Максимчук М.О.

Буковинська державна фінансова академія

Аналіз антимонопольної політики в Україні

Проблеми монополізації господарського життя, конкуренція на товарних ринках привертають сьогодні пильну увагу не тільки спеціалістів, але і широких верств населення.

З вчених вагомий внесок у дослідження проблем регулювання та формування конкурентних відносин зробили С.Авдашева, Т.Футало, А.Мельник, З.Борисенко, А.Шаститко, О.Кузьмін, Г.Филюк, Ф.Шерер.

З початку 90-х років проблеми монополізації гостро стали перед Україною: без прийняття твердих і послідовних мір проти монополізму не можна сподіватися на успіх економічної реформи і перехід до ринкової економіки. Успіх економічних перетворень у чималому ступені залежить від зваженої, вивіреної системи регулювання державою монопольних процесів і конкурентних відношень. У нашій країні, промисловості якої в спадщину від командно-адміністративної системи колишнього СРСР дістався цілий комплекс гігантів-монополістів, особливо важливої стає проблема демонополізації економіки і недопущення посилення ролі вже чинних на ринку монополій.

Монополією слід вважати лише те підприємство, яке використовує ринкову владу – диктує ціни на ринку, придушує конкуренцію та здійснює інші негативні дії. Проти таких підприємств-монополістів з метою запобігання зловживанню їх монопольним становищем держава здійснює антимонопольну політику [1, 138].

Антимонопольна політика – комплекс заходів, розроблених і впроваджених у багатьох країнах світу, спрямованих на припинення, попередження й обмеження діяльності монополій, а також створення відповідного законодавства [2, 122].

В Україні єдиною монопольною службою держави, крім самої держави, є Антимонопольний комітет України.

Безумовно, від проведення антимонопольної політики в сучасних складних економічних умовах України дива можна не очікувати, однак дуже важливо, щоб проведення антимонопольної політики завоювало довіру й підтримку населення. Слід переконати людей, що вільна конкуренція є благом для всіх.

Сьогодні в Україні створено цілісну систему правових та організаційних механізмів антимонопольної діяльності. Закріплений в Конституції України (розд. II, ст. 42) [3] принцип державного захисту економічної конкуренції вплинув на низку законодавчих та інших нормативних документів. В нижче наведеній таблиці показано хронологічну послідовність їх прийняття.

Розвиток конкуренційної законодавчо-нормативної бази в Україні

Дата видання	Назва документа
18.02.1992	Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності
26.11.1993	Закон України «Про антимонопольний комітет України»
07.06.1996	Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції»
11.12.1997	Указ Президента України "Про заходи щодо реалізації державної політики у сфері природних монополій»
26.02.1999	Указ Президента України "Про основні напрями конкурентної політики України на 1999-2000 роки"
20.04.2000	Закон України «Про природні монополії»
11.01.2001	Закон України «Про захист економічної конкуренції»
19.11.2001	Указ Президента України "Про основні напрями конкурентної політики України на 2002-2004 роки"

Але все ж таки, на думку спеціалістів, для нашої країни питання антимонопольної політики є надто новим та незвичним.

Основним змістом сучасного етапу антимонопольної політики в Україні є захист уже створеного конкурентного середовища, підвищення ефективності функціонування існуючих конкурентних відносин. Це призвело до трансформації антимонопольної політики держави у конкурентну політику, а антимонопольного законодавства - в конкурентне законодавство, тобто систему заходів держави щодо створення та розвитку конкурентного середовища, регулювання конкурентних відносин і конкурентного процесу з метою підтримки та заохочення економічної конкуренції, боротьби з негативними наслідками монополізму, захисту законних інтересів підприємців і споживачів, сприяння розвитку цивілізованих ринкових відносин, створення конкурентоспроможного вітчизняного виробництва.

До методів здійснення антимонопольної політики зараховують:

– правові: прийняття відповідних законодавчих та нормативно-правових актів;

– організаційно-контрольні: розроблення та організація виконання заходів, спрямованих на запобігання порушенню конкурентного законодавства; проведення моніторингу, перевірок, призначення експертизи;

– адміністративно-імперативні: примусовий поділ суб'єктів господарювання, застосування санкцій, накладення штрафів;

– профілактично-роз'яснювальні: інформування, внесення пропозицій, надання рекомендацій, попередніх висновків стосовно порушень, роз'яснення щодо кваліфікації порушень.

Існують дві основні форми боротьби з монополіями:

– попередження створення монополій;

– обмеження використовування монопольної влади.

Основними обов’язками держави у її діяльності щодо проведення антимонопольної політики є створення антимонопольного законодавства, яке б регулювало діяльність вже існуючих монополій, а також прийняття законів, які б не допускали антиконкурентних дій, а також передбачали відповідальність за недобросовісну конкуренцію [4, 124].

Ще однією функцією держави в цьому напрямку є створення органу або органів, які б слідкували за дотриманням законодавства, а також вносили пропозиції щодо змін законодавства даного напрямку.

Рішенням Антимонопольного комітету України може визначатися монопольним становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку певного товару менше 35 відсотків, якщо встановлено, що цей суб'єкт господарювання має можливість обмежувати конкуренцію Найбільш високий рівень монополізації існує на ринках, на яких діють суб'єкти природних монополій, а саме: транспортування природного газу розподільчими газопроводами; передача електроенергії місцевими електромережами та постачання електроенергії за регульованими тарифами; послуги користування залізничними коліями, диспетчерськими службами, вокзалами та іншими об'єктами інфраструктури, які забезпечують рух залізничного транспорту загального користування, послуги місцевого телефонного зв'язку, спеціалізовані послуги аеропорту, поштового зв'язку загального користування, централізованого водопостачання, централізованого теплопостачання тощо.

Отже, реальне завдання антимонопольної політики полягає в тому, щоб поставити діяльність монополій на державний контроль, виключити можливість зловживання монопольним становищем.

Проте, зважаючи на те, що практика України в цій галузі вимірюється проміжком 6-10 років, застосування іноземного досвіду є необхідним, адже в українському законодавстві існує дуже багато прогалин і недоліків, які можна було б усунути, просто проаналізувавши джерела антимонопольного законодавства інших держав.

Однією з таких прогалин є майже нерозвинуте законодавство щодо монополій у міжнародній торгівлі. Другим із великих недоліків українського антимонопольного законодавства є визначення монопольного становища, а саме термінів, у яких має визначатись це становище. Весь світ визнає те, що в Україні недостатньо розвинутий (майже не розвинутий) захист прав інтелектуальної власності. Тобто захист цих прав у законах хоч і не достатньо, але забезпечений, в той час, як на практиці реальних важелів впливу на таких порушників не розроблено.

Слід звернути увагу і на світовий досвід щодо франчизних угод, які є прикриттям для досягнення монопольного стану на ринку, а іноді і засобом його досягнення.

Отже, українським законодавцям є над чим працювати в заданому напрямку, враховуючи іноземний досвід, а також розроблювати свої нові методи боротьби зі зловживаннями монопольним становищем, а також недопущенням та попередженням створення монополій.

Список використаної літератури

1. Слободчикова Ю.В. Характеристика антимонопольної політики України / Ю.В. Слободчикова // Держава та регіони. – 2009. – №5. – с. 137-141.

2. Лісовий А.В. Мікроекономіка: Навчальний посібник. / А.В. Лісовий. – К.: Центр учбової літератури, 2003. – 192с.

3. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996р. – К.: Офіційне видавництво Верховної Ради України, 1996. – 115с.

4. Задоя А.О. Мікроекономіка: Курс лекцій та вправи. / А.О. Задоя. – К.: Товариство «Знання» КОО, 2001. – 211с.