однієї і тієї ж особи в різних
списках показує, що ті додаткові, крім імені, означення особи – це не завжди спадкові назви, а
безпосередні найменування за батьком-матір’ю або прізвиська. Про українські
прізвища в сучасному розумінні терміна, на думку мовознавця, можна говорити
умовно, починаючи з 30-х років XIX ст., тобто з часів, коли на етнічній
території України діяло кодифіковане право. Основні особливості прізвищ як
однієї з груп онімної лексики найповніше окреслює М. Худаш у монографії «З
історії української антропонімії». Дослідник указує на їх здатність: 1)
виконувати номінативно-ідентифікаційну функцію; 2) служити для розпізнавання,
не давати квалітативної оцінки; 3) носити винятково денотативний характер; 4)
підлягати правовому регулюванню. Дискусійними залишаються питання класифікації
прізвищ. В українській і взагалі у слов’янській антропоніміці дослідники
сучасних східнослов’янських прізвищ аналізують свій матеріал у двох аспектах:
за лексико-семантичними ознаками основ, від яких утворилися прізвища, і
структурно граматичними та словотвірними характеристиками прізвищ [6].
Ми ж ставимо за мету показати розмаїття прізвищ як
відображення історії та розвитку українського суспільства, етимологію, яка
розкриває особливості етнічних контактів, відносини в суспільстві на території
України.
Прізвище, як відомо, – частина власної назви особи її повного імені. У більшості народів вона
ідентифікує її родову приналежність, що передається від покоління до покоління
і вказує на спорідненість, але існують і інші традиції прізвищ.
Українські прізвища мають дуже розгалужену морфологію формування. Інколи за
прізвищем можна визначити ймовірний регіон або навіть місцевість України, з
якої походив предок певної людини, також можна припустити про його рід занять,
належність до козаків чи церковнослужителів, звання або чин, особливу прикмету,
давність прізвища. Проте, слід зважати, що трактування прізвищ цілком може бути
неоднозначним, особливо в плані визначення національності, так, наприклад,
прізвище з тюркським коренем може й не означати, що предок татарин, його просто
могли назвати тюркським словом, оскільки воно було поширене в ті часи (Сагайдак,
Сагайдачний, і т.п. – через
використання козаками сагайдака зі стрілами).
Застосовувати родові прізвища в офіційному діловодстві почали доволі рано
через необхідність указання права власності на щось. Особливо масово родові
прізвища зустрічаються в письмових джерелах XIV – XVI ст. Спочатку родові прізвища мали переважно багаті люди, які
мали статки (купці, бояри, магнати, власники земель), проте вже в XVII ст. ледь
не всі українці мали власні прізвища, щоправда прізвища часто трансформувалися,
на їх основі могли створюватися нові, наприклад, син людини з прізвищем Коваль
міг отримати прізвище Коваленко (син Коваля). Багато прізвищ з’явилися в часи Запорізької Січі, оскільки при вступі на Січ
козак міняв своє старе прізвище на нове. Стабільності прізвища набули лише в
XIX ст. Поширеною також була заміна старих прізвищ на аристократичний
(шляхетсько-панський) лад, хоча шляхтичі та пани в ряді періодів намагалися
протидіяти цьому через заборону приймання певних прізвищ простолюдинами.
Паралельно співіснували офіційні прізвища та неофіційні прізвиська, які
знаходили своє відображення в українській діловій та художній літературі [5].
Кодифікована література нам підтверджує, що
прізвище – найменування особи, набуте при народженні або вступі в
шлюб, що передається від покоління до покоління і вказує на спорідненість. На
селі побутували зазвичай прізвиська, або так звані вуличні імена; на їх основі й поставали майбутні офіційні
прізвища. У Запорожжі задля козацьких реєстрів часто вигадували нові наймення
для того чи іншого козака, з приводу чого І. Франко писав: «Запорозька Січ
була кузнею таких свіжих прізвищ; значна частина людей, що знаходила тут
захист, мала причини заховати від світу свої давні, родові прізвища і надати
собі нове». Спроби письмового закріплення прізвищ бачимо тільки в першій
половині XVI ст., а посилюються вони за Петра Могили, що впровадив метрики [3].
Отже, прізвища як офіційна назва з’являються в
українських документах XIV – XV ст., їх мали представники тодішньої суспільної
верхівки. Купівля і продаж майна, передача її у спадок – ці та інші юридичні
дії потребували точності в оформленні. Тож лише самого імені стало замало. Так
з’явилися спадкові родові прізвища. Основна ж маса населення України здобула
прізвища після того, як у 1632 році київський митрополит Петро Могила доручив
парафіяльним священикам вести метрики народжених, одружених, померлих.
Зміцнення торгівельно-економічних шляхів у містах і
селах спричинилося до юридичного закріплення майново-правових відносин
козацької старшини, міської шляхти і духовенства в обліково-реєстрових
відомостях епохи. Переписи населення засвідчують у ролі прізвищ вихідні назви
осіб за ремеслом, соціальним становищем, службовою підлеглістю.
Козацькі реєстри та інші
канцелярські відомості, укладені на Лівобережній Україні упродовж 1721 – 1769 років, переконливо доводять, що основу колоритних українських прізвищ
становили прізвиська первісних їх носіїв за реаліями довкілля – Пугач, Кулик, Капуста,
Борсук, Семен, Чайка, Сич, Дубина, Кавун, Гусак, Лелека, Вовк та ін.[4].
Ю. Редько детально розглядає
семантику твірних основ прізвищ, виділяючи чотири основні лексико-семантичні
групи: 1. Прізвища, утворені від особових власних імен – чоловічих і жіночих. 2. Прізвища, утворені від топонімів,
етнонімів і вказували на походження або місце проживання. 3. Прізвища за
соціальною (класовою) належністю або за постійним заняттям (професією). 4.
Прізвища, утворені від якоїсь індивідуальної ознаки (фізичної чи психічної
властивості) їх першого носія [8].
Багатим є також масив поширених в українській мові
прізвищ, що означають:
Назви продуктів харчування та пов’язаних
із ними понять: Молочко, Сметанка, Крохмальний, Паляниця, Галушка, Лемішка,
Прісний, Ковбаса, Гречаний, Бурда, Балабушка,
Вергунь, Наливка, Куліш, Кисіль.
Назви побутових речей, одягу,
приміщень, засобів пересування:
Повстяник, Клунок, Казан, Лопата, Дудка, Мисник, Мажара, Лантух, Люлька,
Решітко, Сковорода,
Макітра, Макогон, Слоїк, Борщ, Бульба, Бараболя, Сало.
Назви за професіями ремісників і
знаряддями праці: Ситник, Сопільник, Копил, Коваль, Бондаренко,
Тертичник, Ткач, Кравець, Мірошниченко, Мельник,
Швець,Чумак, Маляр, Столяр, Шевченко.
Назви тварин, рослин, птахів та риб: Тур, Ведмідь, Вовк, Віл, Лисиця, Бик,
Заєць, Соловей, Кріль, Котик, Орел, Сокіл, Кібець, Ластівка, Горобець, Сом,
Щупак, Береза, Верба, Осика, Тополя.
Назви спорідненості і свояцтва: Унучка, Внук.
Назви доглядачів за худобою: Телятник, Чередник, Скотаренко, Сивокінь, Білокінь, Чорновіл, Рябовіл, Рябокінь, Багрій,
Смаглій, Мазій, Чубрій, Гулий.
Назви осіб за соціальним станом,
місцевістю, етнічними ознаками: Урядник, Бездольний,
Чигиринець, Компанієць, Комісаренко, Половець, Москаленко, Гайдамаченко, Опришко, Дніпровий,
Польовий, Лісовий, Гайовий, Лановий, Луговий, Горовий, Річковий, Озірний, Садовий,
Замковий, Комірний, Баштовий, Загребельний, Полковченко, Сотник, Хорунжий [2].
Народні найменування осіб за родом діяльності
зберігають, зокрема, такі популярні українські прізвища, як Швець (та похідні
від нього Шевченко, Шевчук, Шевців, Шевчишин), Гончар (Гончаренко, Гончарук),
Кравець (Кравченко, Кравчук, Кравців), Ткач (Ткаченко, Ткачук), Колесник,
Колісник (Колесниченко, Колісниченко), Скляр, Шкляр (Скляренко, Склярук,
Шклярук), Шаповал (Шаповаленко), Гонтар (Гонтаренко, Гонтарук), Дігтяр (Дігтяренко,
Дігтярук), Різник (Різниченко, Різничук), Чабан (Чабаненко), Пастух
(Пастушенко), Коновал (Коноваленко, Коновальчук), Стадник (Стадниченко,
Стадничук), Лимар (Лимаренко, Лимарчук), Римар (Римаренко, Римарук), Кухар
(Кухаренко, Кухарчук).
Етимологічно прозорі прізвища
діалектного походження цікаві як своєю конкретикою, так і можливою
метафоричністю, таким чином через етнічні контакти закріпились тюркські
значення, які згодом оформили офіційні українські прізвища:
Сердюк
– тюрк. «охоронник гетьмана» (від тюрк. «провідник»);
Корочун –
«смерть, різдво» (скоріше за все, за нелюдяною поведінкою серед громади);
Куделя
– «бавовна, жмутик конопель» (певно, за зовнішністю – волоссям, як Кучма);
Потебня
– частина козачого сідла;
Кулик – птах або «ряжений»
(за поведінкою);
Ковтун (Колтун)
– «занехаяна людина» (від «сплутане волосся»);
Гамалія
– «раб» (за знедоленістю);
Галайда
– «бродяга»;
Катранник
– «міняйло» (за родом діяльності, подібно – Лихвар);
Довбуш
– певно від довбач «дятел». З аналогічним значенням ще Клюйдрево;
Каплій
– «п’яниця»;
Шмалько – «курець» (ще: Шмалєй, Шмаглєй);
Левада
– «гладкий» (асоціація: «широкий», «безмежний»);
Варава
– «грубий» (асоціація – варвар) [7].
Зрештою можна зазначити,
що в плані деривації українські прізвища походять:
- від апелятивів: Кабан,
Хижак, Кучма, Зубенко;
- від означень:
Головатий, Дикий, Горілий, Білоус;
- від імен: Семен, Богдан, Павлусь;
- від патронімів:
Максимович, Петрович;
- від етнонімів: Бойко,
Лемків, Жиденко, Волощук;
- від місцевості:
Хмельницький, Долина, Підгірний;
- від діяльності: Слюсар, Пасічний, Кравченко;
- від числівників:
Половинко, Третяченко, Півторак;
- від дієслівних форм: Рева,
Чуйко, Бачинський;
- від
службових слів: Гевко, Гайдученко;
- від
словосполучень: Паливода, Дерипапа [1].
Українське прізвище має розгалужену морфологію
формування. Суфікси, які формують українське прізвище:
-енк: Коваленко, Бондаренко, Євенко, Зленко, Лученко, Майстренко,
Ткаченко,Петренко, Павленко, Шевченко;
-очк: Семеночко, Ромочко, Борочко;
-овськ (-івськ): Боровський, Барановський, Васильківський, Гладківський,
Левадовський, Яворівський,
-ецьк: Борецький, Гриневецький, Корецький, Маковецький, Силецький;
-к: Бутько, Гойко, Громико, Гречко, Гришко, Данилко, Лучко, Лазірко,
Клічко, Осадко, Сірко, Сугоняко, Сушко, Цушко;
-ськ: Скоропадський, Коцюбинський, Лобачевський, Милославський;
-цьк: Балицький, Кульчицький, Луцький, Потоцький, Савицький,Троцький,
-вич: Андрухович, Зінкевич, Шухевич, Ликович, Малкович,
-шин: Григоришин, Дмитришин, Демчишин , Іванишин, Романишин;
-во (о): Миклухо, Хитрово, Дурново;
-ій: Мамій, Палій, Плаксій, Повалій, Червоній;
-ей: Бачей, Галатей, Ромей, Тиндарей, Шиндарей;
-ак: Єрмак, Приймак, Сторчак, Шестак, Щербак, Ярмак;
-як: Вітряк, Дзюб’як, Коров’як, Коряк, Пагутяк, Сідляк, Третяк;
-ин: Василин, Марин, Петрин, Улянин;
-ук (-юк): Дмитрук, Гайдук, Москалюк, Сердюк, Кравчук, Паламарчук;
-ло: Бурмило, Мазило, Трясило, Шамрило, Шумило;
-да: Майборода, Лагойда, Негода, Пригода;
-ай: Гарай, Мамай, Нехай, Поривай,
-ра: Вегера, Магера, Петлюра, Сосюра, Шекера;
-но: Ліхно, Махно, Дахно, Овсюхно, Юхно;
-ан: Балабан, Гоян, Троян, Слободян, Стоян, Шиян;
-он: Баціон, Галаціон, Сластьон, Ціон;
-ун: Балакун, Вергун, Вередун, Гарун, Кордун, Мазун, Прядун,Трясун;
-ух: Бабух, Балабух, Гладух, Дідух, Карпух, Сплюх.
Якщо розподіляти за особливостями наріч української
мови, то коли у південно – східному, для якого властива козацька традиція
називання, налічується прізвищ з суфіксом -енко
– 60 % від усього масиву, -ський
– 5 %, -ий – 6 %, -ич, -ович – 3,5%, відапелятивних – 19 % (наприклад: Третяченко, Лученко, Павленко), то південно-західному найбільш властиві суфікси – ук, -ишин (Панчишин, Андріящук, Карпенчук) [7].
Українці можуть пишатися прізвищами, що походять
від козацьких прізвиськ і не мають аналогій в антропонімії інших слов’янських
мов, – метафоричних форм, які передають як певні атрибути, так і гумористичний
настрій козацтва: Задерихвіст, Куйбіда, Нагнибіда, Непийпиво,
Підкуймуха, Паливода, Перебийніс, Півтораус, Убийвовк, Нетудихата, Панібудьласка, Пророк, Заїка, Розкаряка,
Кордун, Чмих, Перервирядно, Прядун, Ропкало, Гопкало, Будяк та ін.
Відчуття жалю та деяку поблажливість викликають
прізвища Безпояско, Бездольний, Безклубий, Кривохижа – як
показники бідності, а також Малик, Коротун, Кривоніс, Щербанюк, Мовчан,
Горбатенко, Плаксій – як особи, що мають якісь зовнішні вади.
Таким чином, українські прізвища – це одне із
джерел вивчення історії рідного краю, мови та культури. Ці найменування ще раз
підтверджують істину про безмежний талант народу, його мудрість,
спостережливість, кмітливість, здатність до гумору та витівок, працьовитість,
гостинність та ще багато інших рис, які лягли в основу української ментальності.
Безмежне розмаїття прізвищ повною мірою відображає історію українського
суспільства, його розвиток, становлення, особливості етнічних контактів,
відносин у суспільстві на території України.
Литература:
1. Демченко В.М.
Українські прізвища: історія, походження, правопис: [науково-практичний
посібник] / В.М. Демченко. – Херсон: ХЮІ ХНУВС, 2009.
2. Єфименко І.В. З
історії виникнення та розвитку українських прізвищевих назв / І.В. Єфименко
// Мовознавство. – 2002. – № 5.
3. Жайворонок В.В. Знаки української етнокультури: словник-довідник / В.В. Жайворонок. – К.: Довіра, 2006.
4. Желєзняк І. До
історії українських прізвищ / І. Желєзняк // Мовознавство. – 1987. – № 5.
5. Масенко Л.Т. Українські
імена і прізвища. – Київ: Знання, 1990.
6. Панчук Г.Д. Антропонімія
Опілля: автореф. дис… к-та філол. наук: 10.02.01 / Галина Дмитрівна Панчук. –
Тернопіль: ТДПУ ім. Володимира Гнатюка, 1999.
7. Редько Ю.К. Довідник українських прізвищ /
Ю.К Редько. – К., 1969.
8. Редько Ю.К. Сучасні українські прізвища / Ю.К. Редько. – К.:
Наукова думка, 1966.