Экономические науки/2. Учет и аудит

Татаревська Т.М., Карташова В.В.

Буковинська державна фінансова академія

Науковий керівник: Воронцова І.І.

Облік витрат на виробництво та формування

виробничої собівартості продукції

Вступ. У ринкових умовах господарювання питанням обліку витрат і визначення собівартості продукції потрібно приділяти більше уваги, оскільки ефективність діяльності багато в чому залежить від зниження витрат на одиницю продукції при збереженні та підвищенні її якості. Конкурентна можливість продукції товаровиробників залежить не лише від ступеня її відповідності споживчому попиту і якості, але й від величини продажної ціни, в складі якої значну частину складає собівартість.

Актуальність теми. Витрати підприємства та формування виробничої собівартості завжди були одним із найважливіших об’єктів обліку. Від того, наскільки точно і своєчасно витрати відображаються в бухгалтерському обліку, прямо залежить точність і достовірність фінансового результату, який визначає підприємство. Отже, облік витрат є одним з основних напрямків діяльності виробничого підприємства.

Якісно організувати процес управління витратами на виробництво неможливо без вивчення передового досвіду щодо планування, обліку витрат та аналізу собівартості промислової продукції.

Аспекти обліку витрат та обчислення собівартості продукції досліджувалися багатьма вченими. Однак окремі наукові положення залишаються ще дискусійними. До них належать: з’ясування сутності методу обліку витрат і методу розрахунку собівартості продукції, розробка науково обґрунтованих принципів їх класифікації; економічний зміст собівартості та склад витрат, які її формують тощо.

Проблемам обліку і аналізу собівартості продукції присвячені праці таких вчених, як О. Золотухін [3], Н.Г. Міценко [4], Я.О. Остапенко [5], О.П. Півнюк [6], М. Скрипник [7],. Ф. Бутинця та ін.

Метою статті є дослідження обліку витрат на виробництво, формування виробничої собівартості готової продукції та перспективи її зниження.

Основна частина. На жаль, в економічній літературі не існує єдиної думки щодо визначення сутності затрат і собівартості продукції. Відсутнє чітке визначення цих економічних категорій і в зарубіжній літературі.

На думку Н.Г. Міценко, собівартість – це один з основних показників роботи підприємства, що використовують для визначення потреби в обігових коштах, планування прибутку, визначення економічної ефективності окремих організаційно-технічних заходів і виробництва загалом, для внутрішньозаводського планування, а також для формування цін [4].

Найбільш ґрунтовне визначення собівартості дав науковець В. М. Пархоменко: «Собівартість продукції (робіт, послуг) - це вартіcне вираження витрат підприємства (організації), пов’язаних з використанням у технологічному процесі виконання робіт і надання послуг природних ресурсів, сировинних матеріалів, палива, енергії, основних виробничих фондів, інструменту, інвентаря, трудових і фінансових ресурсів, а також інших витрат на їх виробництво і збут, включаючи встановлені державою як обов’язкові відрахування, податки і платежі» [7].

Собівартість як показник господарської діяльності відображає витрати конкретної організації на виробництво відповідного виду продукції в грошовій формі. Тому він є найважливішим якісним показником роботи виробничого підприємства, за рівнем якого можна робити висновки про ефективність використання виробничого потенціалу (робочої сили, матеріальних ресурсів), про організацію і технологію виробництва.

Відповідно до Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» [1], підприємство самостійно обирає метод калькулювання собівартості продукції. Правильний вибір методів обліку витрат визначається особливостями технологічних процесів залежить від керівництва і бухгалтерів підприємства.

Надання підприємству можливості самостійно обирати метод обчислення виробничої собівартості є досить позитивним явищем, оскільки на кожному підприємстві є свої особливості виробничого процесу (в залежності від галузевої спеціалізації) і в залежності від них, підприємство на власний розсуд і ризик обирає найбільш прийнятний і ефективний метод.

Облік витрат і калькулювання, як єдиний процес, складається з двох взаємопов’язаних етапів: І етап – організація аналітичного обліку витрат і розподілу витрат на виробництво продукції між об’єктами обліку; ІІ етап – калькулювання собівартості, що включає операції з визначення собівартості виробів та одиниць продукції.

У зв’язку з реформуванням бухгалтерського обліку і прийняттям П(С)БО 16 «Витрати» внесено докорінні зміни до складу і формування собівартості промислової продукції (робіт, послуг), а це, у свою чергу, призвело до змін у калькулюванні, ціноутворенні, визначенні рентабельності продукції та ін. [5].

Після введення в дію П(с)БО 16 «Витрати» до історичної (фактичної) собівартості продукції повинні включатися лише виробничі витрати: прямі матеріальні витрати, прямі витрати на оплату праці, інші прямі витрати і загальновиробничі витрати. Загальногосподарські (адміністративні) витрати не включено до виробничої собівартості, а разом з витратами на збут та іншими операційними витратами віднесено до витрат періоду. Таким чином, на сьогодні виробнича собівартість менша за виробничу, що обчислювалася раніше, на суму загальногосподарських витрат, а показник повної собівартості розраховується тільки за власним бажанням підприємства і використовується не для фінансового обліку (оцінка активів), а для аналізу і контролю витрат за видами продукції, центрами витрат і сферами відповідальності; для прогнозування; довгострокового планування та для визначення конкурентоспроможної ціни на продукцію [6]. При цьому більшість виробничих підприємств вважає (і ми з цим погоджуємося), що не включати загальногосподарські витрати до виробничої собівартості продукції – не правильно, тому що ці спожиті витрати є реальними складовими собівартості конкретних виробів і пов’язані з процесом виробництва. Не зовсім правильним вважаємо і не включення цих витрат і витрат на збут до розрахунку валового прибутку Звіту про фінансові результати (форма № 2), адже якщо витрати віднесено на виробництво, то вони повинні відшкодовуватися не за рахунок прибутку, який закладено до ціни, а як виробничі витрати.

Раніше загальновиробничі витрати наприкінці звітного періоду повністю списували на рахунок 23 «Виробництво» і розподіляли між випущеною продукцією пропорційно до прийнятої бази. Найбільш поширеною з них була заробітна плата виробничих робітників [5]. Про те зараз постійні розподілені і змінні загальновиробничі витрати списують на рахунок 23, а не розподілені на 79 «Фінансові результати», базою розподілу при цьому виступає в основному, потужність.

Крім цього останнім часом досить значного розвитку набули 2 таких методи обчислення собівартості продукції, як «стандарт-кост» і «директ-кост».

«Стандарт-кост» є різновидом нормативного методу. Його головна принципова відмінність полягає в тому, що визначена з його допомогою собівартість включається до первісної вартості виробленої продукції, а відхилення від фактичної собівартості списуються зразу на результати діяльності або на винних осіб, а не на первісну вартість продукції [3].

За методом «директ-кост» до калькуляції та первісної вартості виробленої продукції включають лише фактично понесені змінні витрати, тобто ті, які змінюються прямо (або майже прямо) пропорційно до зміни обсягу діяльності. Постійні витрати, тобто ті, які залишаються незмінними або майже незмінними при зміні обсягу діяльності, списуються відразу на результати діяльності [3].

Звичайно, застосування «стандарт-кост» і «директ-кост» для формування (калькулювання) виробничої собівартості є досить позитивним, але застосовувати їх із метою відображення в бухгалтерському обліку та фінансовій звітності не можна, оскільки ці методи суперечать п. 11 П(с)БО 16 [2], яким установлюється склад витрат, що включаються до виробничої собівартості.

Викликає також заперечення передбачений у Плані рахунків відособлений облік загальновиробничих і адміністративних витрат (клас 9) від витрат по елементах (клас 8) і основного синтетичного рахунку, на якому узагальнюються виробничі витрати (рахунок 23). Вважаємо, що всі ці рахунки повинні бути зосереджені в одному класі «Витрати на виробництво», до якого повинні бути включені рахунки, призначені для відображення витрат, пов’язаних з основною діяльністю підприємств.

Впродовж останніх років деякі підприємства почали не тільки відмовлятися від планування собівартості продукції, а й від її калькулювання. Вони вважають, що ринкова економіка і прихована її конкуренція роблять калькуляцію фактичної собівартості продукції непотрібною, оскільки ціна на ці вироби формується під впливом попиту та пропозиції, а сама по собі фактична собівартість продукції на ціну продажу не впливає [5].

Ми вважаємо, що це є досить негативним явищем, оскільки в нашій країні ще не досить сформована ринкова економіка і підприємство самостійно планує відпускну ціну своєї продукції (звичайно, орієнтуючись на ринок). Тому займатися плануванням витрат на виробництво потрібно, навіть необхідно, оскільки підприємство має знати за рахунок яких статей витрат формується виробнича собівартість, бачити відхилення фактичних показників від планових і намагатися якимось чином усунути ці відхилення за для отримання запланованого рівня прибутку від реалізації продукції.

Можна також зазначити, що собівартість продукції не має єдиного об'єктивного значення, її величина залежить від методики розрахунку. При одних і тих самих витратах, при однаковому обсязі виробництва, застосовуючи різну методику розрахунку, можна отримати різні значення собівартості. Чим економніше підприємство використовує матеріальні, трудові та фінансові ресурси при виготовленні продукції, виконанні робіт та наданні послуг, тим ефективніше здійснюється виробничий процес, тим більшим буде прибуток і рівень рентабельності продукції.

Висновок. Отже, метою обліку собівартості продукції є своєчасне, повне і достовірне визначення фактичних витрат, пов’язаних з виробництвом продукції, а також контроль за використанням матеріальних, трудових і грошових ресурсів та інших витрат.

В умовах ринкових відносин питанням сутності, формування, обліку витрат та собівартості продукції потрібно приділяти більше уваги. Для покращення свого фінансово-економічного стану підприємство повинно шукати шляхи зниження собівартості продукції та нові методики її обрахунку, здійснювати ефективний та правильний облік витрат на виробництво, згідно із загальноприйнятим законодавством.

Література:

1. Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні: Закон України від 16 липня 1999 року № 996 – XIV (зі змінами і доповненнями)

2. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 16 «Витрати»: Затверджено наказом Міністерства фінансів України від 31 грудня 1999 р. №318 (зі змінами і доповненнями).

3. Золотухін О. Правила калькулювання фактичної собівартості / О.Золотухін // Облік у виробництві: від сировини до готової продукції. – 2009. - №5 . – С.15-25.

4. Міценко Н.Г. Собівартість продукції як економічна категорія та її місце серед витрат підприємства / Н.Г. Міценко, С.В. Мизгала // Науковий вісник НЛТУ України. – 2009. – Вип. 19.4. – С.129-132.

5. Остапенко Я.О. Облік витрат на виробництво та собівартість продукції в ринкових умовах / Я.О. Остапенко // Науковий вісник Національного університету ДПС України. – 2010. - № 2. – С. 121-126

6. Півнюк О.П. Вдосконалення методики обліку виробничих витрат і калькулювання собівартості на підприємствах у відповідності до вимог П(с)БО / О.П. Півнюк // Економічні науки. – Серія «Облік і фінанси».2010. - №7.С. 1-11

7. Скрипник М.І. Собівартість продукції як економічна категорія / М.І. Скрипник // Економічний аналіз. – 2010. - № 7. – С.339-341.