Філологічні науки

Томка І.Є.

Буковинський державний медичний університет, Україна

МЕДИЧНА ТЕРМІНОЛОГІЯ ЯК СКЛАДОВА ЧАСТИНА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Потрібно багато часу для формування медичної термінології. Якістю досконалості певної терміносистеми може бути і стан певної галузі науки, яку репрезентує та чи інша термінологія, і сформованість семантичного ядра фахової мови, і наявність чіткої його структури та вияв системності в його межах.

Досить об’ємним є питання медичної термінології як складової частини української мови. Можна зупинитись на історії розвитку української медичної термінології та проблемі її використання на практиці медичними фахівцями.

Знання державної мови свідчить про розбудову незалежної держави для її народу. Передусім це стосується наукових працівників в тому числі медиків. Постійно виникає потреба писати наукові праці, для викладачів навчальних закладів – читати лекції українською мовою, а для лікарів - практиків – спілкуватися з пацієнтами та колегами. Професіональне мовлення – це частина загальнонаціональної мови. Переплетення і взаємодоповнення наукового та ділового стилів мови, вживання мовних засобів високого ступеня стандартизації, точність формулювань, зваженість, доречність і логічність викладу – це характерні особливості професійного мовлення медика.

Однією з найдавніших фахових термінологій є медична лексика. В ті давні часи спочатку з’явилися назви тіла людини, а пізніше – описи відхилення їх від норми, описи симптомів різних хвороб тощо.

У спадщину з індоєвропейської мови дісталися назви основних життєвих процесів та станів: жити, вмирати, спати, слухати, бачити, блідий, малий, глухий тощо.

З прийняттям християнства, поширенням письма, грамотності були створені умови для систематизації цих знань.

В Україні було дуже розповсюджене лікування за допомогою цілющих трав. Лікування травами є частиною духовної і матеріальної культури українського народу, показником розвитку його медичної думки. Доцільно вважати, що допомога хворим цілющими рослинами була відома уже в Київській Русі у період князювання Ярослава Мудрого.

Анатомічна українська лексика, назви органів тіла та їх частин, наприклад, біль голови, під язиком, головна жила, в крижах, пульси або скроні, на утробі, шия, карк тощо широко представлені у пам’ятках.

Можна зустріти такі назви хвороб: запаленіє очей, біль зубів і ясен, катар голови, запаленіє горла, на шаленство, на дихавицю, на сухоти, на камінь в нирках, на пухлину, на корч тощо.

Рідше вживаються назви способів лікування: пігулки, масть, пластер, полосканіє, лєкарство тощо.

Медична термінологія живе, змінюється, пристосовується до потреб сучасності. Вона не є сталою системою.

Основними представниками «творчого» періоду розвитку української медичної термінології були О.Курило та М.Галин. О.Курило видала "Російсько-український словник медичної термінології" (1918), у якому запропонувала використовувати низку українських медичних термінів, серед них: артерія-б’ючка, желудочек сердца – комірка серця.

Окремі терміни стали повноправними, наприклад, гомілка, білі кров’яні тільця, волокно, повіка, рухомий нерв, дихання, шлунок, зір, легені, тім’я, тканина тощо [1,89].

За наявності довгої історії існування української медичної лексики та видання сучасних термінологічних словників логічно було б прийти до висновку, що українська медична термінологія мусить широко використовуватися на практиці.

Радикальна переміна соціально-політичного статусу України підвищила актуальність впровадження державної мови у сферу медичної діяльності, дерусифікацію останньої. Адже у всіх поважаючих себе незалежних націй основною мовою спілкування та науковою мовою є національна, державна, рідна мова.

У цивілізованому світі національна мова забезпечує всі галузі життя, і зокрема, медичне фахове спілкування. Тому подібні процеси в українській мові є природними і необхідними.

Медикам загальновідомо, що медична термінологія поділяється на три групи:

до І групи належать анатомічні терміни – назви частин людського тіла та їх складових органів: кістка, м’яз, нижня кінцівка, скелет, стопа тощо.

до ІІ групи відносяться клінічні терміни – слова чи словосполучення, що вказують на назви захворювання та методи обстеження, діагностику, лікування, наприклад, апендицит, виразка, ниркова коліка, гастрит тощо.

до ІІІ групи належать фармацевтичні терміни – назви хімічних речовин, лікарських препаратів, їх функцій та дія на людський організм, наприклад, аспірин, нітрогліцерин, анальгін тощо.

Терміни грецького та латинського походження найчастіше транскрибуються, тобто передаються українськими літерами, наприклад: грец. chronicus – хронічний; лат. infarctus – інфаркт [ 1,52].

Латинські та грецькі слова і терміноелементи є базовими для термінології всіх наук і, насамперед, медицини; вони беруть участь у вічному процесі утворення неологізмів.

Певним внеском у справу підвищення мовної культури лікарів, фахівців суміжних галузей широкого загалу є знання української медичної термінології. Отже, настала потреба популяризації медичних наукових знань, створення української медичної термінології. Але іноді постає питання, який саме вибрати медичний термін, наприклад: уретра – сечівник – сечовипускальний канал; устя аорти – вічко аорти – отвір аорти – гирло аорти; термінові пологи – строкові пологи – своєчасні пологи; диференціальний діагноз – диференційний діагноз. Лікарі часто запитують, як правильно: диференційний, диференційований чи диференціальний діагноз, диференційна чи диференціальна діагностика? У середовищі медиків з цього приводу точаться дискусії.

Одинадцятитомний “Cловник української мови” фіксує диференціальний. На підтримку цієї форми можна зазначити, що в мові існують й інші слова з цим афіксом, які ніхто не пропонує відкидати: функціональний, регіональний, універсальний, актуальний, національний тощо. Хоча слово диференційний також відповідає системі української мови. Але відкидати слово диференціальний не можна тільки на підставі того, що саме таке слово існує в російській мові.

Вживання "диференційований діагноз" є звичайною помилкою.

Крім того слід зазначити, що диференціальний (диференційний) діагноз – це терміносполучення, яке позначає етап діагностики, який встановлює відмінність цієї хвороби від інших, споріднених за клінічними проявами. Це стале словосполучення фіксують медичні словники.

С. Нечай вважає, що найбільше засмічують українську мову лексичні запозичення з неслов’янських мов: “…ті кількісно незначні росіянізми в нашій мові, якщо є чим замінити, то треба замінити на власні, українські слова” [2,8]. Наприклад, рос. “пол” перекладено як “стать” [2, 299]; рос. “презерватив” перекладено майже усіма неологізмами “запобіжник, запобігач, убережник, уберігач, чепчик, презерватив” [2, 306]; “ эмульсия” перекладено як “бовтанка, бовтачка, емульсія” [2, 422]; “проституция” перекладено як “повійництво, блуд, перелюб, проституція” [2, 314] тощо.

Однією із проблем упорядкування української медичної термінології є проблема синонімії. Серед медичних термінів-синонімів еквівалентного типу переважають міжмовні терміни-дублети – слова (словосполучення) різномовного характеру, кореневі або словотворчі елементи яких володіють ідентичним значенням. Такі дублетні пари представлені переважно словами греко-латинського походження та українськими відповідниками. Власне український (питомий) відповідник (еквівалент) є словотвірною калькою, порівн.: алопеція-облисіння, бронхіальна астма – ядуха (дихавиця), вісцеральний – нутрощевий, геморагія – крововилив, лейкома – більмо, торакальний – грудний, неоплазма – новоутворення. Український еквівалент у серії дублетів часто представлений не словом, а словосполученням, порівн.: гематоскопія – аналіз крові, гіпоксія – кисневе голодування, ішіас – невралгія сідничного нерва тощо [3,15].

Удосконалення українських медичних назв вимагає великої творчо-пошукової праці щодо гармонійної взаємодії інтернаціональних та національних компонентів. Українська медична термінологія може активно використовувати лексичний фонд української мови, її природного джерела – народно – розмовну мову, відновлювати автентичну природу деяких термінів. Академік В. В. Виноградов підкреслював: “ Між словником науки і словником побуту – прямий зв’язок. Будь-яка наука починає з результатів, здобутих мисленням і мовленням народу, і в подальшому своєму розвитку не відривається від народної мови” [4, 165].

Найважливішим завданням для української медичної термінології сьогодні є відродження, упорядкування та кодифікація медичних термінів. Українська наукова мова, її термінологія визначаються, з одного боку, особливостями мовної ситуації в Україні, а з другого – станом і тенденціями розвитку літературної мови, складовою частиною якої є медична наукова мова.

Література:

1. Нетлюх М. А. Українсько-латинський анатомічний словник (міжнародна та українська анатомічна номенклатура). – Львів, 1995. – 216 с.

2. Нечай С. Російсько-український медичний словник з іншомовними назвами: 15000 слів. – К.: УЛТК, Фонд ТТ, 2000. – 432 с.

3. Ковальчук Л. Ю. Синонімія термінів у російському усному науковому мовленні: автореф. дис. на здобуття наук. ст. канд. філос. наук: спец. 10. 02. 01 “Українська мова” / Л. Ю. Ковальчук; Одеський державний університет. – Одеса, 1993. – 16 с.

4. Виноградов В. В. Основные типы лексических значений слова // Избранные труды : Лексикология и лексикография. – М.: Наука , 1977. – С. 162-189.