Педагогические науки/2.Проблемы подготовки специалистов

Нікітюк О.Б., Рубашка В.П.

Українська інженерно-педагогічна академія, м. Харків, Україна

Формування інтелектуального капіталу суспільства

Розвиток суспільства у вирішальному ступені залежить від процесів функціонування інтелектуального капіталу, виступаючим, інноваційним чинником розвитку будь-якої національної економіки. Інтелектуальному капіталу властивий вищий ступінь розвитку в порівнянні з вже відомими формами капіталу, критерієм чого є високий рівень економічного розвитку в тих країнах, де активно формується і використовується інтелектуальний капітал, де нові знання і високі технології є основою конкурентоспроможності товарів, послуг, фірм, економічної системи в цілому.

Під інтелектуальним капіталом того або іншого суб'єкта Б. Б. Леонтьев розуміє вартість сукупності інтелектуальних активів, що є у нього, включаючи інтелектуальну власність, його природні і придбані інтелектуальні здібності і навики, а також накопичені ним бази знань і корисні відносини з іншими суб'єктами [1]. Цінність суб'єкта інтелектуального капіталу завжди повинна розглядатися в співвідношенні з реально очікуваними результатами його інтелектуальної діяльності і на цій підставі повинна виражатися відповідною вартістю. Інтелектуальний капітал є провідним капіталом і складає основу будь-якого підприємства на сучасному етапі розвитку ринкової економіки.

Головна функція інтелектуального капіталу - істотно прискорювати приріст прибули за рахунок формування і реалізації необхідних підприємству систем знань, речей і відносин, які, у свою чергу, забезпечують його високоефективну господарську діяльність. Зокрема, інтелектуальний капітал підприємства визначає якість його системи управління [1].

Складові частини інтелектуального капіталу, згідно точці зору В. Л. Іноземцева і багатьох інших дослідників інтелектуального капіталу : перше - людський капітал, втілений в працівниках компанії у вигляді їх досвіду, знань, навиків, здібностей до нововведень, а також до загальної культури, філософії фірми, її внутрішніх цінностей; друге - структурний капітал, що включає патенти, ліцензії, торгові марки, організаційну структуру, бази даних, електронні мережі [2]. Як видно з приведеного, першою і найважливішою складовою інтелектуального капіталу є людський капітал.

У найбільш послідовній формі концепція людського капіталу викладена в працях лауреата Нобелівської премії 1992 р. по економіці Г.Беккера. Поняття національного багатства отримує ширше тлумачення і в нього, разом з речовою складовою капіталу (земля, споруди, устаткування і ін.), включають фінансові активи, матеріалізовані знання і здібності людей до виробничої праці.

Одну з найважливіших ролей у формуванні, розвитку й реалізації інтелектуального капіталу відіграє вища освіта, яка безпосередньо формує людський капітал і опосередковано через нього впливає на формування організаційного капіталу [4]. Її головне завдання – підготувати фахівців, здатних і бажаючих створювати й сприймати зміни й нововведення [5]. Саме здатність ефективно продукувати нові найсучасніші знання і доносити їх до споживачів (студентів та слухачів), формувати нові генерації висококваліфікованих фахівців і адаптувати їх до мінливих вимог ринку визначають конкурентоспроможність національної системи освіти і конкретних вищих навчальних закладів .

У цих умовах актуальним є аналіз стану і перспектив посилення інтелектуального капіталу конкретних вищих навчальних закладів для визначення їх сильних і слабких сторін у наявних умовах становлення інформаційної економіки (з урахуванням перспектив їх розвитку) з метою розроблення дієвих рекомендацій для посилення конкурентних позицій на ринку освітніх послуг

Трактування освіти виключно як засоби розширеного відтворення людського капіталу приводить до того, що людина розглядається як ресурс розвитку економічної системи. Це викликає зсув спрямованості освіти у бік отримання перш за все прикладних знань, навиків і умінь.

Сучасна державна політика в області вищої освіти повинна бути направлена на вирішення наступних завдань:

– розробку і здійснення загальнодержавної стратегії розвитку вищої освіти, адекватної об'єктивним потребам суспільства в умовах модернізації державного пристрою і соціально-економічних змін;

– визначення і реалізацію комплексу практичних заходів, направлених на подолання кризових процесів і явищ, стабілізацію вищої освіти, його реформування і розвиток на старій базі нових інститутів, механізмів і методів;

– інтеграцію вітчизняної вищої школи в світову вузівську систему і академічне співтовариство, розгортання ефективних інтелектуальних комунікацій.

До найбільш важливих особливостей освіти як системи підготовки людського капіталу слід віднести:

– фундаменталізацію освіти;

– випереджаючий характер освіти;

– збільшення доступності системи освіти для населення.

Фундаменталізація освіти включає такі найважливіші аспекти, як: орієнтація на формування системного мислення цілісної наукової картини миру, забезпечення пріоритетності інформаційних компонентів в перспективній системі освіти

Випереджаюча освіта орієнтується (на відміну від тієї, що реалізовується сьогодні в професійному утворенні концепції «підтримуючої освіти») на майбутні умови професійної діяльності, в яких опиниться випускник вузу через 5–7 років після його закінчення.

Збільшення доступності всіх видів освіти для широких мас населення зв'язується перш за все з впровадженням таких інформаційних технологій навчання, як: дистанційне навчання, доступні бази даних, телекомунікаційні технології

Продукцією вищого учбового закладу є знання, отримані студентами в ході навчання, знання, які не представлені у вигляді конспектів лекцій, а підтверджені іспитами, тестами, випускними кваліфікаційними роботами, знання, апробовані студентом в наукових лабораторіях і на виробничих практиках, – в умовах роботи на підприємствах реального вітчизняного і світового ринку. Отже, система менеджменту якості знань повинна безперервно і ефективно працювати і розвиватися. Невід'ємної системи, що становить, повинні стати постійний моніторинг знань і умінь студента, модуль безперервного її поліпшення. Про ефективність функціонування системи менеджменту знань у вузі можна судити по реальних результатах затребуваності випускника вузу на світовому ринку праці.

Таким чином, менеджмент знань можна визначити як формування і управління інтелектуальними активами вузу. Вища школа, що є однією з найважливіших ланок створення і управління знаннями в суспільстві, зобов'язана мати аналогічну систему менеджменту, що і весь світовий ринок. Вуз, який будує свою систему менеджменту знань, повинен використовувати методи і моделі реального сектора економіки, апробовані практикою [6].

Формування інтелектуального капіталу вищого учбового закладу передбачає розширення меж використовуваних знань співробітниками вузу шляхом безперервного підвищення кваліфікації, створення умов для ефективного розвитку процесу генерації нових знань і їх передачі студентам.

Менеджмент знань припускає передачу необхідній інформації від викладача до студентів не формально, а комплексно, в ув'язці з питаннями створення мотивації і умов передачі знань. У вузі однаково важливі ці питання як для первинних носіїв знань –викладачів, так і для студентів.

Література

1. Леонтьев Б. Б. Цена интеллекта. Интеллектуальный капитал в российском бизнесе. - М.: Издательский центр "Акционер", 2002 - 200 с.

2. Иноземцев В. Л. За пределами экономического общества - М.: "Academia" - "Наука", 1998 - 640с.

3. Беккер Г. Человеческий капитал (главы из книги). Воздействие на заработки инвестиций в человеческий капитал// США: ЭПИ. -1993. - N11. -С. 109-118

4. Ілляшенко С.М. Сутність, структура і методичні основи оцінки інтелектуального капіталу підприємства / С.М. Ілляшенко // Економіка України. – 2008. – № 11. – С.16-26.

5. Кремень В.Г. К обществу знаний – через совершенствование системы образования / В.Г. Кремень // Социально-экономические проблемы информационного общества / под. ред. д.э.н., проф. Л.Г. Мельника. – Сумы: ИТД «Университетская книга», 2005. – С. 34-40.

6. Л. Н. Марченко,Л. В. Федосенко, Формирование высшей школой интеллектуального капитала общества. Науковий вісник ЧДІЕУ № 3 (7), 2010