Примітивні транспортні
засоби пересування з’явилися ще за часів первіснообщинного ладу, з розвитком
виробничих сил і внаслідок суспільного поділу праці вони розвивались і
вдосконалювались. Виокремлення транспорту в особливу галузь виробництва
почалось у XV-XVI ст. і завершилось з переходом від мануфактурного до великого
машинного виробництва, тобто наприкінці XVIII ст. Великі географічні відкриття стали
передумовою для створення світової
транспортної мережі, проте сама мережа остаточно сформувалася у XX ст., коли з’явився
повітряний транспорт і набув поширення трубопровідний. Шляхи сполучення,
транспортні підприємства і транспортні засоби утворюють разом світову
транспорту систему. На світовому транспорті працює 100 млн. осіб. Загальна
довжина транспортної мережі (не враховуючи морських ліній) становить 35 млн.
км. Щороку у світі всі види транспорту перевозять 100 млрд. тонн вантажів і
понад 1 трлн пасажирів. За значенням у структурі вантажообігу види транспорту
розподілилися у такій послідовності: морський, залізничний, автомобільний,
нафтопровідний, газопровідний, внутрішній водний, повітряний. При цьому спостерігається
своєрідна спеціалізація транспорту.
Сьогоденний стан розвитку лінгвістичної
науки наочно відображає ті радикальні зміни, що відбуваються у
науково-технічному житті світу й подані нами вище. Йдеться про прагнення
сучасного мовознавства вийти за межі обумовленої картини світу й віднайти
цілком відповідне позначення тим новітнім явищам довкілля, що повсякчас
виникають через трансформацію основних наукових категорій. Світ навколо нас вимагає своєрідного
перекодування, що пов’язане перш за все із зростанням якісно нових досягнень науковців
у різних галузях людської діяльності, таких як комп’ютерна інженерія,
автоматика і автоматизація, телекомунікація, а також, безумовно, транспортні
системи і технології. А це передбачає
зміни й поповнення словникового складу
в термінології цілої низки наук, тому що мова повинна відповідати
інноваціям і рухатися разом з галузевою наукою, уніфікуючи і коректно
репрезентуючи її у словниках.
У сучасній україністиці, зважаючи на
бурхливе піднесення термінознавства, існує чимало наукових робіт, у яких системно
досліджуються термінологічні системи. І майже в кожній роботі йдеться про такий
термінологічний пласт лексики як епоніми, з чого можна вивести висновок про
зацікавленість науковців цим способом номінування термінів.
Інтернет-словник
«Вікіпедія» [1] подає таке визначення: епонім (грецьк. ἐπώνῠμος, букв. – той,
що дав ім’я) – божество, видатна людина або герой,
на честь якого одержав своє ім’я певний географічний об’єкт (місто,
ріка,
гора, місячний кратер тощо). У
науці епонім – це назва явища (наприклад, хвороби), поняття, структури або методу за ім’ям людини, яка
вперше виявила або описала їх (набряк Квінке, закон Вакернагеля, символ
Кронекера тощо). Також епонімами називають будь-які власні імена, що стали
іменами загальними.
Нами
відібрано з транспортної лексики подібні термінологічні конструкції, де один із складників
терміна є епонімом, що в термінології вважається ненормативним, тому що характеризує
не денотат, а винахідника, другий термін-синонім через ознакові слова позначає
сутність денотата, але без вказівки на ім'я винахідника, що вважається набагато
інформативнішим: шайба Гровера – пружна
шайба, шарнір Гука – шарнірна муфта,
підвіска Макферсон – незалежна підвіска з телескопічним механізмом,
шпонка Вудруфа – сегментна шпонка, трубка Вентурі – витратомір повітря.
Подібні
терміносполучення (двигун Стирлінга, резонатор
Гельмгольца, міст де-Діон, двигун Ванкеля) з компонентами-власними назвами
зацікавили мовознавців на початку 50-х років і отримали назву „фамільні
терміни”, що увіковічнюють досягнення та власні імена вчених, техніків. Такі
термінологічні одиниці теж зараховуємо до лексичних синонімів.
Слід
зазначити, що ставлення до термінів-епонімів з часом змінювалося від украй
негативного (О.Білецький, Д.Лотте) до поблажливо-позитивного (В.Гак, Г.Винокур,
О.Суперанська). У кінці 70-х років узагальнені погляди на цю проблему висловив Д.Лотте: „Так звані фамільні
терміни належать до тих, які не задовольняють або не здатні відобразити
системи, оскільки не містять класифікаційних ознак” [2, с. 189], тому в
зазначений період витіснялися з терміносистем як малоінформативні. Хоча
існування таких терміноодиниць не заперечувала О.Суперанська [3], називаючи їх
ономастичними термінами, які науковці
просто зобов'язані прийняти до вжитку, оскільки вони є важливим фактором
формування спеціального термінополя.
Як на нашу думку, то терміни з власною назвою мають позитив, який полягає в тому, що вони не виходять за межі конкретної наукової чи технічної галузі і переважно не детермінологізуються. Можливо, саме вказана ознака (назвемо її недетермінологізованість) спричинила тенденцію зростання кількості подібних термінологічних найменувань, на що у своєму дослідженні Б.Михайлишин вказує, вважаючи їх „найменуваннями широких за обсягом понять, що містять у собі певні історичні відомості щодо природи номінації на тому чи іншому етапі розвитку науки” [4, с. 50].
Отже, терміни-епоніми – оригінальний і лінгвістично правомірний засіб поповнення спеціальної лексики наукового стилю, який, безумовно, підтвердив своє право на існування, однак в транспортній термінології рідковживаний.
Література:
1. http://uk.wikipedia.org;
2. Лотте Д. Основы построения научно-технической терминологии. Вопросы
теории и методики. – М., 1961;
3.
Суперанская А. Терминология и
ономастика // Вопросы разработки научно-техн. терминологии. – Рига, 1973. – С.
92-102; 4. Михайлишин Б. З історії
термінів-епонімів //
Мовознавство. – 1994. – № 4-5. – С.
45-50.