Виздрик Ольга

Буковинська державна фінансова академія

м. Чернівці

Організаційно – економічне управління технічним розвитком підприємства

 

Фундаментальною базою технічного розвитку будь-якого підприємства стають усі пріоритетні напрямки науково-технічного прогресу. Технічний розвиток відображає про­цес формування та вдосконалення техніко-технологічної бази підприємства, що має бути постійно зорієнтованим на кінцеві результати його виробничо-господарської, комерційної чи іншої діяльності.

Технічний розвиток як об’єкт організаційно-економічного управління охоплює різноманітні форми, які мають відображати відповідні стадії процесу розвитку виробничого потенціалу і забезпечувати просте та розширене відтворення основних засобів підприємства. Із сукупності форм технічного розвитку доцільно виокремлювати такі, що характеризують, з одного боку, підтримування техніко-техно­логічної бази підприємства, а з іншого — її безпосередній розвиток через удосконалення й нарощування виробництва.

Серед авторів загальними проблемами розвитку технологічної бази підприємств та впровадженням інноваційних технологій займалися І.М.Бойчик, Т.М.Литвиненко, М.П.Нахаба, С.Ф.Покропивний, М.В. Фоміна, Г.М.Тарасюк  та інші. 

Мета даної роботи полягає у визначенні напрямів розвитку технічної системи підприємств, її наслідків та показників, за якими розраховують технічний стан підприємства.

Негативні тенденції для багатьох вітчизняних підприємств в науково-дослідній роботі не сприяють виведенню зі стану перманентної кризи. Підприємства, які технічно не оновлюються, не мають жодного шансу у конкурентній боротьбі з іншими, які вчасно планують, фінансують і впроваджують нові технології, оновлюють обладнання, встановлюють виробничі лінії з високим рівнем автоматизації. Саме тому, проблеми стратегічного управління технічним розвитком підприємств є настільки актуальними.

У силу різних причин рівень стану технічного розвитку різних підрозділів і ділянок підприємства зазвичай істотно відрізняється. На одних ділянках і підрозділах переважає ручна праця, на інших - механізована, на третіх - автоматизована. На одному й тому ж підприємстві одна продукція є новою, конкурентоспроможною і знаходиться в стані росту життєвого циклу виробу, інша - на стадії насичення попиту і не втрачає своєї конкурентоспроможності, третя може знаходиться на стадії загасання життєвого циклу.

Всі ці обставини та умови вимагають від підприємства проведення періодичної перевірки аналізу та оцінки або діагностики стану технічного розвитку окремих підрозділів і підприємства в цілому, щоб визначити свій науково-технічний потенціал і свої можливості для успішної діяльності на ринку [4, c. 101].

Отже, діагностика стану технічного розвитку повинна дати відповідь на питання - які ділянки підприємства відстали у своєму технічному розвитку, що потрібно в зв'язку з цим зробити і в якій послідовності, які фінансові і матеріальні ресурси слід вкласти в слабкі або "вузькі місця", щоб підвищити науково-технічний потенціал підприємства в цілому і тим самим забезпечити економічну безпеку підприємства.

Так, рівень технічного оснащення праці визначається показниками фондоозброєності, технічної та енергоозброєності праці. При цьому фондоозброєність визначається як відношення балансової вартості ВПФ до чисельності робітників у найбільшу зміну - зазвичай першу. Технічна озброєність визначається як відношення балансової вартості активності частини ВПФ на кінець року до чисельності робітників у найбільшу зміну. Енергоозброєність праці визначається як відношення витрат електроенергії до кількості відпрацьованих людино / годин.

Технічний стан ВПФ оцінюється такими показниками: коефіцієнтом зносу і коефіцієнтом придатності, тобто, чим більше коефіцієнт зносу, тим нижчий ступінь придатності ВПФ для забезпечення ефективності господарської діяльності підприємства. При цьому всі ці показники визначаються по видах і групам ВПФ, по виробничим підрозділам і по підприємству в цілому.

Рівень прогресивності застосовуваної технології вимірюється такими показниками:

1) питомою вагою технологій за трудомісткістю або обсягом виробництва продукції;

2) середнім віком застосовуваних технологій;

3) коефіцієнтом використання сировини і матеріалів.

Технічний рівень обладнання, що застосовується вимірюється такими показниками:

1) питомою вагою прогресивних видів у загальній кількості;

2) питомою вагою технічно і економічно застарілого обладнання в загальній його кількості, а також продуктивністю (потужністю), надійністю, довговічністю, матеріалоємністю [3, c. 75].

Розрахунок перерахованих показників по цехах і видах обладнання дозволяє визначити шляхом порівняльного аналізу та оцінок рівень стану техніко-технологічних підрозділів і програмувати їх залежно від цього рівня для того, щоб попередньо встановити, які підрозділи потребують проведення першочергових заходів для підвищення рівня технічного розвитку. Остаточне ж рішення з цього приводу застосовується в залежності від оцінки економічного, соціального та екологічного збитку, принесеного підприємству відсталістю його техніко-технологічної бази.

Основну роль у фінансуванні інноваційного розвитку повинна відігравати держава. Тому відрахування коштів державного та місцевого бюджетів на науково-технічні розробки та впровадження нововведень в промисловість повинні мати позитивну динаміку. Слід відмітити, що витрати на інновації в промисловості до 2009 року поступово збільшувалися: у 2007 році порівняно з 2006 на 76,2%, у 2008 порівняно до 2007 на 10,5%. Власні витрати підприємств на технологічні нововведення у 2008 році порівняно до 2007 зменшилися на 9,2%, відрахування з державного бюджету суттєво збільшилися у 2,327 разів, іноземні інвестиції зменшилися на 64,1%, а витрати інших джерел зросли на 79,4%. У 2009 році загальна сума витрат знизилася на 33,7% до попереднього року та значно змінилася структура фінансування: вла­сні витрати скоротилися на 28,8%, бюджетні - на 62,3%, інші - на 74%. Проте, більш ніж у 13 разів збільшилося фінансування інновацій за рахунок коштів іноземних інвесторів, що позитивно [6].

Узагальнення даних про технічний розвиток підприємств дозволило дійти  висновку,  що в системі управління більшості вітчизняних підприємств виникають  проблеми, пов’язані з плануванням і реалізацією довгострокових дій, спрямованих на забезпечення функціонування та подальший розвиток підприємства. Існує дуже багато проблем такого типу у різних сферах управління, але проблемам, що пов’язані з технічним розвитком підприємств, протягом останніх двох десятиліть на вітчизняних підприємствах приділяється дуже мало уваги. Можна зазначити такі проблеми:

1. Відсутність стратегічного бачення технічного розвитку;

2. Слабка розвиненість системи стратегічного планування технічного розвитку на підприємстві.

З попередніх двох проблем логічно можна виділити ще дві:

По-перше, це нестача кваліфікованих спеціалістів в системі інноваційного менеджменту.

По-друге, це недостатність державного фінансування. Уряд України з року в рік виділяє надто малі кошти для ефективної підтримки технічного розвитку підприємств, навіть, державних, тоді як світовий досвід довів, що лише ефективне і достатнє фінансування інноваційних процесів підприємств і технічного розвитку зокрема, має змогу вивести такі підприємства і економіку країни в цілому в світові лідери [2, с. 96].

В нашій країні поступово зростає кількість нових впроваджених технологічних процесів (у тому числі ресурсозберігаючих), збільшується кількість найменувань нових видів продукції. Але значення таких показників, як питома вага підприємств, що впроваджували інновації, кількість вироблених нових видів продукції та техніки, питома вага реалізованої інноваційної продукції зменшується високими темпами. В ході аналізу статистичного матеріалу був розрахований показник наукомісткості виробництва. Його рівень у промисловості України досить низький. Причому в 2007 році порівняно до 2006 цей показник збільшився на 36,4%, в 2008 порівняно до 2007 - знизився на 13,3%, в 2009 порівняно до 2008 - знизився на 24,6%. Звісно, такий стан інноваційної діяльності промислових підприємств можна пов'язати із світовою фінансово-економічною кризою [6].

Таким чином, можна зробити висновок, що сьогодні в Україні на багатьох підприємствах майже відсутня система стратегічного планування і управління технічним розвитком. Істотна більшість підприємств хаотично реагує на зміни у зовнішньому середовищі, тоді як в ідеальному варіанті кожне підприємство має управляти стратегічними можливостями шляхом виявлення внутрішнього потенціалу для адаптації в зовнішньому середовищі підприємства.

У зв’язку з подальшим посиленням значення стратегічного управління технічним розвитком у діяльності вітчизняних підприємств, необхідно здійснювати ряд структурних перетворень у певних їх підсистемах:

– впровадження прогресивної технології, механізації та автоматизації виробництва;

– модернізація основних фондів;

– підвищення професіоналізму персоналу;

– зниження витрат ресурсів тощо [1, с. 108].

На державному рівні необхідно сприяти залученню національного капіталу в інноваційну діяльність вітчизняних підприємств, залучати закордонні інвестиції, підтримувати пріоритетні напрями інноваційної діяльності [5, с. 146]. Насамкінець, необхідно створювати систему ефективного стратегічного менеджменту, добирати компетентних керівників і якісних спеціалістів, які б забезпечували безперервний і планомірний процес технічного розвитку підприємства.

 

Література

 

1. Пономаренко В. С. Стратегічне управління підприємством. / В. С. Пономаренко - Харків: Основа, 2008

2. Гончарова Н.П. Стратегія інноваційного розвитку України. Інвестиційно-інноваційна стратегія розвитку національної економіки. /  Н.П. Гончарова - Київ, 2004

3. Селезньова Г.О. Стратегія підприємства. / Г.О. Селезньова– Харків: Видавництво ХНЕУ, 2007

4. Швайка Л.А. Планування діяльності підприємства / Л.А.Швайка– Львів: «Магнолія плюс», 2008

5. Каракай Ю. В. Пріоритети інноваційного розвитку підприємств / Ю. В. Каракай // Формування ринкових відносин. - 2007. - №9. - С. 146-150.

6. www.ukrstat.gov.ua– Державний комітет статистики України;