Подана 16.03.15. Эффективные инструменты современных наук 22 - 30 апр.  2015 г. Чехія.

Істория / 4. Этнография

Д. мистецтвознавства Урсу Н.О.

Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка, Україна

Деякі аспекти художньо-композиційних рис мистецтва портрету художників Кам’янеччини кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Розвиток портретного жанру на Поділлі має глибокі коріння і спирається на давні традиції українського портрету. Художньо-мистецькі пам’ятки демонструють величезну різноманітність культурних та історичних стилів, а також технік виконання творів. У ХІХ ст. портретний живопис на Поділлі набуває особливих рис. В цей час портретований виступає як відображення узагальнених ціннісних основ свого соціального середовища, людина, як носій соціального статусу, представник своєї верстви.

В своїх творах Василь Тропінін (1776-1857) часто зображував подільських селян, і цим утверджував духовну значимість простої людини, трудівника. Художник правдиво відтворює зовнішні прикмети моделі, передусім зосереджуючи свою увагу на внутрішньому стані героя. Творчість Тропініна – це естетика романтизму, що утверджується в значимості національної теми і образів. Одухотвореність образів, певна їх ідеалізованість (особливо жіночі портрети), споріднюють полотно з творами сентименталізму і, водночас, відбивають демократизм поглядів художника. У чоловічих образах Тропінін робить наголос на героїзації моделі (портрет У. Кармалюка). Так чи інакше своєю творчістю він привернув увагу до України, як носія своєї самобутньої, неповторної культури і його творчість мала велике значення для Поділля.

Значну роль відіграли і твори Івана Васькова (1814-1889). Його творчий доробок – група портретів владик православної церкви, що є експонатами Кам’янець-Подільської картинної галереї. Це винятково поясні портрети парадного типу. Їм властива усталеність композиції, що має під собою давнє підґрунтя. Особлива урочистість звучить у цих портретах, відчувається православна традиція монументальних розписів, академічність. Можна говорити про певну обов’язковість композиції парадного портрета в зображенні ієрархів церкви (в деталях антуражу, зображенні поз і жестів портретованих, у відкритих, локальних кольорах одягу). Застигла поза надає роботам монументальності, в них втілений дух давнього українського портрета. Обов’язковість композиційної схеми виступає підкреслено. Аналогічно підкреслена в них і абстрагованість, умовність трактування образу людини, її відстороненість від реального світу, виправдана духовним служінням.

Для таких портретів композиційно був обов’язковий атрибут – родинний герб, і він є присутнім у всіх композиціях. Також підкреслена площинність постатях візерунчастого одягу, що іноді перетворюється на кшталт килима, доведеного до знаковості. Роботи І. Васькова свідчать про високий рівень його майстерності і переконують, що художник за інших обставин життя міг би стати одним з кращих портретистів свого часу.

На початку ХХ століття на теренах Кам’янеччини працює Дмитро Жудін (1860-1942), який свого часу зберіг для нас подих життя у портретах близьких та друзів. У Кам’янець-Подільській картинній галереї зберігаються портрети дружини Жудіна, та його автопортрет. Роботи характеризуються академічною манерою виконання – витриманістю та класичною композицією, концентрацією уваги на головному, відкидання зайвих деталей. Автопортрет виконаний на повний зріст, художник зобразив себе із звичними атрибутами своєї професії – палітрою та пензлем, що підкреслює рід діяльності зображуваного і натякає на деяку характеристику портретованого, як невтомного працівника на ниві мистецтва. Дружину зображено у сидячій позі, в її образі можна розгледіти спокій і витриманість, це ще більше підкреслюється завдяки холодним тонам одягу жінки. Можна сказати, що Д. Жудін глибоко передає характер і внутрішній світ портретованого, що робить його портрети психологічними.

В’ячеслав Розвадовський (1878-1943) у власній творчості багато звертався до образів простих селян. Його живописні портрети – «Катерина», «Гуцулка», «Молода подолянка», «Стара подолянка». Портрет «Молода подолянка» написаний в яскравій кольоровій гамі, що підкреслює енергійність, оптимізм та молодість жінки, і на противагу йому намальований портрет «Стара подолянка», зображений в більш темних тонах, що вказує на немолодий вік зображуваної. Обидві жінки зображені в національному, традиційному для Поділля, вбранні. Взагалі, для В. Розвадовського характерно зображати селян в класичній манері в побуті, в традиційному для них, звичному середовищі.

Портретистом-графіком впевнено можна назвати Сергія Кукурузу (1906-1979). Він володіє різноманітними графічними техніками. Твори шевченківського циклу привертають особливу увагу, його графіка кольорова, і це вимагало великої праці художника, бо кожен колір потребує нової дошки для відбитку. Його картини відзначаються чіткістю ліній, образністю.

Портрет займає значне місце в його творчості (їх всього близько ста). Що стосується техніки – він використовує різноманітну техніку графічного мистецтва – офорт, гравюру на дереві, ліногравюру, користується різноманітними засобами в галузі фактури, тону, кольору, штриха, знаходить нові можливості графічного зображення [1]. В техніці ліногравюри виконано портрет Володимира Гаґенмейстера.

Жанр графічного портрету привертав увагу багатьох художників Поділля, серед них Д.І. Брик (1921-1992). Улюблена манера виконання творів – реалістична. Художник зображав письменників, політичних лідерів, передовиків виробництва, простих трударів – селян, робітників заводів. Д. Брик часто в своїх портретах зображує голову з плечовим поясом, ставить акценти на обличчі, на очах. Головний засіб художника – тонка лінія, штриховка в різних напрямках, відповідно до того, як лежить площина. Поряд з реалістичними зображеннями – О. Пушкіна, В. Бєляєва, А. Свидницького, І. Кулика, зустрічаються стилізовані – М. Островського, Т. Шевченка. Художник вдало використовує декоративну рублену манеру в графічному портреті Т. Шевченка, де тонка лінія в тіньових частинах обличчя потовщується і переходить в пляму, а на світлих місцях – зовсім зникає. Такий портрет позбавлений другорядних деталей. В ньому акцентовані пропорційні відношення, які дозволяють зробити образ впізнаваним. У зовсім іншій манері зображено «Жіночий портрет». Поступовий перехід між тінню і світлом, овал обличчя, виразні очі – створюють м’якій жіночний образ.

Різні техніки з однаковою покірністю схиляються перед майстром. Це графіка – гравюри на металі, туш, перо, олівець, а також живопис – акварель, гуаш, олійні фарби. Більшість акварельних робіт виконані в академічному стилі. Художник шукав нових засобів виразу, передавав натуру узагальнено. Використовував техніку кольорових локальних плям, сміливі контрастні тональні співвідношення. Реалізм – провідна риса світобачення Д. Брика. Правдивість, реалістичність – головний принцип діяльності художника [1].

Інтерес викликають портрети А. Данилюка (1936) в графічній техніці. «Дід Петро – син землі» – портрет виконаний олівцем. Зморшки на чолі і старому обличчі такі ж чорні і глибокі, як борозни на тій чорній ріллі, яку обробляли все життя натруджені руки діда Петра. У «Портреті О. Грена» слід відмітити культуру малювання А. Данилюка, логіку його штрихової побудови форми, наповненість роботи почуттями. В акварельних портретах А. Данилюка простежується імпресіоністична манера виконання, напр., портрет Людмили на фоні зимового пейзажу. Він трохи приглушений, але майстерний і гармонійний, що зливається з образом молодої і вродливої жінки. Деталі, як і пейзаж, написані в імпресіоністичній манері. Відчувається, що автор проник в суть своєї героїні, показавши не лише зовнішню красу, але й внутрішню.

Старовинну графічну техніку «меццо-тинто» у портреті Т. Шевченка використовує Б.М. Негода (1944). Ця техніка дуже складна і давня. Їй понад триста років. Вона передбачає багатство тонів від білого до глибоко-чорного, тому її називають – «чорна живописна манера». Стилізований портрет У. Кармалюка – виконаний Б. Негодою в декоративній манері. Художнику підкорилися багато складних технік і засобами графіки він утверджує своє світобачення. Техніка олійної пастелі є не менш виразним засобом мистецтва – це підтверджує «Портрет жінки в скіфському золоті», виконаний Б. Негодою в 2003 році. Художник дуже майстерно володіє цією складною і водночас цікавою технікою і виконує її у властивій тільки йому манері.

Художник Ю. Юрчик (1946) теж неодноразово звертався до пастелі в своїй творчості, його роботи – «Портрет С. Кукурузи», «Портрет ветерана Великої Вітчизняної війни заслуженого лікаря Веліканова», «Портрет лікаря В.І. Петрука», позначені глибоким проникненням в характери портретованих. Стиль художника близький до академічного. Працює він і в техніці олійного живопису. Основною задачею вважає передачу схожості в портреті, передачу характеру і внутрішнього стану героя [1].

Отже, можна дійти висновку, що на Кам’янеччині працювало і працює багато видатних художників і в тому числі портретистів. Творчість їх базується на глибоких традиціях західноєвропейського та українського портретного живопису. Творчість подільських митців має глибокі коріння – це подільська школа, що передавала свій досвід від покоління в покоління, це творча спадщина багатьох художників – наших видатних земляків.

Характерною для багатьох художників Поділля в жанрі портрету залишається графічна техніка, її різноманітні види. А також техніка академічного олійного живопису. Кожен з аналізованих художників у процесі творчої діяльності виробив свій неповторний, властивий тільки йому почерк і манеру виконання у контексті культурно-мистецьких процесів і взаємозв’язків. Слід зазначити, що превалююча більшість художників, що працювали на подільських землях в означений хронологічними межами період, тією чи іншою мірою пов’язані з академічною школою малювання.

Література:

1. Урсу Н.О. Кам’янецька ведута / Н.О. Урсу // Пам’ятки культури України. – К., 2000. – № 3-4. – С. 22-30 : іл.