Історія/1. Історія української культури.

Браславець Олександра

студентка 2 курсу ст. група ЕЕТС-1301,

ННІ енергетики, автоматики і енергозбереження

Національний університет біоресурсів і природокористування України,

Україна (м. Київ)

(науковий керівник – к.і.н., доцент Хвіст В.О.)

Батьківщина Шевченка - моя Батьківщина.

Кобзар з’явився у моєму житті, коли я була маленькою. Читаючи твори великого поета, я все більше переконувалася, що Тарас Шевченко – незвичайна людина. Його талант, його любов до рідного краю та біль за долю українського народу і ненависть до поневолювачів, якими просякнуті всі його твори, полонили і завжди тривожили мою душу.

Село Моринці – мала батьківщина Т.Г. Шевченка і моя теж, тому для мене велика честь дослідити його історію. В цій роботі, зокрема, хотілося б зупинитися на двох важливих аспектах, які і становлять її основну мету за завдання: заснування й походження назви самого села та відновлення хати, в якій провів своє дитинство Шевченко і перетворення її на музей.

У 2008 році першу книгу до 200-річчя Кобзаря – «Моринці. Сторінки історії села Тараса Шевченка та вшанування Кобзаря», видали прикарпатський історик академік Володимир Грабовецький та уродженець Моринців, тепер директор школи в с. Попівка Звенигородського району Володимир Неумитий, який ще будучи студентом у Володимира Грабовецького писав дипломну роботу про рідне село. У книгу увійшов і літопис села, і розповіді про Шевченківські меморіали, і спогади першого директора музею Шевченка. На вдячність громада Моринець проголосила В.В. Грабовецького почесним громадянином села під першим номером.

Моринська земля має свою дуже давню історію і зберігає безліч таємниць. До цього часу залишається дискусійним питання часу заснування поселення, не однозначним є питання походження його назви. Існує кілька легенд. Перша, зокрема, розповідає, що перші поселенці прибули від південного моря, поселились тут на пагорбах, створили став і назвали його Морин, а село – Моринцями. За другою на цій території свого часу лютувала чума, від неї померли всі перші поселенці, а ті, що поселились пізніше, від слова «мор» і дали назву селу. Третя ж стверджує, що в сиву давнину наші предки морили бджіл димом і таким чином добували мед. Тому, можливо, що назва села походить від слова «морити».

Вперше Моринці згадані в історичних документах першої половини ХVІІ ст. Але на південній околиці села та на узліссі є земляні вали, насипані ще в ХІ ст. за часів Ярослава Мудрого для захисту Київської Русі від нападу печенігів і половців. Можливо, Моринці вже існували у той час, і моринчани брали активну участь у обороні руських земель. Відомо, що на початку 1596 року загони українських повстанців під проводом С. Наливайка, проходили моринськими землями, просуваючись із уманських лісів на Корсунь. Під час відпочинку, в одній із балок біля села, вони викопали криничку, яку потім місцеві жителі назвали Наливайковою. За переказами старожилів, вода в ній була смачною і мала цілющі властивості.

У 1964 році, з нагоди 150-річного ювілею з дня народження Кобзаря, в селі перебував наш земляк, заслужений діяч мистецтв України І.М. Гончар. Його ідея створити хату-музей з інтер’єром часів Тараса Шевченка була підтримана жителями Моринець. Наші земляки з великою повагою відносяться до своєї історії, тому ентузіасти села розпочали збір етнографічних матеріалів. Такий музей зібрав під своїм дахом зразки чумацького знаряддя, народного мистецтва, одягу, речей домашнього вжитку першої половини ХІХ століття.

Не випадково вирішили взяти під музей хату Мефодія Тютюнника, чумака, яка на той час простояла пусткою більше ста років. Адже Моринці та Керелівка лежали на одному з восьми чумацьких шляхів Звенигородщини.

1989 року до 175-річниці з дня народження Кобзаря було відтворено дві селянські хатини: хату Якима Бойка – діда Тараса по його матері, та хату Копія, у якій півтора року жила сім’я Шевченків. З 1992 року вони ввійшли до складу заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка». Примітно й те, що в цьому музеї було відтворено частково і елементи селянського життя. За словами моїх батьків, наші односельчани і родичі, в тому числі, як і в сиву давнину, йшли на поле жати пшеницю, зв’язували її в сніпи і молотили ціпами.

У такій хаті у Якима та Параски Бойків 1783 року народилася донька Катерина, мати Тараса Шевченка, де пройшли її дитячі та юнацькі роки. Тин навколо подвір’я виплетений з вербової лози, подвір’я охайне та затишне. Поруч з хатою цікава пам’ятка народної архітектури – дерев’яна надвірна комора, або клуня, перенесена на це місце із Шевченкового. З дня побудови її більше ста літ. Така клуня була майже у кожному дворі. У ній молотили та зберігали збіжжя, солому, а влітку навіть ночували. За коморою стоять вулики. В інвентарній книзі села Моринці за 1796 рік записано, що сім’я Якима і Параски Бойків має ниву, леваду, віз, пару волів, а також пасіку на 34 колоди.

Хатинка Т. Шевченка нічим не вирізнялася з-поміж інших на селі і була типовою оселею українського селянина, такою ж вона і була відтворена. Хата споконвіку виконувала своє природне призначення – родинного вогнища, де народжувались, оберігалися традиції: любов до батьків, природи, пісні, до праці. Всередині хати, як правило, розміщення речей було однотипним, подібним, але кожна господиня, звісно ж, намагалася додати щось своє, створити затишок у домі. У почесному кутку – ікони Ісуса Христа та Божої Матері. Під іконою звисав каганець, подібний до панікадила. Рушник на стіні - давній наш звичай. Не було жодної на Україні оселі, котрої не прикрашали б рушниками. Рушник – обличчя оселі, відтак і господині. Вишитий рушник створював настрій, мав найрізноманітніші візерунки, які не повторювалися, був взірцем людської працьовитості. Як і в давнину, поблизу порога була піч, в якій варили борщ та інші страви у глиняних горщиках. Їжу насипали в розмальовані полив’яні мисочки. Спати родині доводилось не тільки на лежанці, полу-тапчані, печі, а навіть на долівці та на струганій широкій лаві. Місце на печі, зазвичай, виділялося стареньким або дітям – тим, хто найбільше потребував тепла. Адже піч топили щодня і влітку, і взимку для того, щоб приготувати їжу.

От у такій хатині готувала придане і Бойко Катерина Якимівна. Побравшись у 1802 р., подружжя Шевченків вирішило жити в Керелівці у батьків Григорія. Але сім’я була великою, тому у 1810 році молода родина з дозволу пана В.В. Енгельгардта переселилась до Моринців в хату Андрія Колесника (по-вуличному Копія). Господар в той час був у засланні, а хата його пустувала. Хатка була вже старенька, мала всього лише три підсліпуватих віконця. Чимало зусиль доклали Шевченки, щоб навести в ній лад. Незабаром оселя була побілена, прибрана, стала красивою та охайною.

Ось тут 9 березня (25 лютого за старим стилем) 1814 року і народилася четверта дитина у сім’ї Шевченків. Народжений на Тарасія хлопчик, був названий Тарасом, що у перекладі з грецької означає «бунтар».

Мій край має давню і цікаву історію. Я вважаю, що кожному українцю необхідно відвідати наше село, походити по землі, по якій колись бігав малий Тарас і відчути ту життєдайну енергію, якою вона насичена. І тоді будь-хто зможе сам пересвідчитись, що вона не могла не народити таку людину як Тарас Шевченко.

Література

1) Моринці. Сторінки історії села Тараса Шевченка та вшанування Кобзаря / В.В. Грабовецький, В.Неумитий. – Івано-Франківськ, 2008. – С. 22-40.

2) Історія міст і сіл Української РСР. Т. 24. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972. - С. 534-595.

3) Моринці: життєствердні контрасти // Спільна справа. — 1997. — № 1. - С. 11.

4) Метрична книга с. Моринці за 1823р., запис № 16. // www.archives.gov.ua/Shevchenko/CDIAK/Dokumenty.php