Пранципал А.О.

Науковий керівник: проф. Морозова Л.П.

Вінницький торговельно-економічний інститут Київського національного торговельно-економічного університету

ВІДЧУЖЕННЯ ЯК ПОТВОРНІСТЬ СОЦІАЛЬНОГО БУТТЯ ЛЮДИНИ

Красі в соціальному бутті людини протистоїть потворність. Мається на увазі не лише естетична потворність, і, навіть, не лише про моральна потворність, а соціальна потворність. Соціальна потворність – це потворність як світогляду – потворність цінностей, так і світовідношення – вчинків та відносин. Чи існують об’єктивні, загальні критерії потворності в соціальному бутті, які виходять за межі будь-яких ідеологічних і світоглядних установок? До числа таких критеріїв суспільної потворності можна віднести совість і сором, які в тій чи іншій мірі дані кожній людині, незалежно від її інтересів, орієнтацій та переконань. Проте і їх зазвичай прийнято вважати суб’єктивними станами. Совість і сором є не лише суб’єктивними, а й екзистенціальними станами, які змінюють і цінності, і вчинки, і відносини та виступають об'єктивними критеріями потворності в соціальному бутті людини. Совість — це внутрішній монолог, хоч частіше буває діалогом, навіть багатоголосою дискусією. Цей стан породжується як внутрішніми причинами, так і зовнішніми обставинами. Пробудження совісті означає глибинне невдоволення собою. У чому тоді відмінність совісті від досади? Совість відмінна від досади тим, що викликається не втраченою можливістю, а порушенням суспільно- моральної заборони, зрадою собі чи спільноті. Е. Фромм розділяє совість на авторитарну і гуманістичну. Виникає питання: у чому відмінність совісті від сорому? Порівнюючи совість у всіх її проявах і сором, можна припустити, що сором – реакція на вчинки і відносини, які суспільство визначає як морально потворні, а тому накладає на них заборону, тоді як совість – це реакція на вчинки і відносини, що особистість сама оцінює як морально потворні. Нам соромно, коли заборону порушуємо не тільки ми, а й оточуючі, совість же відгукується тільки на власні вчинки й відносини. У стані сорому сучасна людина переживає порушення суспільних заборон, табу, які нав’язані ззовні, часом морально архаїчних настільки, що вони часто-густо описують суто естетичні явища. Наприклад, нас закликають соромитися певного одягу, тієї чи іншої естетики взаємодії з протилежною статтю. Заклики до сорому в сучасному світі часто виникають при порушенні заборон, що йдуть з минулого. Але для людей, юність яких прийшла на це минуле, такі заборони складають основу їхньої суспільної моралі. Тому новому поколінню варто розуміти екзистенціальні причини закликів до сорому, що звучать від попереднього покоління. Повага їхніх моральних почуттів і принципів – основа краси відносин з ними. Разом з тим, старшому поколінню не можна морально консервуватися в соціальних заборонах та стереотипах своєї юності. Життя тече і змінюється, і без відчуття своєрідності нової епохи, людина приречена на нескінченне бурчання, щодо потворності вчинків і стосунків молоді, а тому її чекає самотність.

Що ж складає основу різноманітних проявів соціальної потворності? В контексті дослідження цілком закономірно припустити, що першоосновою потворності в соціальному бутті людини є відчуження. Дослідження феномену відчуження людини та суспільства найбільш розгорнутому вигляді зустрічаємо в роботах К. Маркса та Е. Фромма. В праці «Економічно-філософські рукописи 1844 року» К. Маркс ставить проблему саме соціального відчуження і виокремлює наступні його вияви: відчуження людини від продукту праці; відчуження людини від процесу праці; відчуження людини від її сутності як духовної життєдіяльності; відчуження людини від природи; відчуження людини від роду; відчуження людини від людини.

Передусім відчуження людини від духовної життєдіяльності породжує інші форми відчуження, адже духовна життєдіяльність або творчість є фундаментальною основою природи людини. Лише подолавши даний вияв відчуження, можна вийти на реальне подолання потворності в соціальному бутті людини. Інша справа, що перемога над відчуженням від духовної життєдіяльності повинна стосуватися також і душевної життєдіяльності, а творчість слід розуміти не лише як породження об’єктів культури чи суспільних структур, а й вчинків і відносин між людьми в суспільстві, які відбуваються за законами краси. Отже, з позицій соціальної метаантропології, можна зробити висновок, що лише гармонійне поєднання духовної та душевної життєдіяльності може подолати різноманітні прояви відчуження як першооснову потворності в соціальному бутті людини. Якщо виходити з того, що відчуження людини від духовної життєдіяльності відбувається в буденному бутті людини, а в граничному бутті при його подоланні маємо наростання відчуження від душевної життєдіяльності, то лише в метаграничному бутті людини, де можливе з’єднання духовної й душевної творчості, відбувається дійсне подолання ключових компонентів відчуження.

Теорію відчуження ми зустрічаємо і у Еріха Фромма. Її аналіз показує, ця теорія укорінена у вченні про соціальне відчуження у молодого Маркса, однак є й суттєві відмінності. Досліджуючи вияви відчуження та можливості його подолання, Е. Фромм робить акцент на особистості, для нього «джерело відчуження — не лише в соціальних умовах, а й у самій особистості» [6, с.163]. Тому закономірним уявляється висновок, згідно з яким «теорію відчуження у Е. Фромма можна вважати персоналістично орієнтованим марксизмом» [6, с.163]. Е. Фромм пояснює відчуження людини тим, що вона «перейшла межу природи — хоча вона при цьому ніколи її не залишає: вона — частина природи, але все ж таки, колись відірвавшись від неї, вже не може до неї повернутися; якби вона, вигнана колись із раю — стану початкової єдності з природою, — спробувала туди повернутися, їй би стали на перешкоді херувими з вогненними мечами» [6, с.163]. На відміну від К. Маркса, Е. Фромм вважає, що людину приводять до соціального відчуження не суспільно-економічні, а екзистенціальні, точніше, суспільно-екзистенціальні причини. Це «усвідомлення себе як окремої сутності, усвідомлення обмеженості свого життєвого шляху, усвідомлення того, що вона не від своєї волі народилася і проти своєї волі помре, що вона помре раніш за тих, кого любить, або вони помруть раніше за неї...» [6, c.114]. Саме тому категорія «відчуження» у Е. Фромма корелює з екзистенціалом «самотність». На думку Е. Фромма, звільнитися від відчуження і самотності можливо тільки в любові. Любов до однієї людини обов’язково повинна переростати в любов до всього сущого, до Всесвіту. «Якщо я кажу комусь: «Я тебе люблю», то це справді так, якщо я можу цим сказати: «В тобі я люблю всіх; люблячи тебе, я люблю весь світ, в тобі я люблю і самого себе» [6, c.134].

У XX ст. низка мислителів виходить на проблему відчуження як протилежності краси в суспільному бутті на грунті протиставлення відкритості та замкненості людського буття, яка породжується егоїзмом та втратою сенсу існування. Так, П. Тейяр де Шарден актуалізує проблематику відчуження на основі аналізу глибинної відмінності індивідуальності і особистості. Бути особистістю — означає бути здатним до спілкування і взаємодії, а не до відстороненості й агресії, які породжують різноманітні вияви егоїзму. Розвиваючи вказані ідеї в координатах соціальної метаантропології, можна зробити висновок, що відчуження як актуальний максимум потворності в соціальному бутті людини постає феноменом і буденності, і граничного буття – двох виявів замкненості людського буття, які народжуються передусім волею до самозбереження й продовження роду та волею до влади. Можливість подолання відчуження виникає шляхом виходу в метаграничне буття, яке характеризується фундаментальною особистісною відкритістю при збереженні ідентичності та своєрідності. Ця відкритість зумовлюється волею до свободи, любові й толерантності.

1. Бубер М. Я и Ты / М. Бубер. – М., 1995. – 464 с.

2. Газнюк Л. Філософські етюди екзистенціально-соматичного буття / Л. Газнюк. – К.: Парапан, 2008. - 368 с.

3. Маркс К. Экономическо-философские рукописи 1844 г. / К. Маркс. - М., - 565 с.

4. Тейяр де Шарден П. Феномен человека/ П. Тейяр де Шарден. – М., 1987. – 253 с.

5. Франкл В. Человек в поисках смысла/ В. Франкл. – М., 1990. – 368 с.

6. Фромм Э. Искусство любить / Э. Фромм. - М., 1992. - С. 110-178.

7. Фромм Э. Человек для себя/ Э. Фромм. – Минск, Коллегиум, – 1992. – 253 с.