Право/8. Конституційне право

Богацька Ю. В.

Національний авіаційний університет, Україна

Науковий керівник: к.ю.н., доцент Юринець Ю.Л.

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЄДНОСТІ СУСПІЛЬСТВА І ДЕРЖАВИ

Для проведення докорінних суспільних змін в Україні найбільш складним і невирішеним завданням залишається утвердження політичної єдності інтересів народу і державних органів, а також громадських об’єднань і кожного члена суспільства, наділеного політичними правами, свободами і обов’язками.

Політична єдність являє собою постійний безперервний процес спільності дій суспільства і державної влади. Йдеться про існування фактичного порядку відносин, що існує в житті народу, який не завжди може співпадати з юридичним порядком, встановленим конституцією. Функціональний порядок можливий лише в результаті досягнення об’єднання і компромісу, узгодженості різноманітних інтересів між індивідом і суспільством, громадянином і державою, державою і суспільством [1, c. 184].

Забезпечення політичної єдності не можливо провести, ізолюючи державу від її соціальної основи – суспільства і його невід’ємного члена особистості.

Політична єдність повинна забезпечуватися з боку держави, оскільки вона узаконюється лише в функціонуванні суспільства, його членів Для цього державна влада повинна організовувати, розвивати політичну єдність, виступати в якості об’єднуючого інструмента реально існуючих в житті різноманітних інтересів людей, їхніх бажань і відношення до спільної справи.

Політична єдність повинна підтримуватися і з іншого боку – суспільства, як соціальної основи його держави. Тобто народ, воля якого лежить в основі Основного Закону держави, чи громадяни, як співчлени державного утворення, не можуть бути пасивні у відносинах з державою, якщо вона є демократичною.

Політична єдність суспільства і держави створюється лише завдяки людській діяльності, тому планування цієї діяльності повинно базуватися на уявленнях людей про узгодження інтересів особистості, суспільства і держави. Саме цей баланс має знаходити своє відображення у праві і завданнях держави, системі організації влади, її інститутів, правопорядку, моралі тощо, а його відсутність призведе до підриву стабільності основних засад конституційного ладу, дисгармонії у суспільстві і страждання самої людини [1, c. 186].

З метою політичної єдності необхідно, щоб політична дискусія в державі залишалася справою народу як соціальної основи держави і джерела здійснення

влади в Україні. Вказана можливість повинна реалізуватися в передбачених Конституцією України формах, насамперед через право громадян на: 1) участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах (ст. 38); 2) вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та місцевого самоврядування (ст. 38); 3) загальне, рівне і пряме виборче право, шляхом таємного голосування (ст. 71) [3].

Кожен громадянин володіє правом виражати особисту волю у всьому, що стосується державного ладу і державного управління. Однак існує поняття суверенітету народу, який хоча і розглядається як необмежена влада, якій підпорядковується держава, але має свої межі, визначені Конституцією. Суверенітет народу також означає, що діяльність кожної особи має бути сумісна з нормами Конституції, що, в протилежному випадку, може призвести до заперечення законних інтересів особистостей, порушенню їхніх прав і свобод, що складає об’єктивну загрозу конституційному порядку [1, с. 187].

Основна проблема в українському суспільстві полягає у тому, що громадяни до кінця не усвідомлюють природного значення їхнього виборчого права. Якщо ми не визнаватимемо, що за цим всезагальним виборчим правом стоїть потужний індивідуальний інтерес, то держава, на свій власний розсуд, зможе позбавляти цього виборчого права будь-кого. Тоді не буде мови ні про особисте право на участь у державній владі, ні про необхідність виборчого цензу чи, нарешті, самої політичної єдності, про яку, власне, йдеться. Тому ми повинні розуміти цінність виборчого права, як такого, що дає нам можливість здійснювати певний вплив на владу та вносити певні зміни у державний апарат. Воно слугує нам як право і як обов’язок, який повинен виконуватися [2, с. 64].

Зрештою виборче право громадянина має таку силу, яка здатна виступати проти тих рушійних сил, які часом ідуть проти нього. Тому держава, яка йде демократичним шляхом, повинна всіляко забезпечувати можливості її громадянам впливати на зміст управлінських рішень. Саме в такий спосіб, і долаються нейтральні настрої особистості по відношенню до суспільства і держави і виробляється установка політичної участі. В даному випадку, саме контроль особистості, як невід’ємного члена суспільства, виступає, як цілий політичний процес, що здатний впливати на державну владу і тримати її в певних межах, тобто, демонструвати свою політичну силу [2, с. 65].

Ми дійшли висновку, що саме обов’язки формують суспільну солідарність членів певного соціуму, які й виступають гарантією правопорядку, встановленого конституцією. Саме в такому широкому аспекті, як поєднання прав і обов’язків, і полягає суспільне призначення демократії. Без обов’язків і відповідальності особистості неможлива суспільна стабільність. Таким чином, обов’язки людини виступають об’єктивною і невід’ємною рисою демократичної держави. Вони є обов’язковою вимогою, яку висуває суспільство перед людиною для того, щоб не порушувалися права іншої, а суспільство могло б стабільно розвиватися.

В основі політичної єдності має лежати соціальна солідарність, яка синтезує індивідуальне і колективне і означає, що не особа для суспільства, і не суспільство для особи, а особа і суспільство один для одного. Тільки разом з усіма можна одержати захищеність особистості, тобто, нормальне, безпечне і гідне існування суспільства. Адже кожна особа несе свою частку відповідальності за формування і підтримання певного порядку, тієї соціальної спільноти, співчленом якої вона є і навпаки. Таким чином забезпечення політичної єдності визначається взаємністю дій влади і суспільства, центром якого, безумовно, виступає людина з її правами і свободами [1, с. 189].

Литература

1. Білак М.В. Політична єдність суспільства і держави / М.В. Білак. – К.: Держава і право. – 2010. – № 51. – С. 185-189.

2. Сироїд О. Громадянин versus держава: історико­правовий аспект природи взаємовідносин / О. Сироїд. – К.: Українське право. – 2003. – № 1. – С. 62­82.

3. Конституція України: чинне законодавство зі змінами та допов. станом на 5 вересня 2012р.: (ОФІЦ.ТЕКСТ). – К.:ПАЛИВОДА А.В., 2012. – 64 с.